Локуста
Локуста (померла у 69 році) — давньоримська отруйниця, діяла в останні два правління династії Юліїв-Клавдіїв. Їй приписують причетність до вбивств Клавдія і Британніка. Вона була улюбленицею імператора Нерона. За його правління навчала інших отруйників на його службі.
| Локуста | |
|---|---|
 | |
| Народилася | 1 століття Галлія |
| Померла | 69 Рим, Римська імперія |
| Країна | Стародавній Рим |
| Діяльність | poisoner, серійний вбивця |
Першоджерела
ред.Історія Локусти описана стародавніми істориками Тацитом (Аннали 12.66 і 13.15), Светонієм (Життя Нерона, 33 і 47) і Кассієм Діоном (61.34 і 63.3). Ювенал також згадує Локусту у Сатирах в книзі 1, рядок 71.[1]
Біографія
ред.Вважається, що Локуста родом із Галлії.[2]
Вона служила експерткою з отрут при імператриці Агрипині Молодшій. Згідно з деякими істориками, у 54 році нашої ери Агрипина наказала Локусті доставити отруту для вбивства її чоловіка Клавдія. Отрута була посипана на гриби, які приніс імператору його дегустатор Галот; коли ця отрута виявилася неефективною, лікар Гай Стертиній Ксенофонт убив Клавдія за допомогою отруєного пера, яке нібито поклав йому в горло, щоб викликати блювоту.[3]
Кажуть, вона порадила Агрипині використати як отруту беладону (Atropa belladonna). Екстракти беладони застосовували при отруєннях з давніх часів, оскільки рослина та її плоди містять тропанові алкалоїди (в першу чергу гіосціамін і скополамін).[4][5]
У 55 році нашої ери, коли Локуста була у в'язниці, син Агрипини, імператор Нерон, запросив Локусту приготувати отруту, щоб убити сина Клавдія Британніка. Але ця отрута була дуже слабкою, тому Нерон власноруч відшмагав Локусту і погрожував їй негайною стратою. Після того вона застосувала отруту більш швидкої дії, яка мала успіх. Нерон винагородив Локусту повним прощенням і великими маєтками, куди посилав учнів навчатися її ремеслу.[6]
Після самогубства Нерона Локусту засудив до смерті імператор Гальба. Разом із фаворитами Нерона Гелієм, Патробієм, Нарцисом та «іншими покидьками, які вийшли на вершину за часів Нерона», її в ланцюгах водили по місту, а потім стратили.[7]
Пам'ять
ред.Ювенал згадує про неї в одній зі своїх Сатир, описуючи отруйницю вправнішу, ніж Локуста.[8]
У романі «Граф Монте-Крісто» (1844) Олександра Дюма отруйницю мадам де Вільфор порівнює із Локустою. Розділ 101 має назву «Локуста».[9]
Локуста була однією із персонажів історичного фільму «Людство крізь віки» (1908) режисера Жоржа Мельєса.[10] Фільм був епізодичним зображенням жорстокості людства протягом його історії[11], а зображені історичні епізоди стосувалися братовбивств, вбивств, релігійних переслідувань, фізичного насильства та публічного приниження, в'язниць і страт ув'язнених, тортур і жорстоких злочинців.[10]
Німий короткометражний фільм «Les fils de Locuste» (Сини Локусти) зняли у Франції в 1911 році.
Локуста з'являється як персонаж в серії «Римляни» серіалу «Доктор Хто» 1965 року. Її роль грає Енн Тірард. Описана як «офіційна отруйниця при дворі Цезаря Нерона».
Гурт Macabre включив пісню під назвою «Locusta» у свій альбом Grim Scary Tales 2011 року. У пісні вона описана як одна з перших в історії серійних вбивць, яку найняла Агрипина, щоб убити Клавдія та Британіка. Пісня закінчується тим, що Локусту страчують у Великому цирку, коли її зґвалтував дресирований жираф, а потім розтерзали дикі тварини.
Locusta виступає як слуга класу Assassin у мобільній грі Fate/Grand Order, доданій у квітні 2023 року.
Примітки
ред.- ↑ Juvenal (1839). Juvenal and Persius, Volume 1. J. Vincent. с. 21.
- ↑ Scholiast on Juvenal 1.71.
- ↑ Tacitus, Annals 12.66-67; Cassius Dio 61.34.
- ↑ Michael (1998). Alkaloids : biochemistry, ecology, and medicinal applications. New York: Plenum Press. с. 20. ISBN 0-306-45465-3.
- ↑ Timbrell, John (2005). The poison paradox : chemicals as friends and foes. Oxford: Oxford University Press. с. 2. ISBN 0-19-280495-2.
- ↑ Suetonius, Nero 33; Tacitus, Annals 13.15.
- ↑ Cassius Dio 64.3
- ↑ Juvenal, Satires 1.71.
- ↑ Dumas, Alexandre. The Count of Monte Cristo. Oxford, GBR: Oxford University Press, UK, 2008. ProQuest ebrary. Web. 10 November 2015.
- ↑ а б Malthête, Jacques; Mannoni, Laurent (2008). L'oeuvre de Georges Méliès. Paris: Éditions de La Martinière. с. 229. ISBN 9782732437323.
- ↑ Frazer, John (1979). Artificially Arranged Scenes: The Films of Georges Méliès. Boston: G. K. Hall & Co. с. 191. ISBN 0816183686.