Мануїл I

Імператор Візантійської імперії, представник династії Комнінів
(Перенаправлено з Мануїл I Комнін)

Мануї́л I або Мануїл Комнін Великий (грец. Μανουήλ Α' Κομνηνός ο Μέγας; 28 листопада 1118 — 24 вересня 1180) — імператор Східної Римської імперії між 1143 та 1180 роками з династії Комнінів.

Мануїл I
грец. Μανουήλ Α' Κομνηνός
Народився 28 листопада 1118
Константинополь[1][2][3]
Помер 24 вересня 1180 (61 рік)
Константинополь[4][5]
Країна  Візантійська імперія
Діяльність імператор
Знання мов грецька
Посада Візантійський імператор
Рід Комніни
Батько Іоанн II Комнін
Мати Ірина Арпад
Брати, сестри Олексій Комнін, Андронік Комнін, Ісаак Комнін, Eudokia Komnened, Maria Komnened і Theodora Komnened
У шлюбі з Марія Антіохійська і Берта Зульцбаська[6]
Діти Олексій II Комнін, Марія Комніна (Порфірогенета)d і Alexios Komnenosd

За старою традицією Римської імперії Мануїл прийняв титули перемоги з назвами тих народів, яких перемагав, або які знаходились у васальній залежності: Isauricus, Cilicius, Armenicus, Dalmaticus, Ugricus, Bosniacus, Chrobaticus, Lazicus, Ibericus, Bulgaricus, Serbicus, Zikhicus, Azaricus, Gothicus — переможець Ісаврії, Кілікії, Вірменії, Далмації, Угрів, Боснії, Хорватії, Лазії, Іберії, Болгарії, Сербії, Зіхії, Азарії, Ґотів.

Життєпис ред.

 
Прапор роду Комнінів і Візантійської імперії під час їх правлення

Мануїл I прийшов до влади в критичний момент для історії Візантії та усього Середземномор'я, коли християнські держави намагалися відвоювати втрачені території, що були захоплені мусульманами. Вів активну зовнішню політику, укладаючи союзи з римським Папою та хрестоносцями.

Мануїла I часто називають «латинофілом». Він і справді був не схожим на своїх попередників на константинопольському престолі. Не намагався демонструвати набожність і релігійний аскетизм. Привселюдно сперечався з питань віри із самим патріархом. Захоплювався астрологією і медициною. Любив веселощі, бенкети й лицарські турніри в західному стилі, у яких і сам залюбки брав участь та перемагав. Візантійське військо було реформоване Мануїлом I за західним зразком — лицарі, з яких воно складалося, отримували за службу землі із прикріпленими до них селянами. Імператор охоче брав на службу іноземців, роздавав маєтки васалам-іновірцям і заохочував переселення до Константинополя італійських торгівців.

Утім, «латинофілію» Мануїла I насправді перебільшують. Никита Хоніат, що завдячував імператору своєю кар‘єрою і добре знав його мотиви, згадував, що насправді василевс католиків остерігався, бо вважав їх жадібними та зарозумілими. Як справжній Комнін імператор головною своєю метою бачив відродження величі Візантії — як колишньої і майбутньої світової імперії. Її підданими вже за визначенням мали бути і православні, і католики — тож у розпалюванні ворожнечі між ними Мануїл I не був зацікавлений[7].

Мануїл I відбив наступ норманів на Балкани, відвоював у сельджуків значну частину Малої Азії, візантійську владу, зрештою, визнали держави хрестоносців, зокрема князівство Антіохія, в Угорщини імператору вдалося відвоювати Хорватію та Далмацію (1164). Зверхність імперії визнала сербське князівство Рашка. Візантійці розпочали наступ в Італії, що донедавна здавалася втраченою для них назавжди.

Однак плани василевса були перекреслені поразкою від сельджуків під Міриокефалоном у 1176 році. Після чого почалися виступи невдоволених «поступливістю» василевса в стосунках із Заходом. Перша хвиля «антикатолицьких» заворушень прокотилася Візантією ще за правління Мануїла I, а після його смерті спалахнуло народне повстання в Константинополі (1181), що стало початком громадянської війни в імперії. Євстафій Солунський казав, що зі смертю Мануїла I імперія занурилася в темряву, подібну на сонячне затемнення, і «все, що залишалося в ромеїв цілим, загинуло».[8]

Відносини з Київською Руссю ред.

Мануїл Комнін прагнув залучити князів Київської Русі на свій бік як союзників у відносинах з Угорщиною, у протистоянні з Причорноморськими кочівниками та, в меншій мірі, із Сицилією.

У кінці 1140-х за владу в Київській Русі боролися три князі: Великий князь Київський Ізяслав Мстиславич (син Мстислава Великого), який був пов'язаний з угорським королем Ґезою II, що протистояв імперії; князь Ростово-Суздальський Юрій Долгорукий; Галицький князь Володимирко Володаревич, що вважався васалом імператора (hypospondos).

Саме розташоване на півночі і сході Угорщини Галицьке князівство (що простягалось від Галичини й Закарпаття до Поділля й Чорного моря) відігравало важливу роль під час воєн між Візантією і Угорщиною. Зі смертями князів Ізяслава і Володимирка ситуація змінилася: Київ захопив Юрій Долгорукій, а новий Галицький князь Ярослав Осмомисл став союзником угорців, хоча й намагався підтримувати дружні зв'язки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

У 1164—1165 роках двоюрідний брат Мануїла — Андронік Комнін — утік з Візантії, прибув до двору Ярослава Осмомисла й намагався створити антиімператорську коаліцію з князів Київської Русі, Угорщини та половців. Ця ситуація створювала серйозну загрозу для імператорського престолу, і Мануїл вирішив домовитись зі своїм кузеном, помилувавши його і дозволивши повернутися в Константинополь (1165 р.).

З Великим князем Київським Ростиславом І Мстиславичем був укладений договір про виставлення для потреб імперії військового загону, а Ярослав Осмомисл погодився повернутися під ромейську опіку й знову стати васалом Східної Римської імперії. Галицький князь пізніше допоміг Візантії своєю участю у війні з половцями.

Дружба з Великим князівством Київським та Галицьким князівством була вигідна Мануїлу І, який відправив у 1166 році дві армії в похід проти угорців. Перше військо увійшло в Угорське королівство через Південні Карпати, а друге за допомогою Ярослава Осмомисла пройшло через українські Карпати. Оскільки супротивник зосередив свої війська біля Сірмії і Белграду, візантійці повністю розорили Трансільванію.

Див. також ред.

Примітки ред.

Посилання ред.