Андронік I Комнін

Андронік І Комнін (грец. Ανδρόνικος Α' Κομνηνός; близько 1120 — 12 вересня 1185) — останній імператор Візантії (1183—1185) з династії Комнінів, племінник імператора Іоанна II Комніна, син себастократора Ісаака та Ірини, доньки Володаря Ростиславича, князя перемиського та звенигородського і одного з засновників Галицького князівства.

Андронік І Комнін
грец. Ανδρόνικος Α' Κομνηνός
Andronik 1.jpg
Імператор Андронік Комнін
Імператор
Початок правління: 1183
Кінець правління: 1185
Попередник: Олексій II Комнін
Наступник:Ісаак II Ангел
Дата народження: 1120(1120)
Місце народження:Константинополь
Країна:Візантійської імперії
Дата смерті:12 вересня 1185(1185-09-12)
Місце смерті:Константинополь
Діти:Євдокія, Філіппа, Феодора, Мануїл, Олексій, Іоанн
Батько:Ісаак Комнин, син Олексія I Комніна
Мати:Ірина, донька Володаря Ростиславича

У пошуках союзника в боротьбі з імператором Мануїлом I Комніном перебував в 1163—1165 роках у Галичі при дворі свого брата в перших Ярослава Володимировича Осмомисла. Мануїл I, сполоханий можливим союзом Галицького князівства, Угорщини та половців з внутрішньою опозицією, змушений був вдатися до значних поступок.

Галицькі зв'язки Андроніка КомнінаРедагувати

У 1164 р. вiйна Угорщини з Вiзантiєю закiнчилась миром. За умовами цього миру спадкоємець угорського престолу Бела мав прибути до Константинополя як почесний заложник. Василевс Мануїл Комнен вiдразу ж заручив з ним свою єдину дочку Марiю. З’явилась iдея вiзантiй сько-угор ської унiї, котра стала небезпечною для Галицького князiвства. Тому Ярослав Володимирович, не вагаючись, пiдтримав претендента на вiзантiйську корону - брата василевса, Андронiка Комнена.[1]

У 1164 р. Андронiк утiк із вiзантiйської столицi. “…i лише вiн досяг кордону Галицької землi, де розраховував знайти пристанище, як потрапив у пастку деяких мисливцiв народу волохiв”, якi мало не передали його вiзантiйським властям. Однак принц досяг Галича, де був прийнятий Ярославом Володимировичем. Пiзнiше, в пам’ять про перебування в Галицькiй землi, Андронiк прикрасив розписами палату, яку побудував у Константинополi бiля храму Сорока мученикiв. Ось як описує цi розписи один із кращих вiзантiйських письменникiв, Микита Хонiат: “Живопис представляв кiнську їзду, полювання з собаками, крики птахiв, гавкiт собак, погоню за оленями i травлю зайцiв, пробитого списом кабана i пораненого зубра (цей звiр бiльший за казкового ведмедя i плямистого леопарда i водиться переважно у тавроскiфiв), сiльське життя з його наметами, нашвидко приготований обiд зі спiйманої здобичi, самого Андронiка, який власноруч розрубує на частини м’ясо оленя або кабана i ретельно смажить його на вогнi, та інші подібні предмети, якi свiдчили про життя людини, у котрої вся надiя на лук, меч i прудкого коня”.[2]

Як свідчить Хоніат, син Iсаака Комніна та Iрини Володарiвни не лише знав мову[3], але й полюбив землю матерi.[4] Судячи з опису, це могли бути степи Нижнього Подністров’я. Вже у 1165 р. василевс Мануїл прислав до Галича посольство на чолі з двома митрополитами, якi запропонували Андронiкові в управлiння провінцію Кілікія. Князь Ярослав Володимирович уклав угоду з греками, розірвавши союз з Угорщиною. До Візантії вирушило галицьке посольство на чолі з галицьким єпископом Кузьмою, яке домоглося гарантiй безпеки для Андронiка Комніна i пiдтвердило союз Червленої Русі з Вiзантiєю.[5] Остання розглядала галицького князя як hypospondos, що за вiзантiйською вселенською термінологією, прирiвнювалося до давнього – "союзний Риму народ" – socii populi Romani. Цікаво, що найбільше свідчень візантій ських авторів стосується Галицького князівства, володар якого часом протиставляється володареві Києва і розглядається як цілком самостійний.[6]

Монета часів Андроніка І Комніна

Передумови для прихода до престолуРедагувати

Під час хрестових походів в Константинополі різко зріс вплив генуезьких і венеціанських купців, які успішно конкурували зі столичними торгово-ремісничими колами. Візантійським імператорам не раз ставала у нагоді допомога потужного венеціанського флоту, а після укладення в 1187 році союзу з Венецією візантійці взагалі звели свої військові сили на морі до мінімуму, повністю покладаючись на підтримку союзників. Венеціанці отримали значні торговельні привілеї. Уздовж узбережжя Золотого Рогу розташовувалися багатющі квартали столиці, що належали вихідцям з Венеції, Генуї, Амальфі і Пізи. Італійська колонія Константинополя налічувала близько 60 тис. осіб. Латиняни були опорою влади, вони обіймали важливі посади в армії і грали видну роль серед оточення імператора, але при цьому не приховуючи презирливого ставлення до основної маси візантійцівв.

Коли італійці облаштувалися в морських портах Леванту, вони витіснили візантійських купців з посередницької торгівлі зі Сходом. Відтепер товари з Єгипту, Сирії, Ірану та Індії в обхід Константинополя стали потрапляти на ринки Західної Європи (особливо до дворів правителів Італії, Франції і Німеччини), що сильно вдарило по доходах візантійської скарбниці і врешті підірвало візантійську торгівлю й ремесла. У 1171 році відбулися чергові зіткнення між представниками італійської громади Константинополя, після яких Мануїл I зажадав від венеціанців відшкодувати збитки, завдані генуезькому кварталу. Отримавши відмову, імператор наказав конфіскувати все майно, що належало венеціанським купцям та іншим італійцям, які перебували під заступництвом Венеції.

Смутні часи та «Різанина латинян» 1182 рокуРедагувати

Після смерті Мануїла I (1180) на престолі опинився його дванадцятирічний син Олексій II Комнін (1180-1183); правителькою була оголошена його мати Марія Антіохійська, дочка графа Тулузи i князя Антiохiї Раймонда Сент-Жiлля. Втім всіма справами держави розпоряджався фаворит останньої — протосеваст Олексій Комнін, племінник Мануїла.

Навесні 1181 року боротьба між претендентами на престол знову загострилася, почалися зіткнення на вулицях Константинополя. Учасники бунту громили будинки аристократів, багатіїв і спалювали податкові списки. Містяни були незадоволені постійним зростанням податків і поборами імператорських чиновників, а також засиллям в столиці іноземних купців і найманців, яких влада нерідко використовувала для придушення заворушень. У травні 1182 року в Константинополі спалахнув антизахідний бунт: натовпи греків почали нападати на будинки багатих латинян, влаштувавши у місті жорстокий погром. Були розграбовані і спалені житла католиків, а також їхні склади, церкви, лікарні та богадільні. Раніше квітучі італійські квартали перетворилися на руїни. Розлючені візантійці спалили в будинках або вбили на вулицях тисячі латинян, у тому числі священиків, ченців і навіть папського легата. Коли частина латинян спробувала врятуватися від різанини на своїх суднах, які стояли в гавані, їх знищили «грецьким вогнем».

Кілька тисяч вцілілих латинян були продані в рабство сельджукам. Ті італійці, що залишили Константинополь до початку різанини, щоб помститися, грабовували візантійські поселення на берегах Босфору і Принцевих островах. Крім того, вони почали повсюдно поширювати звістку про трагічну долю латинян в Константинополі, закликаючи католицький Захід до відплати, що ще більше посилило ворожнечу між Візантією і державами Західної Європи.

Запекла боротьба придворних партій і тривале латинське засилля привели до того, що в столицю врешті решт був покликаний Андронiк Комнін, який виступив в ролі захисника слабкого, оточеного злими радниками, імператора Олексія II і грецьких національних інтересів. Незадовго до його вступу в столицю там розігралася різанина латинян 1182 року. Цікаво відзначити, що венеціанські джерела абсолютно замовчують про побиття 1182 року. Проте і венеціанські купці тоді чимало постраждали.[7]

Повстання проти імператораРедагувати

Умiло скориставшись невдоволенням вiзантiйцiв пролатинською полiтикою вдови Мануїла Марiї та її фаворита протосеваста, якi правили вiд iменi малолітнього імператора, Андронiк Комнін у 1182 р. сам став регентом, а у 1183 р. захопив константинопольський престол. Марію Антиохійську і трохи пізніше 14-літнього імператора Олексія II було страчено. Для зміцнення свого становища Андронік одружився з вдовою Олексія II, Агнесою (Анною) Французькою. Протосеваста Андронік осліпив та негайно вислав у Скiфiю, тобто у дунайськi володiння галицького князя. Однак, не без допомоги противникiв Ярослава Осмомисла, протосеваст Олексiй Комнен утiк “i як який-небудь крилатий змiй перенiсся в Сицилiю”.[8]

Натхнення, з яким зустріло населення Андроніка, пояснюється певними очікуваннями народу від нового імператора. У останнього було два головних завдання у внутрішньому житті імперії: по-перше, встановити національний уряд і звільнити Візантію від латинського засилля; по-друге, послабити служиву аристократію і велике помісне дворянство, так як переважання великих землевласників тягло за собою розорення і загибель землеробського стану селян. Подібна програма, як вона не була важка для виконання, звичайно, повинна була зустріти повне співчуття народу.[9]

Архієпископ Афінський Михайло Акоминат (Хониат), один з найбільш цінних джерел по внутрішньому становищу в імперії в XII столітті, писав в захоплених тонах: "І перш за все я хочу нагадати, як в туманне і болісний час імперія ромеїв звернулася до свого колишнього улюбленця, великому Андроник, щоб скинути гнітючу латинську тиранію, яка, як бур'ян, прищепилася на молодому втечу царства. І він привів з собою невелику кількість піших і вершників, однак, озброєний тільки справедливістю, він легко йшов до улюбленому місту. Перше, що він дав столиці у відповідь на її чисту любов, було звільнення від тиранічної латинської нахабства і звільнення імперії від варварських домішок".[10]

Реформи Андроніка ІРедагувати

З Андроніком нова партія прийшла до влади.[11] "П'ятирічний період, що обіймає царювання двох останніх Комнінів, Олексія і Андроніка, — пише Ф. І. Успенський, — цікавий саме як період реакції і державних реформ, які мали цілком народну основу і викликалися абсолютно справедливо понятими недоліками колишньої системи управління."[12] Андронік дійсно, провів низку адміністративних та економічних реформ, сприяв розвитку мистецтв. Платня багатьох чиновних осіб імперії було підвищено, щоб зробити їх менш доступними підкупу; суддями призначалися чесні і непідкупні люди; податкові тяготи були полегшені, і корисливі збирачі податків піддавалися суворим покаранням. Проти великих землевласників приймалися суворі заходи, і багато представників візантійської аристократії були піддані страти.[13] За словами Успенського, цей останній представник династії Комнінів "був, або щонайменше здавався, народним царем, царем селян. Народ співав пісні про нього і складав поетичні оповіді, сліди яких збереглися в літописах і позначках на полях неопублікованих рукописів "Історії" Микити Хониата".[14] Серед інших речей, Хониат писав про те, що Андронік наказав спорудити собі статую близько північного входу до церкви Сорока Мучеників. Імператор був там представлений не в імперських шатах, ні з золотими прикрасами, належними правителю, а в якості працівника (as a worker), стомленого працею, в досить скромних шатах, що тримає косу.[15]

У свою чергу, Михайло Акоминат писав: "Ми вже давно знали, що ти м'який до бідному, жахливий по відношенню до жадібному, що ти захисник слабкого і ворог насильника, що ти не схиляєш терези Феміди ні вліво, ні вправо, що у тебе руки чисті від будь-якої корупції".[16]

Новітньому історику даної епохи боротьба Андроніка з аристократією нагадує боротьбу Івана IV Грозного з боярством. "Як Андроник, - пише він, - мав намір зруйнувати переважання візантійської аристократії, так Іван - могутність бояр, і обидва, але російський цар більшою мірою, вдалися, в разі потреби, до насильницьких засобів. Однак, було погано те, що, послаблюючи аристократію, вони обидва послабили державу: Іван IV виявився беззбройним перед поляками Стефана Баторія, як Андроник перед норманами Вільгельма II. Іван, государ молодого і міцного народу, зміг швидкими заходами врятувати свою справу і Росію; Андронік пав раніше, ніж імперія перетворилася і зміцнилася. Старий організм не міг більше бути підтриманий, а нове органічне тіло, про яке мріяв Андроник, було занадто швидко довірено недосвідченим рукам".[17]

Але, звичайно, зробити докорінну реформу соціального ладу, який став результатом тривалого історичного процесу, було не під силу Андронику. Представники гнаної землевладельческой аристократії чекали тільки зручного моменту, щоб позбутися від ненависного государя і замінити останнього особою, який дотримується соціальних поглядів перших трьох Комнінів. Відчуваючи всюди зраду і змови, Андронік вступив на шлях терору, який, б'ючи без розбору правого і винуватого, і не тільки вже в середовищі вищих класів, створив навколо государя обстановку роздратування і ненависті. Народ, так недавно ще урочистими криками зустрічав свого обранця, відвернувся від нього як від людини, який не дав того, що обіцяв, і вже шукав нового претендента на престол. Микита Хониат дав вражаючий опис мінливості настрою константинопольської натовпу в цей час: "У будь-якому місті натовп позбавлена ​​розуму і підпорядковується своїм неорганізованим рухам. Натовп ж в Константинополі особливо шумна, люта і спритного поведінки, з огляду на те, що складається з різних народів ... Байдужість по відношенню до імператорів є їх природженим недоліком. Того, кого вони сьогодні піднімають на трон, на наступний рік вони нехтують як злочинця".[18]

Складності у зовнішній політиціРедагувати

Не зупиняючись перед репресiями непокiрної знатi, Андронiк Комнін одночасно продовжив вiйну з сицилiйськими норманами. Після смерті Мануїла в Західній Європі було у Візантії два ворога: Німеччина і Сицилійське королівство. Союз двох імперій, що був основою західноєвропейської політики протягом деякого часу правління Мануїла, припинився. Втім допомога, надана Візантією ломбардським містам у їх боротьбі проти Фрідріха Барбаросси, зробила останнього ворогом Східної імперії. Барабаросса пішов шляхом все більш тісного зближення з сицилійцями, влаштувавши шлюб заручини сина Генріха зі спадкоємицею Сицилійського королівства Констанцією. Як писав один західний середньовічний історик: "Імператор, ворожий королівству греків (regno Grecorum infestus), намагається поєднати дочку Рожера, короля Сицилії, зі своїм сином."[19]

Династичний шлюб став дуже важливою подією, оскільки після смерті Фрідріха його спадкоємець мав приєднати до володінь німецького государя Неаполь та Сицилію. Цим самим для Візантії з двох окремих ворогів створювався єдиний потужний ворог, політичні інтереси якого не могли примиритися з інтересами Східної імперії. Досить імовірно навіть, що названий шлюбний союз з нормандським королівським будинком мав на меті створити для західного імператора в сицилійській державі опорний пункт для його задумів проти Візантії.

В свою чергу, латиняни, що втекли у 1182 р. з Константинополя на Захід від учиненого там погрому, розповідали у своїх державах про жахи пережитого випробування і просили помститися за образу та збитки. Особливо були роздратовані торгові італійські республіки, які зазнали великих фінансових втрат. Представники деяких знатних візантійських родин, переслідувані Андроником, також втекли до Італії і спонукали італійській уряд до відкриття військових дій проти Візантії.

Сучасний Андронику сицилійський король Вільгельм II, користуючись внутрішніми сварами Андроніка з візантійською аристократією, підготував проти імперії велику експедицію. Її справжгьою метою були, звичайно. не тільки наміри помститися за погром 1182 року або допомогти якомусь підозрілому претенденту на візантійський трон, але прагнення самому заволодіти грецьким престолом.

Розуміючи всі заклики перед імперією, Андронік прийшов до висновку, що її подальша політична ізоляція є неможливою з точки зору її основних життєвих інтересів. Для порятунку ситуації він почав переговори як із Заходом, так і зі Сходом.

Антикризові рішення імператора АндроникаРедагувати

Прагнучи відновлення відносин із західними державами, до яких він явно відчував огиду, імператор уклав договір з Венецією ще до початку 1185 року.[20] У цьому договорі, укладеному з республікою св. Марка, "щоб підтримати імперію" (pro firmatione Imperii) Андронік погоджувався відпустити венеціанців, які ще перебували в ув'язненні після побиття 1182 року і обіцяв платити щороку певну суму до відшкодування заподіяних збитків.[21] Він почав на ділі дотримуватися цього договору, і перша сума була сплачена вже у 1185 році.[22][23]

Він також постарався зблизитися з папою, від якого він явно сподівався отримати допомогу, зобов'язуючись забезпечити відомі гарантії католицької церкви.[24] В кінці 1182 році папа Луцій III послав легата в Константинополь.[25] Крім того, одна західна хроніка наводить вельми цікавий матеріал, згідно з яким у 1185 р. Андроник проти волі патріарха побудував в Константинополі церкву, яку він забезпечив непоганим доходом. Там католицькі священики здійснювали культ за латинським обрядом. До наших днів церква ця називається Латинської церквою.[26][a]

Нарешті, Андроник уклав формальний союз з султаном Єгипту Саладином. За словами західного хроніста, "рухомий болем і смутком [Андроник] мав вдатися до поради і підтримки Саладина."[27] Умови цього союзу, скріпленого клятвою, звучать наступним чином. Якщо Саладін зможе за допомогою порад і допомоги імператора захопити Єрусалим, Саладін залишить для себе будь-яку іншу область, яку вони [* 21] зможуть завоювати. Єрусалим і все узбережжя, крім Аскалона, залишаються вільними. Однак він буде володіти цими територіями під сюзеренітетом Андроніка. Імператор буде володіти всіма завойованими у Іконійського султана територіями до Антіохії і Малої Вірменії, якщо нові союзники зможуть ними опанувати. Однак внаслідок своєї смерті, Андронік не зміг реалізувати цей план.[28][29][30] Цей договір показує, що Андронік був готовий поступитися Палестиною Саладіну на умовах, що той визнає сюзеренітет імперії.[31][32][33]

Однак ні угода з Венецією, ні поступки папі Римському, ні союз зі знаменитим Саладином не змогли врятувати ситуацію, або зберегти владу в руках Андроніка.

Втрата Кіпру та облога ФессалонікиРедагувати

У східній частині Середземномор'я намісник острова Кіпр Ісаак Комнін відокремився від імперії і проголосив незалежність острова під своїм правлінням. Не маючи гарного флоту, Андронік не зміг придушити повстання. Кіпр був втрачений. Втрата Кіпру була серйозним ударом для імперії, так як вона мала там важливий стратегічний і торговий пункт, який приносив скарбниці великі доходи, особливо завдяки торгівлі з латинськими державами на Сході.

Однак основний і рішучий удар був нанесений Андронику із заходу, коли добре організована експедиція Вільгельма II Сицилійського підняла вітрила (sailed) проти імперії. Військові дії відкрилися, як завжди, у Дураццо, швидко перейшов в руки норманів, які потім по Егнатіевой військової дорозі попрямували до Фессалонике (Солуні). Туди ж прибув і нормандський сильний флот. Венеція в цій війні, мабуть, дотримувалася суворого нейтралітету.

Почалася десятиденна облога Фессалоніки з моря і суші. Риторична, але тим не менш дорогоцінна розповідь про цю облогу написана її сучасником та очевидцем, Фессалонікійським архієпископом Євстафієм, звідки черпав свої відомості про Нормано-візантійської війні інший історик, Микита Хоминат. У серпні 1185 року Фессалоніка була взята норманами, які вчинили у другому після Константинополя місті імперії страшний розгром і побиття. Це було помстою латинян за константинопольську різанину 1182 року. З приводу цієї події можна знайти у М. Хомината такі знаменні слова: "Таким чином, між нами і ними утвердилася найбільша прірва ворожнечі; ми не можемо з'єднатися душами і зовсім розходимося один з одним, хоча і підтримуємо зовнішні відносини і часто живемо в одному і тому ж будинку".[34]

Загибель Андроніка КомнінаРедагувати

Після кількох днів грабежу і вбивства нормандське військо, рушило далі на схід, у напрямку до Константинополю. Невдоволена реформами аристократія, скориставшись норманською агресією почала підбурювати населення столиці до повстання. Отримавши звістку про взяття Фессалоніки та наближення нормандських військ до Константинополю натовп звинуватив Андроніка в нерішучості і слабкості та розтерзав василевса.[35] Імператором було проголошено Ісаака Ангела. Переворотом 1185 року спливає епоха візантійських Комнінів і починається нова династія Ангелів.

Короткочасне правління Андроніка I, який поставив при вступі на престол собі за мету захистити землеробський клас, селян, проти всемогутнього свавілля великих власників і звільнити державу від іноземного, саме західно-латинського засилля, різко відрізняється від характеру правління всіх інших Комнінів, і вже завдяки цьому одному заслуговує уважного і строго наукового дослідження. У деяких відносинах, особливо в сфері соціальних питань та інтересів, час Андроніка I, ще далеко не роз'яснене, являє собою вдячну тему для подальших досліджень.

Підсумки правління КомнінівРедагувати

На протязі 104 років, від піднесення Олексія І до смерті Андроніка, Комнінам частково вдалося відродити візантійську славу в Середземноморському регіоні, як у військовому, так і в культурному плані. У цей період відносини візантійського Сходу із Західною Європою процвітали. Це була епоха, яка характеризувалася перебудовою візантійської армії, роздробленої та неорганізованої сили в грамотну та ефективну військову машину, яка стала називатися «візантійською армією Комнінів». Реставрація Комнінів становить остаточний кульмінаційний момент тисячолітньої історії Візантійської імперії, оскільки Імперія швидко розпалася після смерті останнього імператора династії Комнінів — Андроніка I в 1185 році[36].

Комніни зуміли зміцнити державу, розширити його межі на Схід і Північно-Захід. Спиралися на хліборобську і військову аристократію (згуртовану спорідненістю і властивістю в єдиний 'клан', мав тенденцію перетворитися в замкнуту соціальну групу), частково на провінційні міста.

Епоха панування Комнінів характеризується вдалою зовнішньою політикою. Її особливості: система союзів з рядом західноєвропейських держав, зазвичай закреплявшихся шлюбними зв'язками, і встановлення суверенітету над сусідніми державами (Угорщина, Сербія, Антіохійської князівство). Якщо при імператорі Олексії I зовнішня політика зводиться до охорони європейських і азіатських кордонів держави, то вже при імператорі Мануїлі вона розгорнулася в широку і блискучу, хоча значною мірою фантастичну, програму підпорядкування Італії і відновлення влади східного імператора на Заході; жваве вивчення давньогрецької літератури і розквіт власної, візантійської літератури в цю епоху характеризуються появою таких вчених і письменників, як історики Анна Комніна та Микита Акоминат, знаменитий дослідник Гомера Євстахій Солунський та ін.

Нарешті, при імператорі Андроникові затівається широка спроба емансипувати торгово-промислову життя країни від західного гніту (переважно з боку італійських морських міст) і зміцнити політичний і суспільний лад держави, послабивши державне значення і економічне переважання аристократії і знищивши зловживання в адміністрації, особливо фінансової. Невдача цієї спроби, що йшла врозріз з інтересами самого могутнього стану держави і створювала різкий поворот у відносинах до італійським торговим містам, що користувалися особливим заступництвом попередніх Комнінів і отримували від них великі привілеї, послужила першим кроком спричинили невдовзі потім краху держави, що виразилося в завоюванні Константинополя хрестоносцями і в підставі латинської імперії у 1204 р.[37]

У імператора Андроніка був син Мануїл, а у цього останнього - син Олексій (онук василевса), перший імператор Трапезундської імперії. Започаткував собою династію так званих «Великих Комнінів», що правили в 1204—1461 рр.[38] Ім'я Комніна привласнив собі також імператор Олексій III Ангел, онук дочки імператора Олексія I, Феодори (царював у 1195—1203 рр).

Див. такожРедагувати

ЗаувагиРедагувати

  1. «construxerat ecclesiam quandam nobilem in civitate Constantinopolis, et earn honore et redditibus multis ditaverat, et clericos Latinos in ea instituit secundum consuetudinem Latinorum, quae usque hodie dicitur Latina». («Побудував одну відому церкву в місті Константинополі. Він збагатив її пошаною і багатьма доходами і в ній заснував латинських священиків за звичаєм латинян. Церква досі називається латинською». - Науч. ред.). → див. ту саму розповідь у Chronica Rogeri de Houedene, ed. W. Stubbs, vol. II (Rerum britannicarum medii aevi scriptores, vol. 51). London, 1869, p. 205

ПриміткиРедагувати

  1. Леонтiй ВОЙТОВИЧ. «Князь Іван Бирладник: загадкова постать» (ua). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Вип. ХI-XII. – Дрогобич: Коло, 2008. – с.54. 
  2. История Никиты Хониата. // Византийские историки, переведенные с греческого при Санкт-Петербургской Духовной Академии. – Т. 1. – Санкт-Петербург, 1860. – С. 420. 
  3. Niceta Choniata. De Manuele Comneno. – Lib.4. – Cap.2. –. с. 172–173. 
  4. Пашуто В.Т. Внешння политика Древней Руси. с. 195–196. 
  5. ПСРЛ. Ипат., Т. 2. – Стб. 524. 
  6. Бибиков М.В. (// Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования.). Русь в византийских памятниках и Византия в древнерусских произведениях(к сравнительному изучению). М., 1989. – С. 168. 
  7. А.А. Васильев. «История Византийской империи». Том 2: «Византия и крестоносцы. Эпоха Комнинов (1081-1185) и Ангелов (1185-1204)». 
  8. Успенский Ф. Император Алексей ІІ и Андроник Комнен. // Журнал Министерства Народного Просвещения. – №212. – 1880. – С. 95-130;. 
  9. Ф. И. Успенский. Последние Комнины. Начало реакции. ВВ, т. 25, 1927-1928. с. 20. 
  10. Μιχαήλ Ακομινάτου του Χωνιάτου τα σωζόμενα. Ed. S. Lampros, vol. I. Athenae. 1879, p. 157. 
  11. L. Bréhier. Andronic (Comnène). Dictionnaire d'histoire et de Geographie ecclesiastiques, vol. II, col. 1780. 
  12. Успенский Ф. Император Алексей ІІ и Андроник Комнен. // Журнал Министерства Народного Просвещения. – №212. – 1880. с. 100. 
  13. Там же. с. 19. 
  14. Там же. с. 18, 21. 
  15. Там же. с. 15. Успенський каже не про статую, а про картину, ймовірно - мозаїку. Див.: Nicetas Choniates. Historia, Bonn ed., p. 432. 
  16. Михаил Акоминат. Сочинения в издании С. Ламброса (полное описание в прим. 1 на стр 79. - Науч. ред.). с. 142. 
  17. F. Cognasso. Partiti politici e lotte dinastiche in Bizanzio... p. 290 (78). 
  18. Nicetas Choniates. Historia, Bonn ed. с. 304–305. 
  19. Annales Colonienses Maximi s. a. 1185, in: Pertz. Monumenta Germaniae Historica Scriptores,. Bd. XVII, S. 791. 
  20. F. Cognasso. Partiti politici e lotte dinastiche in Bizanzio... рp. 294-295 (82-83). 
  21. L. Bréhier. Andronic (Comnène). - Dictionnaire d'histoire... vol. II, col. 1781. 
  22. Andrae Danduli Chronicon, ed. Muratori. Rerum italicarum scriptores, XII, 309 (s. a. 1182). 
  23. H. F. Brown. The Venetians and the Venetian Quarter in Constantinople to the Close of the Twelfth Century. Journal of Hellenic Studies, vol. XL, 1920, p. 86. 
  24. L. Bréhier. Andronic (Comnène). - Dictionnaire d'histoire et de ia geographie ecclesiastiques. vol. II, col. 1781. 
  25. F. Cognasso. Partiti politici e lotte dinastiche in Bizanzio... pp. 298-299 (86-87). 
  26. Benedicti Abbatis Gesta regis Henrici Secundi, ed. W. Stubbs. vol. I, London, 1867 (Rerum britannicarum medii aevi scriptores, vol. 49), p. 257. 
  27. Сhronicon Magni Presbiteri (Annales Reicherspergenses). XVII, 511.: Еd. Pertz. Monumenta Germaniae Historica Scriptores. 
  28. Ibid., XVII, 511. 
  29. R. Röhricht. Geschichte des Königreichs Jerusalem (1100-1291). Innsbruck, 1898, S. 494. 
  30. N. Radojčic. Dva Posljednja Komnena na carigradskom prijestolju. с. 85. 
  31. F. Cognasso. Partiti Politici e lotte dinastiche in Bizanzio... p. 297 (85). 
  32. F. Dölger. Corpus der griechischen Urkunden. с. Bd. II, S. 91 (n. 1563). 
  33. L. Bréhier. Dictionnaire d'histoire et de la geographie ecclesiastiques... vol. II, col. 1781. 
  34. Nicetas Chomates. Historia, Bonn ed. pp. 391-392. 
  35. Успенский Ф. Император Алексей ІІ и Андроник Комнен. // Журнал Министерства Народного Просвещения. – №214. – 1881. – С. 52-85;. 
  36. WikiZero - Restauração Comnena. www.wikizero.com. Процитовано 2020-04-20. 
  37. ЭСБЕ/Комнины — Викитека. ru.wikisource.org. Процитовано 2020-04-20. 
  38. Каждан А. П. Загадка Комнінів, в збірці: Византийский временник. М., 1964: Велика радянська енциклопедія (БСЭ), т. 25. 

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Шестаков С. П. Византийский посол на Русь Мануил Комнин. В кн.: Сборник в честь Д. А. Корсакова. Казань, 1913
  • Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968
  • Jurewicz O. Andronik I. Warszawa, 1971.
  • Никита Хониат. История, начинающаяся с царствования Иоанна Комнина.
  • Norwich, John Julius (1997). A Short History of Byzantium. Viking. ISBN 0-679-77269-3 (англ.)
  • Angold, Michael (1997). The Byzantine Empire, 1025–1204: A Political History. Longman. ISBN 0-582-29468-1 (англ.)
  • Haldon, John (2001). The Byzantine Wars. Tempus. ISBN 0-7524-1777-0 (англ.)