Вікіпедія

Користувач:Лілія Піддубна/Чернетка

Лінгвосеміотика ред.

Лінгвосеміотика, або знакова теорія мови (від лат. lingua – мова і семіотика) – розділ лінгвістики й семіотики, що вивчає природну мову в аспекті її спільних та відмінних рис з іншими знаковими системами, використовуваними в суспільстві. Об’єктом дослідження лінгвосеміотики є мовні знаки, що утворюють семіотичну систему, а предметом - їхнє співвідношення з позначеними реаліями чи поняттями (семантика), іншими мовними знаками (синтактика) та прагматикою мовлення (прагматика).

Історія ред.

Корені європейської лінгвосеміотики сягають часів античності. Ще Арістотель називав слова безпосередніми знаками, представленням того, що знаходиться в душі. У діалозі Платона «Кратил» (IV ст. до н. е.) розглядалося питання встановлення зв’язку знака з позначеним: природного чи довільного. Діалог став початком дискусії між представниками двох концепцій: тесеї, яка відстоювала довільний зв’язок імен і речей; і фісеї, що апелювала до природного зв’язку імен і речей (річ позначена словом невипадково, адже воно відображає її суть). Дещо пізніше у II—І ст. до н. е. представники давньогрецької філософської школи стоїків обґрунтували саме поняття мовного знака, указавши на дві його сторони: позначене й позначення, тобто те, що сприймається, і те, що під цим розуміється (semainon і semainomenon), внутрішній і зовнішній логос.

Загалом фундаторами лінгвосеміотики вважаються у Європі Фердинан де Соссюр, в Америці – Чарльз Пірс та Чарльз Морріс наприкінці 19 – на поч. 20 ст. Ф. де Соссюр опрацював основні засади і поняття знакової теорії мови, сформулював принцип двобічності (білатеральності) мовного знака, розглянув знакову специфіку одиниць різних рівнів мови, запропонував постулат про мову як знакову систему, в межах якої знаки виявляють свої розрізнювальні (диференційні) ознаки.

У 20 ст. окремі теоретичні аспекти лінгвосеміотики опрацьовували Л. Єльмслев, А. Сеше, Ш. Баллі, К. Бюлер, Е. Бенвеніст, Р. Якобсон, А. Мартіне, А. Ґреймас, Р. Барт, У. Еко, Я. Мукаржовський, К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Дж. Ділі, О. Лосєв, Ю. Степанов, Ю. Лотман, В. Іванов та ін. Вчені продовжили дослідження семіозису під кутом зору структуралізму в різних напрямах: лінгвістичному, антропологічному, літературознавчому, психологічному, культурологічному.

Сучасні дослідження лінгвосеміотики ред.

Сучасна лінгвосеміотика отримує нові вектори дослідження семіозису як комунікативно-прагматичного й когнітивного механізму, пов’язаного з етносвідомістю, культурою народу, архетипами колективного позасвідомого. Актуальними залишаються питання природи мовних знаків, їхньої типології, проблеми моделювання семіотичного механізму, залежності лінгвосеміотичних постулатів від методологічних засад дослідників, місця значення в семіотичному процесі, синтактика та прагматика мовного знака тощо. Значно розширюється спектр об’єкта лінгвосеміотичних досліджень: від слова до тексту як макрознака й далі до рівня семіотичного універсуму культури етносу й цивілізації.

В Україні окремі ідеї лінгвосеміотики отримали розвиток у працях Н. Андрейчук (семіотичні вияви лінгвокультурного простору Англії епохи Тюдорів), С. Єрмоленка (проблеми іконічності мовного знака в аспекті моделювання дійсності), Г. Почепцова (питання знаковості мови в аспекті теорії комунікації), О. Селіванової (семіотичні проблеми теорії когнітив. ономасіології). На поч. 21 ст. лінгвістика постала багатовекторним напрямом лінгвістичних досліджень зі значною кількістю проблем, пов’язаних із розумінням мови як антропного, функціонально-комунікатиного, когнітивного і етнокультурно зорієнтованого об’єкта.

Література ред.

Посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Лілія_Піддубна/Чернетка&oldid=30213757