Корсо (театр, Кременчук)
Театр «Корсо» — театр і кінотеатр (електробіограф), що діяв на початку XX століття в Крюкові (частина міста Кременчук, Полтавська область, Україна). Історія театру пов'язана з діяльністю Антона Семеновича Макаренка, радянського педагога, а також його брата, Віталія Семеновича Макаренка.
| Театр «Корсо» | ||||
|---|---|---|---|---|
 Фасад колишнього театру 2017 року | ||||
|
49°02′18″ пн. ш. 33°25′50″ сх. д. / 49.03833333336110911° пн. ш. 33.43055555558333225° сх. д.Координати: 49°02′18″ пн. ш. 33°25′50″ сх. д. / 49.03833333336110911° пн. ш. 33.43055555558333225° сх. д. | ||||
| Країна |
 Російська імперія→.svg){kind=small} УНР→ СРСР | |||
| Місто | ||||
| Адреса | ||||
| Тип | театр, театральна організаціяd, кінотеатр, колишня сутністьd | |||
| Відкрито | 1909 (1913) | |||
| Закрито | 1922 | |||
| Ідентифікатори і посилання | ||||
 | ||||
|
| ||||
Історія ред.
«Корсо», відповідно до спогадів Віталія Семеновича (Макаренка), відкрито в Крюкові на вулиці Херсонській 1909 року[1]. За іншими даними, культурний заклад відкрито наприкінці 1913 року[2]. У пам'ятних книжках Полтавської губернії театр вперше згадується в 1914 році[3]. Електробіограф демонстрував виключно монопольні кінострічки[2]. За словами Макаренка, картини йшли щодня, фільми змінювалися раз на тиждень. При театрі діяв струнний квартет, у якому Віталій Семенович брав участь[1]. У будівлі також розміщувався буфет і акваріум[4].
Після радянсько-української війни приміщення «Корсо» були передані під робочий клуб Крюківських вагоноремонтних майстерень[5]. При клубі з ініціативи Віталія Семеновича 1917 року відкрито театральний гурток. У новоствореній трупі грав також Антон Макаренко. До цього у Крюкові діяв лише літній театр у саду товариства тверезості. Згідно зі спогадами Гороновича Бориса Феофановича, соратника Макаренка, гурток створено для мобілізації коштів на обладнання школи, для покупки інструментів духового оркестру і «щоб Крюків просвіщати». З ініціативи Віталія Макаренка гурток названо на честь Володимира Галактіоновича Короленка. Трупа написала письменникові лист з проханням дозволити використовувати його ім'я і це прохання було задоволено[6].
Початківці-актори театру зіткнулися з труднощами. У спогадах Віталія Семеновича йдеться: «Був театр, де була сцена, але це все. Була одна-єдина декорація, але не було ні меблів, ні бутафорії, ні реквізиту, ні, головне, костюмів». Однак перший спектакль наприкінці січня 1918 року пройшов з успіхом: «на вулицях Крюкова з'явилися великі червоні афіші», а зал був повний публіки. До 1919 року було поставлено спектаклі «Ластівка» та «Зозулині сльози» Олексія Толстого, «Дядя Ваня», «Ювілей», «Ведмідь», «Пропозиція», «Трагік мимоволі» і «Вишневий сад» Чехова, «Женитьба[d]» Миколи Гоголя, «Осінні скрипки» Іллі Сургучьова, «Батько» Августа Стріндберга та інші[1]. Спочатку п'єси ставилися близько двох разів на місяць, потім — щотижня[6]. У 1919 році брати Макаренко покинули Крюків.
У 1922 році газета «Театр і музика» писала: «Крюків, що знаходиться на березі Дніпра, має самостійних 2 театри: „Карсо“ і „Одеон“ перероблені з кіно. У першому грає трупа з Кременчука під режисерствами артиста державних театрів А. М. Ангарова. Репертуар: „Царевич Олексій“, „Павло I-й“, „Воскресіння“, „Ревнощі“, „Дядя Ваня“, „Страта“, „Заради щастя“, „Сім'я злочинця“, „Злочин і кара“, „Слухай Ізраїль“, „Шерлок Голмс“, „Нора“. Репертуар старий і нецікавий. Виступають гастролери з Кременчука»[7].
Будівля «Корсо» згоріла того ж року через несправність димоходу[4]. Про пожежу говорить і Антон Семенович у листі до свого брата: «Корсо» згорів та на його місці стоять мальовничі руїни…"[1]. Після пожежі було прийнято рішення побудувати для заводу нову будівлю, і 1927 року на тій же вулиці відкрився новий робочий клуб, названий на честь Івана Котлова[8].
Колишня будівля «Корсо» постраждала і під час Другої світової війни: у стіні снарядом була пробита діра, пізніше закладена цеглою[4]. У повоєнний час у приміщенні розташовувався магазин спортивних товарів[8]. Станом на 2017 рік, у колишньому театрі розміщується приватна хлібопекарня. Будівля, одна з небагатьох уцілілих у місті, не включена ні до переліку пам'яток архітектури, ні до переліку пам'яток культури та історії міста.
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ а б в г Макаренко В.С. Воспоминания о брате «Мой брат Антон Семёнович» : [арх. 4 листопада 2019] : [рос.] // Университет Марбурга (Германия).
- ↑ а б Кобзар В.В. (2013). Культурная жизнь провинциального города Кременчуг (конец 19 – начало 20 в.). Кременчуцький край у контексті історії України (рос.). Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 2 жовтня 2017.
- ↑ Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год. Российская Национальная Библиотека. vivaldi.nlr.ru. Архів оригіналу за 3 жовтня 2017. Процитовано 3 жовтня 2017.
- ↑ а б в Ивушкин В.Э. Театр Корсо (рос.). okrain.net.ua. Процитовано 2 жовтня 2017.
{{cite web}}: Недійсний|deadlink=dead(довідка) - ↑ Ширай В.А. Кременчуцький спортивний рух кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст (укр.). kremenhistory.org.ua. Архів оригіналу за 2 жовтня 2017. Процитовано 2 жовтня 2017.
- ↑ а б Горонович Б.Ф., Тягун Ю.Ю. А.С.Макаренко в воспоминаниях крюковчан (рос.). kremenhistory.org.ua. Архів оригіналу за 2 жовтня 2017. Процитовано 2 жовтня 2017.
- ↑ Крюков. От нашего корреспондента. Театр и музыка (рос.). electro.nekrasovka.ru. 1922. Архів оригіналу за 5 липня 2018. Процитовано 3 жовтня 2017.
- ↑ а б Лушакова А.Н., Евселевский Л.И. (2001). Улица Ивана Приходько (рос.). okrain.net.ua. Архів оригіналу за 25 вересня 2017. Процитовано 2 жовтня 2017.