Користувач:OlegB/Кам'янець-Подільський і молдавани

Кам'янець-Подільський і молдовани

Кам'янець-Подільський з давніх часів і багатьма ниточками поєднаний з Молдовою.

XV—XVI століття

Юхим Сіцінський, розглядаючи в праці «Місто Кам'янець-Подільський» (Київ, 1895) зв'язки головного міста Поділля з Молдовою та Волощину у XV—XVI століттях, зазначає, що 1463 року Кам'янець надовго став королівським містом і найважливішою прикордонною фортецею Польщі. Далі він пише: «Ця фортеця, що підносилася над скелястими берегами Смотрича, була свідком багатьох військових подій, що відбувалися тут, на пограниччі Польської держави. Тут, зокрема, зосереджувалися всі волосько-польські справи, то мирні, то ворожі».

Польща ще з XIV століття намагалася тримати Молдову і Волощину в підлеглих до себе відносинах. Багато молдовських і волоських господарів, справді, визнавали це верховне панування Польщі. Не раз у Кам'янці, як прикордонному місті, молдовсько-волоські воєводи присягали на вірність польському королю. Так, 1404 року волоський воєвода в Кам'янці виявив покірність Ягайлу в присутності литовського великого князя Вітовта. 1407 року воєвода молдовський Олександр зі своєю радою також у Кам'янці приніс клятву у вірності королю Владиславу та польському королівству. Тут же в Кам'янці Польща укладала різні договори з молдовсько-волоськими державами.

Але коли на Балканському півострові утвердилися турки і стали заявляти свої права на верховне панування у Волощині та Молдові, то нерідко волохи, під впливом Туреччини, з друзів Польщі перетворювалися на ворогів і робили напади і спустошення подільської окраїни і околиць Кам'янця.

Так, 1509 року молдовський господар Богдан, син Стефана, облягав Кам'янець, Галич і Львів, розгніваний, що польський король Сигізмунд I відняв у нього Покуття. «Прийшов Богдан, — розповідає Густинський літопис, — на Поділля, хотів взяти Кам'янець і не зміг, також Галич, і там били його міцно і гармати у нього відняли, потім підійшов під Львів». У той же час великий коронний гетьман Микола Каменецький (пол. Mikołaj Kamieniecki) увірвався з військами до Молдови і спустошив Чернівці, Ботушани, Хотин і біля Дністра зустрівся господарем, що повертався, розбив його на голову і примусив принести присягу в Кам'янці. Молдовські бояри були взяті в полон, з яких 30 гетьман відправив королю, а 50 велів стратити в Кам'янці. Мирну угоду з Богданом підписано також у Кам'янці 17 січня 1510 року.

Але Польща, маючи суперника в особі Туреччини, не покидала втручатися у справи молдовсько-валахійських земель, нерідко виставляла своїх кандидатів на господарів тощо. Все це відбивалося на житті Кам'янця. Так, 1564 року кам'янецькому старості Язловецькому доручили піймати волоського повстанця Томжу, який захопив було панування і підступно погубив козацького ватажка Вишневецького (Байду), передавши його туркам. Язловецький виконав доручення і надіслав Томжу до Львова до тамтешнього старости для здійснення над ним кари.

Але якщо і були неприязні стосунки волохів до Кам'янця, якщо й траплялися напади молдовських і волоських господарів на Поділля, то рідко. Населення молдовсько-волоських держав було споріднене щодо духу та віри з руським населенням Поділля та Кам'янця, тож між кам'янчанами і молдованами були мирні зносини, як між сусідами. Так, в XV столітті в Кам'янці проживав господар Богдан Лопуснано років зо два. Впевнившись, що трон вислизнув від нього, він переїхав до Москви. Купці кам'янецькі в XIV—XVI століттях вели жваву торгівлю із Сочавою та іншими містами придунайських держав. Православні жителі Кам'янця ходили на службу в Молдову-Валахію («як це буває і тепер», — писав 1895 року Юхим Сіцінський). Так, на початку XVI століття один із кам'янецьких русинів служив у молдовського господаря Могили, став потім ченцем і 1610 року вступив до Сочавського монастиря.

Іоанно-Предтеченська церква

Ікона святого Іоанна Предтечі, особливо шанована населенням Бессарабії

В Іоанно-Предтеченській церкві (нині від неї залишився тільки фундамент) була ікона святого Іоанна Предтечі, розташована в іконостасі з правого боку. 1895 року Юхим Сіцінський писав про неї:

«Висота ікони 1 аршин 14 вершків, а ширина 1 аршин. Риза Хрестителя Господнього срібна, живопис обличчя, рук і ніг, підновлений, на жаль, недавно, проте зберігає печать старого письма. Але наскільки давня ця ікона, важко визначити з точністю. У всякому разі, вона давніша, ніж інші ікони цього іконостасу, написані наприкінці XVIII століття. Ікона чудова ще й завдяки повазі серед населення Поділля, а особливо Бессарабії».

На Іванця до Кам'янця

1895 року Юхим Сіцінський писав:

„У храмовий день Різдва святого Івана Хрестителя 24 червня в Кам'янці буває так званий відпуст. До цього часу в місті збирається багато народу як з навколишніх подільських сіл, так і з Бессарабії. І в Кам'янці в цей час, разом з церковним святом, буває і народний ярмарок. Селяни-українці і молдовани привозять у Кам'янець для продажу продукти свого домашнього господарства. Особливо вирізняються на ярмарку молдовські полотна, килими та рушники зі своєрідними візерунками, витканими та вишитими, іноді вельми витонченими.

Чудово, що на цей відпуст, іменований народом «Іванець», збирається дуже багато молдован, як ніде на Поділлі, так що в масі народу, які бувають того дня у церкві і на ярмарку, переважають молдовани. Цей кам'янецький відпуст з переважанням молдовського елементому має, на нашу думку, важливе історико-етнографічне значення.

Дехто чомусь думає, що відпусти при подільських церквах вигадали уніатські священики, наслідуючи католицьким. Можливо, в цьому є деяка частка правди. Вже сама назва «відпуст» вказує на вплив католицтва. Але про кам'янецький відпуст, як зібрання народу в день 24 червня, можна сказати, що в створенні цього звичаю унія не брала участі. Відпуст при Предтеченській церкві почався не у XVIII столітті, коли в Кам'янці панувала унія, а раніше. У середині XVIII століття цей відпуст уже існував, і тогочасна уніатська влада не тільки не намагалася посилювати його, але навіть протидіяла йому. Як і тепер, тоді збиралися в Кам'янці православні молдовани (закордонні) і, звичайно, шкодили справі унії. Так, в декретах кам'янецької уніатської консисторії під 1754 роком записано такий факт. 23 червня консисторія видала наказ, щоб священики, які збиралися в Кам'янець напередодні храмового свята Предтеченської церкви, а деякі і за кілька днів до свята, повернулися в свої парафії, служили би там літургію і не залишали би своїх парафіян без церковної служби в таке свято, як Різдво святого Іоанна Хрестителя. У разі ж непокори наказу консисторії їм заборонялося священнодійство. Це розпорядження консисторії привіз до Предтеченської церкви екзекутор. При цьому настоятель тієї церкви Павло Чежевський вирвав у екзекутора консисторський мандат (указ) і не віддавав його до 7 липня, коли консисторія вирішила заарештувати неслуха і усунути його від парафії. Водночас священик села Завалля о. Іван був оштрафований консисторією на 5 гривень за те, що не повернувся до своєї парафії одразу ж після оголошення йому мандата консисторії.

Взагалі, панування унії у XVIII столітті не могло сприяти звичаєві молдован збиратися в Кам'янці 24 червня. У XVIII столітті польський цивільний і духовний уряд усіма заходами намагався перешкоджати молдованам Задністров'я та українцям Поділля бути в близьких стосунках. З упевненістю можна сказати, що цей церковно-народний звичай створився раніше XVIII століття, при більш близьких вільних взаємодіях правого та лівого берегів Дністра, коли ще православ'я Молдови-Валахії не загрожувало нічим Поділлю, коли ще все корінне населення Поділля — українці були православними.

Чудово також, що в цій давній православній Предтеченській церкві ми маємо надгробний пам'ятник, поставлений 1612 року молдовським «вістерником» над труною свого сина Іоанашка. Потім, не без причини, вважаємо, перенесено з Ластівців до Предтеченської церкви волоського принца Іоанна Кантакузена. Нарешті, чи не має якогось найближчого стосунку до цього той переказ, що Предтеченська церква була колись Параскевською або П'ятницькою. Відомо, що в молдован свято шанується пам'ять преподобної Параскеви Сербської (14 жовтня), мощі якої почивають у Яссах. У Росії ж особливо шанується свята мучениця Парасковія, наречена П'ятницею (пам'ять її 28 жовтня). Може бути храм (якщо не теперішній Предтеченський, то інший на місці його) був спочатку присвячений Параскеві Сербській, а потім українці перейменували його на храм П'ятницький (тобто, на честь Параскеви-П'ятниці). Словом, і історико-етнографічні та археологічні факти вказують на якесь відношення Предтеченської церкви до задністровської Молдови та Волощини, але поки, через брак ясніших фактів, важко про це щось сказати певне“.

Поховання в церкві

Ще раз звернемося до праці Сіцінського 1895 року:

"Розглядаючи в хронологічному порядку нагробні написи в Предтеченській церкві, вкажемо на такий: у північній вівтарній стіні біля вратниці, на висоті зросту людини, є невелика кам'яна плита з рельєфними літерами, з'єднаними між собою в досить хитромудру в'язь.

Перший рядок написано набагато меншими літерами, ніж наступні, і начебто це закінчення останнього рядка всього напису. Ймовірно, різьбяр не міг помістити закінчення необхідного напису внизу і переніс рядок вгору. При такому розміщенні весь напис матиме такий зміст: 7120 року від створення світу, або 1612 року від Різдва Xристова якийсь молдовський «великий вістерник» (міністр фінансів) пан Симеон Стрий поховав у Предтеченській церкві сина свого Іоанна і на місці тому поклав камінь з написом, а за упокій душі сина купив для церкви дзвін.

На лівому кліросі в західну стінку вставлена кам'яна чорна плита над прахом Іоанна Кантакузена: вгорі її рельєфно зображено герб Кантакузенів, а навкруги арабески в стилі XVIII століття. На плиті вирізано (у перекладі українською):

«Іоанну Рудольфу Кантакузену, старшому синові Стефана, господаря Валахії, поставила цей пам'ятник, як вираз вічної любові і пам'яті, скорботна дружина Єлизавета, уроджена графиня Бофремон. Князь цей народився в Бухаресті у Валахії 7 березня 1699 року, помер у Ластівцях у Польщі 1 червня 1761 року і останки свої склав у кам'янецькій Свято-Іоаннівській церкві грецького обряду на Поділлі. Походить від Кантакузенів, що царювали на Сході з 1341 року, він, внаслідок завоювання турків, втративши владу в особі прадіда, в особі свого батька придбав господарство Валахії та Бессарабії. Вигнаний звідси, рятував від вбивства своє життя в Галлії, Німеччині і нарешті в Польщі. Хто б ти не був, подорожній, не дивуйся примхам щастя, посланого Богом: воно не може бути міцним на землі, шукай його на небі».

У метричній книзі Іоанно-Предтеченської церкви з 1707 до 1767 року, що зберігається в архіві Подільської духовної консисторії, акт поховання Іоанна Кантакузена записано латинською мовою (взагалі ж записи велися російською мовою). У перекладі: «1761 року 21 дня в день святого Костянтина Великого імператора і його матері Олени, помер після напуття святими дарами ясновельможний князь Рудольф Кантакузен і похований у церкві святого Іоанна Хрестителя в кам'яному склепі перед іконою святого Миколая Мирлікійського 23 травня, в посвідчення чого підписуюся. — І. Громницький, протонотарій апостольський, офіціал і генеральний візитатор кам'янецький».

Час смерті Кантакузена в записі в метричній книзі показано за старим стилем, а на надгробній плиті — за новим.

Похований в Іоанно-Предтеченській церкві Іоанн Рудольф Кантакузен, як видно з наведеного вище надгробного напису, був нащадком візантійського імператора Іоанна Кантакузена і сином волоського господаря Стефана. Стефан вступив на престол Валахії 25 лютого 1714 року і залишався воєводою недовго: скоро загинув як жертва інтриг і жорстокості турків, як гинули й інші володарі Волощини та Молдови, як загинув і попередник Стефана Костянтин Бранковано. 1716 року, під час оголошення війни Туреччиною Австрії, великий візир, бажаючи зберегти Валахію вірною Туреччині, запідозрив Стефана в чомусь, викликав його до Константинополя і без усякого суду відправив його у в'язницю, де потім Стефан і його батько були обезголовлені. В особі Стефана Кантакузена помер останній воєвода румунського племені і загинули останні права Валахії, далі йдуть князі — фанаріоти. Дружина загиблого Стефана — господиня Пагона, що була під час загибелі чоловіка в Константинополі, переодягнувшись, знайшла засіб врятувати себе і своїх двох синів. Ховаючись кілька днів у Константинополі, вона пішла потім до Італії, і якийсь час поневірялася з синами в Західній Європі. Нарешті прибула до Петербурга, і їй Петро Великий призначив пристойне утримання. Син її Іоанн Рудольф згодом отримав від польського короля у довічне володіння Бахтинске староство в Подільському воєводстві (село Бахтин в Ушицькому повіті). На Поділлі Кантакузен користувався великою пошаною, ім'я його і його дружини трапляється часто в метричних книгах кам'янецьких костелів серед кумів при хрестинах у подільських шляхтичів.

Спогад Ольги Приходько

Ольга Приходько, донька Костянтина Ватича, який на початку XX століття був настоятелем Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах, у родинній хроніці «Прадід Ілія» писала:

„…Щороку відживала в Кам'янці ця традиція «Іванця», і відбувався в цей день великий відпуст. Численні прочани, особливо молдовани з-за Дністра, йшли далеку, далеку дорогу пішки, щоб вклонитися святим місцям, яким вклонялися їхні батьки й діди…

…Особливо цікавою була та частина ярмарку, де молдовани продавали свої домашні вироби — рушники з найтоншого прядива із багато гаптованими бурунчуком візерунками. Була то надзвичайно тонка, мистецька праця. А ще кращі були яскравих взірців чудові килими з овечої вовни.

У той час, коли всякі крамарі старалися збути прочанам браковану тендиту за найвищу ціну, ці добрі, чесні люди приносили зі своїх сіл чудові вироби найліпшої якості з добротного, міцного прядива та вовни, які могли служити багато років, зберігаючи свій гарний вигляд. І ціна, яку вони діставали, була непомірно низька, бо вони й самі при своїй скромності просили дуже мало. І не було нікого, хто б це якось привів на справедливу міру. Економічними питаннями тоді не цікавились, а кооперація постала пізніше.

Але який милий спогад залишили по собі ці скромні і прості люди!

Говорили молдовани між собою своєю особливою, нікому не зрозумілою мовою, і на ярмарку їх прозивали «кеште-молдованеште». А які вони були й зовнішньо гарні! Скільки гідности було в тих зграбних поставах! Особливо гарні були юнаки і старі діди. А жінки виглядали просто як римські матрони. В їх одягу домінували біла, чорна і жовта барви, а їхні голови були прибрані на зразок стародавніх єгиптянок. Всі були смугляві, їли замість хліба «малай» з кукурудзяної муки, а до того «буц» — овечий сир і бриндзу“.

Ісайя Кам'янчанин

Український культурно-освітній діяч, письменник і перекладач XVI століття Ісайя Кам'янчанин народився до Кам'янці Подільському, в дитинстві здобув гарну освіту — богословську та філософську. У досить ранньому віці, втративши батьків, постригся в ченці в молдовській землі в Кіпріановім монастирі, ігуменом якого був Євфимій. Там же в Молдові він був посвячений у сан диякона.

Розанда Лупул

Молодша дочка молдовського господаря Василя Лупула (Лупу), невістка Богдана Хмельницького. 31 серпня 1652 року Розанда вийшла заміж за Тимофія Хмельницького.

Наприкінці березня 1653 року канцлер Молдови Стефан Георгіце розпочав державний заколот проти Лупу. Останній, захопивши державну скарбницю, разом із сім'єю поспішно втік до Хотина, а потім — до Кам'янця-Подільського, що тоді належав Польщі. Влаштувавши Розанду в Кам'янці, господар кинувся до Богдана Хмельницького.

Кам'янецьким старостою на той час був Петро Потоцький, який по-лицарському поставився до Розанди, хоча і була вона дружиною його заклятого ворога. Надав їй притулок у будинку кам'янецьких старост навпроти Домініканського костелу.

У Кам'янці Розанді було затишно і спокійно. Вона відвідувала соборну церкву на Вірменському ринку, яку облюбували знатні молдовські втікачі. Церква стала популярною і серед простих молдован, котрі на свято Іоанна Предтечі стікалися сюди з усієї Молдови. Але, отримавши таємне послання від чоловіка, Розанда повернулася в Україну.

Георге Асакі

Румунський і молдовський письменник, політичний діяч, просвітитель Георге Асакі 1830 року побував у Кам'янці-Подільському. У «Нарисах молдовсько-російсько-українських літературних зв'язків», виданих 1978 року в Кишиневі, читаємо:

Георге Асакі жваво цікавився не тільки минулим Росії, а й її сьогоденням. Задовольнити його допитливість у цьому допомогло одне отримане ним офіційне доручення. Як секретаря комітету зі складання Органічного регламенту письменника включили до делегації, яка повинна була представити на затвердження російського уряду вироблений проект. Його подорож і перебування в Росії тривало з 13 травня до 21 листопада 1830 року.

Асакі відправився в Санкт-Петербург не як звичайний дипломат, поглинений виключно своєю місією, а як допитливий дослідник, який прагне якомога ширше і глибше ознайомитися з країною, через яку подорожує. Він записує день у день спостереження, здобуті відомості і, як справжній репортер, відсилає їх у свою газету, де вони з'являються в декількох десятках номерів під загальним заголовком «Витяги з щоденника молдовського мандрівника». На всьому довгому шляху через Кам'янець-Подільськ, Житомир, Могильов, Вітебськ, Великі Луки до самого Петербурга, потім у самій столиці Росії, Асакі з пильною увагою вивчає і описує заняття місцевого населення, товарообіг різних міст, продукцію промислових підприємств. Молдовський письменник захоплюється винахідливістю людського розуму і майстерністю людських рук, матеріалізованих у численних архітектурних пам'ятках, які він спостерігає в Гатчині, Царському Селі, Петергофі й особливо в чудовому Петербурзі, по праву названому «Пальмірою північної Європи».

Олександр Хиждеу та Богдан Петричейку Гашдеу

У Кишиневі в парку «Штефан чел Маре» наприкінці 1950-х років було започатковано скульптурний комплекс «Алея класиків». По обидва боки алеї на постаментах із червоного полірованого граніту встановлено бронзові бюсти письменників, громадсько-політичних і культурних діячів Молдови. Спочатку класиків було 12. Серед цих перших «дванадцяти апостолів» молдовської культури були письменник Олександр Хиждеу та його син Богдан Петричейку Гашдеу, що теж став письменником, — колишні викладач та учень Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії.

Олександр Хиждеу народився 30 листопада 1811 року в селі Мізюринці Кременецького повіту Волинської губернії (нині Шумського району Тернопільської області). 1832 року він закінчив юридичний факультет Харківського університету.

Протягом кількох років Олександр Фадейович (так його величали в Російській імперії) працював викладачем гімназій. Спочатку у Вінниці він викладав математику, французьку мову, історію та статистику. У вересні 1842 року Хиждеу із сім'єю переїхав до Кам'янця-Подільського у зв'язку з призначенням його старшим учителем російської словесності та логіки в місцеву чоловічу гімназію.

Працював Олександр Фадейович натхненно, тож про нього як учителя були схвальні відгуки. 31-річний викладач не обмежувався педагогічною працею. Не забував він і про літературну творчість. Так, у місті над Смотричем Олександр Хиждеу написав вірші «Подільська ювілейна весна», «24 вересня». Давня співпраця Олександра Фадейовича з московськими журналами стала підставою для того, що його навесні 1843 року висунули на посаду редактора неофіційної частини газети «Подольские губернские ведомости». Керівництво Київського навчального округу дало згоду на таке сумісництво.

Хтось із заздрісників чи ретельних служак направив донос начальству Київського навчального округу, в якому просив звернути увагу на старшого вчителя Олександра Хиждеу, оскільки той постійно відхиляється від затвердженої програми та матеріалу, викладеного в підручниках. І хоч Олександр Фадейович переконував, що в підручниках багато чого не висвітлено, тому, щоб виконати ту ж програму, він використовує праці Павела Йозефа Шафарика, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського та інших видатних тогочасних учених, нічого не допомогло. Ініціативу належало покарати. Тож у жовтні 1843 року Олександра Фадейовича звільнила з посади вчителя гімназії. Тоді він відкрив адвокатську контору й упродовж семи років сміливо захищав інтереси клієнтів.

Чиновники різних рангів скаржилися на «зухвальство» Хиждеу, на те, що навіть у проханнях до Сенату він вводив у справу обставини, які виходили за її межі, користувався ними для того, щоб поглумитися з тієї чи іншої офіційної особи. Врешті генерал-губернатор Південно-Західного краю Дмитро Бібіков розпорядився «колезького асесора Хиждеу, який складає для приватних осіб неправильні та наклепницькі скарги й прохання, відправити з двома жандармами в Кишинів… для залишення для проживання як місця батьківщини». На такій сумній ноті завершився подільський період у житті Олександра Фадейовича.

1860 року померла мати Олександра Хиждеу — Валерія, і він переїхав до свого маєтку у селі Керстенці нинішнього Хотинського району. Тут він прожив до смерті. Займаючись господарством, продовжував наукову роботу. Для нього було дуже важливим підтримати сина, який досяг великих успіхів як письменник і вчений. Олександр Хиждеу передав синові величезну родинну бібліотеку, якою той користувався потім усе життя. Крім того, він регулярно посилав синові, який жив спочатку в Яссах, потім в Бухаресті, нові матеріали з історії та культури Молдови.

Помер Олександр Хиждеу 9 листопада 1872 року в Хотині, поховали його в Керстенцях.

У байці «Знай наших!» письменник дотепно зобразив сварку на вулиці у Жванці подільських і молдовських свиней. Останні похвалялися тим, що вони нащадки тих свиней який пас сам князь Свидригайло, а потім з хрюканням повалилися в калюжу…

Марк Копитман

З Ізраїлю надійшла сумна звістка, що 16 грудня помер видатний композитор сучасності, уродженець Кам'янця-Подільського Марк Копитман. За 10 днів до смерті, 6 грудня, йому виповнилося 82 роки.

У 1963—1972 роках викладав композицію і теорію музики в Кишинівському інституті мистецтв імені Гаврила Музическу. У січні 1969 року у Молдавському державному театрі опери та балету відбулася прем'єра опери Копитмана «Каса маре».

Каса маре (буквально «велика хата») — це одне з трьох основних приміщень у житловому будинку молдован, поряд із сіньми та спальнею. Каса маре виконує роль вітальні. Тут приймають гостей, збираються всією сім'єю, проводять весільні обряди.

Музичний критик Віктор Юзефович згадував:

„Вирушаючи у Кишинів за завданням журналу «Советская музыка», щоб написати статтю про цю прем'єру, я нічого не знав про її автора. Інтригувало, проте, як заживе в опері п'єса молдовського драматурга Іона ДРУЦЕ «Каса маре», пронизана ліризмом, вибудувана за законами, спорідними з оперною драматургією, п'єса, що так і просилася на музичну сцену. Як постане, як «зазвучить» у ній каса маре — згідно з народною символікою, душа молдовського будинку, осередок сімейного щастя. Якою постане співоча Василуца, чий образ блискуче втілила в Москві, в Театрі Радянської Армії Любов Добржанська. Як прозвучить периніца, станцювати яку означає, за тією ж символікою, не даремно прожити життя…

Ризиковано братися за сюжет, який здобув таку популярність. Зовсім небагато було в СРСР в 60—70-і роки письменників, подібних до Йона Друце в Молдові або Чингіза Айтматова в Киргизії, чий всесоюзний успіх став приводом законної гордості для їхніх республік. До того ж, «замахнувшись» на оперну версію «Каса маре», Марк Копитман не був молдованином, що, на жаль, не додавало йому в республіці шансів на офіційний успіх…

Враження мої від прем'єри нової опери виявилися найсприятливішими. Підкупили яскраво виражена індивідуальність Копитмана, вразили емоційність його авторського висловлювання, зрілість композиторської майстерності, що проявилася у вільному володінні великою музичною формою, у стрункості драматургії опери, у рідкісній природності дихання музики“.

1972 року Копитман переїхав в Ізраїль. А 1992 року, через 20 років після еміграції, Марк Рувімович за створеня «Каса маре», першої молдовської національної опери, став народним артистом Молдови.

Михайло Альперін

Ще один уродженець Кам'янця-Подільського — джазовий піаніст, композитор, педагог, лауреат міжнародних джазових фестивалів Михайло Альперін — зачерпнув у творчості дещицю з молдовського фольклору. 1976 року він закінчив музичне училище у місті Бєльці (клас фортепіано). Після 1985 року виступав із сольними програмами на багатьох фестивалях і звернув на себе увагу цікавим використанням молдовського фольклору.

«Біля чортового лігва»

Художній пригодницький фільм «Біля чортового лігва» (1981) молдовські митці (кіностудія «Молдова-філм») знімали на Кам'янеччині. Зокрема, у фільмі можна побачити кудринецькі краєвиди, Збруч. Режисер Володимир Гнатович Йовіце (1935—1983).

Аркадій Браеску

Поет і перекладач Аркадій Ілліч Браеску, що нині мешкає в Кам'янці-Подільському, народився 21 липня 1936 року в Чернівцях. Батько — залізничник Ілля Браеску (народився в сім'ї молдованина Тодора Браеску й українки Фросини Нагірняк). Мати — Емілія Іванівна (Йоганівна) Джурумія. Був наймолодшим у сім'ї (старші — три сестри, серед них — Октавія). Дитинство пройшло в материному селі Зелений Гай (тепер Новоселицького району). 1945 залишився сиротою (навесні, захворівши на тиф, від недогляду в лікарні померла мати, через кілька місяців від розриву серця — батько). 1946—1948 жив у Галичині (був пастухом). Служив в армії на Курильських островах, працював слюсарем, шофером на заводах у Чернівцях. Закінчив 1965 український відділ філологічного факультету Чернівецького університету. Працював у школі (с. Рухотин Хотинського району), у редакціях газет «Прапор комунізму» (смт Глибока Чернівецької області), «Молодий буковинець» (Чернівці), у Чернівецькому обласному комітеті з телебачення і радіомовлення, редактором кінопрограм на Чернівецькому телебаченні, бухгалтером у Чернівецькій організації Спілки письменників України (відповідальний секретар Василь Фольварочний), в Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України (зона — Чернівецька, Івано-Франківська, Тернопільська області). Від 1981 в Кам'янці-Подільському: коректор газети «Прапор Жовтня», відповідальний секретар міської організації Товариства охорони пам'яток історії та культури, від 1987 викладач української мови та літератури радгоспу-технікуму (потім — технікуму ПДАТА). Нині на пенсії. Публікує вірші зі студентських років (перша солідна добірка — 22 березня 1965 в газеті «Радянський студент» Чернівецького університету). Має переклади з російської, молдовської, румунської, німецької, монгольської мов. Велика добірка (на 12 сторінок) перекладів молдовських поетів у журналі «Жовтень» (лютий 1970) під заголовком «Дойна Молдови». Збірки віршів: «У товаристві осокорів» (Хмельницький, 1991), «Не правлене сумління» (Кам'янець-Подільський, 2003), «У сяйві сонета» (Чернівці, 2004), вибране «Зупинені хвилини» (Кам'янець-Подільський, 2011). Псевдонім — А. Буковинський. Син Роман (народився 26 квітня 1973).

Єдинець

Єдинець (раніше побутувала форма — Єдинці), місто в Молдові. Статус міста надано 1962 року. 18,3 тисячі мешканців (2004). Завод деревообробних верстатів, підприємства харчової промисловості. Історико-краєзнавчий музей. Картинна галерея. Найближча залізнична станція — Бретушень (10 км). 17 травня 2003 року укладено угоду про співпрацю між містами Кам'янець-Подільський і Єдинець, у вересні 2003 року угоду затверджено на сесії Кам'янець-Подільської міської ради.

Кишинівська вулиця

Кишинівська вулиця — це первісна назва нинішньої (від 1 червня 1992 року) вулиці Данила Галицького на Новому плані. У радянські часи, 20 березня 1923 року, Кишинівську вулицю перейменували на Драгоманова, а в 1930-і роки — на Островського.

Кафе «Молдова»

У Кам'янці-Подільському було Кафе «Молдова» (Червоноармійська, 39; раніше «Черемшина», потім кафе-бар «У Саши»).

Молдавський театр опери та балету

Створено 1955 року на основі Молдавського музично-драматичного театру як Молдавський театр опери, балету та драми імені Пушкіна. 1957 року з нього виділився Молдавський театр опери й балету. 3-5 вересня 1962 року перебував на гастролях у Кам'янці-Подільському. Показав балети «Лебедине озеро» Петра Чайковського (3 вересня), «Бахчисарайський фонтан» Бориса Асаф'єва (4 вересня). Завершив гастролі 5 вересня великим концертом з участю, зокрема, Марії Бієшу.

«Флорія Тоска»

Кольоровий музичний художній телефільм. Знімався 1981 в Кафедральному костелі Кам'янця-Подільського.

11 вересня 1981 року газета «Прапор Жовтня» писала:

„У кафедральному костьолі історичного музею-заповідника звучить музика, співає хор, у яскравому світлі юпітерів величаво походжають люди в довгих білих мантіях… Тут знімається кіно. Про роботу студії «Телефільм-Кишинеу» над новою стрічкою розповідають режисер-постановник — Народний артист РРФСР, лауреат Державної премії імені М. І. Глінки — професор Роман Іринархович Тихомиров та виконавець однієї з головних ролей Народний артист СРСР Юрій Антонович Мазурок.

Р. І. Тихомиров: Ми працюємо над кольоровим музичним художнім телефільмом «Флорія Тоска» за відомою оперою великого італійського композитора Дж. Пуччіні «Тоска»…

— Чому для зйомок значної частини телефільму обрано саме Кам'янець-Подільський?

Р. І. Тихомиров: Події, які ми хочемо донести до телеглядачів, відбуваються у костьолі, в тюремному замку і коло нього, на вулицях Риму тощо. Різні сцени зняті нами в різних містах — в Одесі, Каунасі, Судаку. А в Кам'янці-Подільському ми маємо можливість проводити зйомки великих сцен, які відбуваються у костьолі… У вашому місті чимало й інших пам'ятників архітектури, які ми можемо використати при зйомках.

Ю. І. Мазурок: Саме ваше місто, багате на архітектурні пам'ятки, сприяє творчому настрою, народжує натхнення. Коли ідеш його вулицями, дивишся на фортецю, створюється враження, що живеш у той час і в тих місцях, які ми маємо відтворювати у фільмі…“