Користувач:Алый Король/Чернетка

Василь Андрійович Симоненко (8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР — 13 грудня 1963, Черкаси, Українська РСР) — український радянський поет і журналіст, один з представників покоління «шістдесятників».

Народився та виріс на Полтавщині. Після закінчення середньої школи вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Журналістську практику проходив в черкаській газеті «Молодь Черкащина», після завершення практики став працювати журналістом «Робітничої газети» (квітень 1963 року). Помер у грудні того ж року від раку нирок.

За життя Симоненко світ побачив лише один збірник його поезії «Тиша і грім» (1962), друга збірка віршів, «Земне тяжіння» (1964), вийшов вже після смерті поета. Його твори видавалися і перевидавалися до 1968 року, після цього, більше, ніж на десятиліття творчість Симоненка зникла з карти української літератури. Повернення поета в літературний процес відбулося в 1981 році, коли був випущений його поетична збірка «Лебеді материнства».

Біографія

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року у селі Біївці Лубенського району Полтавської області у сім'ї вчительки Ганни Федорівни Щербань (19.09.1908 — 1998). Його батько (офіційно батьки розписані не були) залишив сім'ю через рік після народження сина. За спогадами близького друга Симоненка Миколи Сніжка: «Батько його був сільський гульвіса. Красивий, здоровий. У такого чоловіка не закохатися неможливо. І Ганна Федорівна попалася на це. <…> А народився Василь, так він і року не витримав. Виїхав з села, десь в армії був, в Сибіру. Проштрафився, його військовий трибунал судив. Не подавав про себе ніяких звісток. Хлопця мати з дідом виховували».

В останнє батько і син зустрінуться через 20 років, коли Симоненко буде правцювати журналістом в Черкасах. За переказів друзів та знайомих поета, Василь залишив батька переночувати на одну ніч, а наступного ранку провів його зі словами: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав Вас кожної днини…»".

«З дитинства»

В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід,
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.
<…>
І плачу, було й сміюся,
Як слухаю ті пісні.
Спасибі ж тобі, дідусю.
За те, що ти дав мені.

В. Симоненко, 1957 рік

Дід поета, батько Ганни Федорівни, Федір Трохимович Щербань (1876—1949), — селянин, самотужки вивчив грамоту, багато читав. Після народження Василя багато часу присвячував його вихованнню та вплинув на любов Василя до історії та художнього слова. Мати поета стверджувала: «Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником».

Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 році закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на філологічний факультет Київського університету імені Т. Шевченка (після реорганізації в 1953 році — навчався на новоствореному факультеті журналістики). Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957—1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини». 1962 року Василь Симоненко став членом Спілки письменників України. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, цього ж року вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім». Наступного року у Дитвидаві вийшла друком казка «Цар Плаксій і Лоскотон», останнє прижиттєве видання Симоненка.

«Не докорю ніколи і нікому»

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

В. Симоненко, 1955 рік

10 квітня 1963 року Симоненка було зараховано до штату «Робітничої газети». Оскільки кожна стаття нового власкора прочитувалася цензорами особливо ретельно, було вирішено, що основним обов'язком Симоненка-журналіста стане ведення теми будівництва об'єктів хімічної індустрії, яке широко розгорнулося на початку 60-х в Черкасах. Редактор видання Юхим Антонович Лазебник, який знав Симоненка ще за університетських часів, не приховував, що відразі після виходу першої збірки Симоненко привернув до себе увагу радянських функціонерів і на одній із зустрічей секретар ЦК КПУ Скаба в 1963 році відверто висловлював незадоволення: «Як можете ви брати на роботу людину, яка описує на сторінках своєї книги тільки брехунів, підлабузників, хапуг і негідників? Позитивних героїв він, бачте, в нашому суспільстві не помічає?».

Попри розповсюджену версію про те, що 1962 року разом Симоненко з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, дослідник Володимир Біленко прийшов до висновку, що цей факт не був відомий партійним керівникам і тому ніяк не міг вплинути на занесення Симоненка до будь-яких списків. Адже ще напочатку 1963 року на нараді творчого активу та ідеологічних працівників республіки секретар ЦК КПУ А. Д. Скаба у доповіді затаврував «формалістичні викрутаси зі словом», які «неодмінно призводять до викривлення ідейно-художнього змісту творів», назвавши М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, а їм протиставлено поетичні збірки (за алфавітом) В. Коломійця, В. Коротича, В. Симоненка, М. Сома, як такі, що пройняті «мажорними, життєствердними акордами, любов'ю до партії, до народу». Доповідь секретаря ЦК опублікувала й «Літературна Україна» — 9 квітня 1963.

Попри твердження кореспондентки «Робітничої газети» про те, що про невиліковну хворобу Симоненка в редакції дізналиси одними з перших, близькі поета знали про його неміч набагато раніше. Поет Микола Сом, близький друг Симоненка, пригадував, що ще у студентські роки Василь розповідав йому про хворі нирки та передбачав свою ранню смерть.

Згідно однієї з розповсюджених версій загостренню хвороби посприяло побиття поета працівниками міліції залізничної станції ім. Шевченка (Сміла). Інцидент відбувся навесні 1962 року. Микола Сніжко, близький товариш Симоненка, згадував, що того дня Василь Андрійович проводжав на вокзалі одного з родичів. Після відправлення поїзду Симоненко звернувся до однієї продавчині, бажаючи придбати цигарки, але та відповіла в нечемній формі, на що поет почав голосно скаржитичи, чим привернув увагу міліцейських. За версію Сніжка, Симоненко надав посвідчення черкасього журналіста, після чого був заарештований та відправлений в відділок, де і був жорстоко побитий. «Ми дізналися: Микола Негода, Вітя Онойко, Петро Жук, — згадував Сніжко. — Поїхали в Смілу, пішли в міськком партії і говоримо: нашого товариша посадили в буцегарню, потрібно його звільнити. Секретар подзвонив, і його випустили. Василь показував синці. Але йому веліли, щоб ніхто про це не знав».

Такої ж версії щодо інциденту на вокзалі дотримувався напочатку 90-х і Микола Сом:

Пізніше від черкаських журналістів я дізнався про те, що над Василем жорстоко познущалися негідники із залізничного відділу міліції на станції Шевченкове. Його били з розумінням виучки катів КДБ — щоб не було слідів наруги. Били по хворих нирках. І за що? Лише за те, що він просив у залізничному ресторані, де сиділо п'яне залізничне кодло, пачку цигарок. Разлючені офіціантки (це дешеве і продажне бидло) викликали власних охоронців із міліції. Наївного прохача тут же забрали й закрили в кутузку… Нарешті я зізнаюся, що я там був через півроку після смерті Васі. Хотів поцікавитися деталями побоїща, але тих держимордів із міліції та запопадливих служниць ресторану не зустрів. Здогадався: їх прибрала відповідна служба — як злочинців та свідків.

Через 20 років, в інтерв'ю 2010 року, Микола Сом виклав іншу версію подій весни 1962 року:

У 1962 році в Черкасах Васю ще ніхто не знав, і коли він потрапив до міліції, був в диміну п'яний. Не було там переодягнених кагебістів, як стверджує професор Яременко. Симоненко не зізнавався ні мені, ні матері, що його били. Хлопці розповіли, що він з якимось товаришем підійшов до ресторану, де гуляла п'яна компанія. Вася просив винести пачку сигарет, йому відповіли, що закрито. Підійшли міліціонери почали викручувати руки, і Вася обізвав їх фашистами. Справу хитро зам'яли. Я був в міліції. Капітан мене впізнав (бачив по телевізору): «Знаю, навіщо прийшли. Тих хлопців прибрали». І — пляшку на стіл: «Давайте пом'янемо». У Васі був рак, але побої могли прискорити його кончину.

13 грудня 1963 року Василь Симоненко помер від раку нирок у Черкасах.

Поетична творчість

Перша спроба публікації

За твердженням матері поета, Симоненко почав писати вірші ще в дитинстві, але ретельно приховував свою творчість. Вперше зі своїми віршами Василь виступив на випускному вечорі у школі. За твердженням Миколи Сома, більшість однокурсників поета до третього курсу не знали про схильність Симоненка до письменства.

Матеріал для первої збірки «Берег чекань» Симоненко підготував в 1958 році і не пізніше осені 1958 року відправив рукопис для публікації в видавництво «Молодь». Збірка мала назву «Берег чекання». Видавництво передало рукопис на рецензію Михайлу Стельмаху — відомому українському письменнику, лауреату Сталінської премії, який у той час готував до публікації свій роман «Правда і кривда». Майже півтора року Стельмах зволікав з рецензією, що турбувало молодого Симоненка, який не мав іншої копії рукопису і вже не міг відновити текст за пам'яттю. «Від М. П. [Стельмаха] я ще не одержав ні слова», — писав молодий поет у листі до М. Сома 2 грудня 1958 року. В квітні 1959 року поет знову звернувся до друга з нагадуванням: «Коля, мені вже незручно тобі нагадувати про свою горе-збірку, але ти якось таки забери її в Михайла Панасовича та хоч мені поверни назад. Буду синові вірші читати. Я ж розумію, що в нього й без мене клопоту вистачає». Наступне наполегливе звернення було адресовано Сому у березні 1960 року: «О найсоміший із Сомів! […] І, нарешті, може ти зробиш ще одну спробу свиснути в Стельмах[а] мій рукопис? Бо відновити по пам'яті навряд чи я здатен, а домашні архіви постраждали від агресії юного Симона». Причини такого зволікання зі сторони метра літератури, який розумів ціну підтримки на початку літературної кар'єри (Стельмаха на початку літературної творчості активно підтримував інший метр української літератури Максим Рильський) залишаються нез'ясованними. «Для мене, — писав Володимир Біленко, — видавничого працівника з 30-літнім стажем, залишається загадкою, чому рукопис молодого талановитого автора (а талант не міг не помітити хіба що редактор-нездара або редактор-заздрісник, який умисне гальмував) у рецензента (хай це і Михайло Стельмах) лежить майже півтора року, а видавництво — ні пари з вуст».

У першій половині 1960 року, через півтора року після отримання віршів на рецензію, Стельмах повернув рукопис поетові, але не рекомендував книгу до публікації, відмітивши, що вірші непогані, але готової книги він не бачить. Олексій Срібрянець, під керівництвом якого Василь проходив першу журналістську школу в «Черкаській правді» 1956—1960 рр., згадував, що на запитання про рішення Стельмаха молодий поет відповів словами:

Що б він не говорив про мої вірші — погане чи хороше, — моя думка про нього як письменника не зміниться. Забракував, не побачив книги, ну й що з того! Книги моєї нема, а письменник Михайло Стельмах є і я поважаю його як письменника…

За твердженням Миколи Сома, через багато років у розмові з ним Стельмах висловлював жаль, що не підтримав Симоненка на початку його кар'єри.

«Тиша і грім» (1961)

Восени 1961 року в Черкаси на зустріч з місцевими поетами приїхала Надія Павлівни Лісовенко — завідувач редакцією сучасної української літератури видавництва «Держлітвидав» (згодом перейменовано на «Дніпро»). Літератор Євген Дудар так згадував цю зустріч:

Ми сиділи в редакції. Зателефонували з «Черкаської правди». Сказали, що приїхала головний редактор Держлітвидаву з Києва Надія Лісовенко. Хоче ознайомитися з творами місцевих літераторів — запрошували Василя. Василь попросив піти з ним. <…> Лише ми переступили поріг кімнати, де зібралися літератори, майже всі заговорили про Василя. Про те, що в нього «готова книжка» <…> Спілкування з видавцем Василя окрилило. Він мав прекрасний настрій, сипав дотепами.

Подальший розвиток історії описав (як дослідник, а не свідок) дипломант Олекса Лищенко (дипломна робота «Василь Симоненко і сучасність», філфак КДУ, 1968 рік; у 2002 році став лауреатом премії імені В. Симоненка):

Н. Лісовенко квапилася. Вона в готелі одержала від порекомендованого їй Василя Симоненка папку з віршами, зібрану так само поспіхом, і пообіцяла написати з Києва про її долю. Але вже з дороги (зі Сміли) надіслала листа. Вона не стрималась висловити одразу своє перше враження і написала на клаптику паперу олівцем: «Шановний тов. Симоненко! Пишу пару слів, не добравшись іще й до Києва. Чудесні вірші, і я їм дам зразу ж, як приїду, зелену вулицю! Я перечитала збірку в дорозі і без усякої рецензії обіцяю Вам видати їх якнайшвидше. Певна, що мене підтримають. Прошу Вас тільки нікуди їх більше не подавати, щоб мені не потрапити в дурне становище, бо я буду їх намагатися втиснути у випуск ще цього 1961 року, а це нелегко!»

Симоненко попросив повернути збірку для допрацювання і працював над нею до початку 1962 року. 24 квітня 1962 року збірку «Тиша і грім» видавництво здало на виробництво, тобто надало друкарні відредагований редактором　і схвалений керівниками видавництва машинописний рукопис для набору і верстання у форматі майбутньої книжки. Ще за 8 днів до того, 16 квітня, в «Черкаській правді» було вміщено добірку Симоненкових віршів. 22 травня 1962 року у Спілці письменників «під головуванням академіка П. Г. Тичини» відбулося обговорення творчого набутку кількох молодих авторів: Івана Кротова, Василя Симоненка, Олександра Юрченка, Володимира Коломійця. Вірші Симоненка отримали переважно схильні відгуки, з критикою виступив Павло Тичина, якому не сподобалась недостатньо оптимістичні настрої окремих поезій. Разом з тим Тичина відзначав талант молодого поета:

Відносно віршів Симоненка. Він володіє віршем чудесно. У вас є сарказм, але якийсь похмурий, не вольтеровський. Взяти вірш про жінку. Правильно говорите про важку долю жінки, але висновок неправильний <…>, якось дуже безнадійно закінчується вірш. <…> Велика поетична сила у тов. Симоненка, але з рядом висновків його віршів я не погоджуюсь. Він, безумовно, талановита людина, але дещо слід переглянути у своїй поезії.

17 вересня 1962 року Симоненко у властивій йому іронічній манері написав у листі до своєї дружини Людмили: «В „Літ. Україні“ блиснуло повідомлення, що вийшла в світ книжка твого першого чоловіка» (у примітці до листа уточнення: «Тобто перша книжка твого чоловіка».

Окрім рідних «Черкаської правди» (29.08.1962) і «Молоді Черкащини» (02.09.1962), озвалися головні республіканські газети «Радянська Україна» (17.11.1962) та «Правда Украиньї» (30.11.1962), а також «Літературна Україна» (23.11.1962). Надоперативно спрацювали і літературні журнали «Вітчизна» (Київ) та «Жовтень» (Львів) — встигли відгукнутися в останніх номерах року. Добре відомо, якого резонансу набуло обговорення книжок Миколи Вінграновського і Василя Симоненка 8 січня 1963 року в Спілці письменників під головуванням Максима Рильського. Довге життя цьому резонансу забезпечила і публікація стенограми того дійства в «Літературній Україні» 1 жовтня 1987 р., яку здійснив Борис Комар.

Друга збірка

«Малярійно комплектую другу збірку», — писав Симоненко того 19 вересня 1962 р. до Миколи Негоди, який перебував у Будинку творчості письменників в Ірпені.

Петро Засенко зафіксував точну дату останніх відвідин Симоненком видавництва «Молодь», яке готувало до друку другу збірку поета:

15 вересня 1963 року, коли на бульварі Шевченка осінь уже запалювала тополі, Василь Симоненко зайшов у масовий відділ видавництва «Молодь», де я спершу обіймав скромну посаду "літконсультанта-редактора. <…> У роботі була друга збірка поезій «Земне тяжіння», яку ми, видавничі працівники, перечитали ще в рукописі. <…>Упало в око, від того Симоненка, якого я знав, лишилася чи не половина: сірувате обличчя з запалими щоками, на худій довгій шиї з'явилися круглі гулі, трохи більші за половину лісового горіха. Незвично було дивитися на нього ще з однієї причини — відпустив довгі настовбурчені вуса. І коментар самого Василя: «— Взагалі, я почуваю себе не дуже… Нирки барахлять».

Попри твердження Засенка, що поет встиг побачити верстку видання, у вихідних даних книги вказано «Здано на виробництво 8.06.1964 р.», тобто майже через півроку після смерті автора. В 1990 році дослідник Віктор Костюченко, працюючи у відділі культури ЦК КПУ та перебираючи «залишки» від уже екс-секретаря ЦК Скаби. Мова йде не про рукопис, поданий автором, а про додаткові «репресії» стосовно того, що в рукописі, поданому на виробництво, було як таке, що не викликало у видавців сумніву, а отже, було набрано й заверстано.

Резонанс другої збірки Симоненка — блискавичний. Книжку ждали — як солдата на поле бою. Знову ж таки — «Черкаська правда» (29.11.1964), «Літературна Україна» (15.12.1964)… А в 1965-му, та ще й у зв'язку з висуненням здобутку Василя на Шевченківську премію — густий і щедрий на добре слово засів: журнали «Дніпро» (№ 3), «Жовтень» (№ 2), «Прапор» (№ 3), московська «Дружба народов» (№ 6 — автор Євген Гуцало)…

«Щодденик»

Голосною подією стала публікація у ФРГ віршів Симоненка, відомих лише за списками, та його щоденника. 17 вересня Василь пише дружині, що «Л. У.» сповістила про вихід книжки, якої він ще й не бачив. А вже наступного дня, 18 вересня 1962 р., починає вести щоденник, який буде вести до кінця життя. Саме вихід щоденника та реакція антирадянських кіл на Симоненка призвели до того, що радянські цензори почали скептично ставитися до творчості поета, розцінювати її як шкідливу. Саме це стало причиною того, що Симоненку посмертно було відмовлено в Шевченківській премії, його мати були змушена виступити в печаті з листом-каяттям, у якому засуджувала антирадянські сили, котрі викрали щоденник її сина та опубліковали його без її відома.

Мій син був комуніст, і тому я звертаюся до Центрального Комітету Комуністичної партії України з тим, що мене дуже турбує. Я краще, ніж будь-хто, знаю свого сина. Ріс він без батька, закінчив сільську школу з золотую медаллю, навчався в Київському університеті і все, що він мав, дала йому Радянська влада. <…> І раптом мені кажуть сусіди, що вірші й щоденники мого сина передиють закордонні радіостанції. Я була дуже здивована, як вони туди попали. На похорон і після похорону приїжджали з Києва його товариші Іван Світличний, Анатолій Перепадя та інші — всіх я не знаю — були з Львова і з Києва, і вони попросили в мене синпві рукописи. Я думала, що віддаю їх у чесні руки, що синові товариші передадуть їх у Спілку письменників, а виявилось не те. Вони їх привласнили, пустили по руках, і це мене дуже образило. Я розумію, що син мій де в чому міг помилятись, але ж він писав щоденник для себе, а не для того, щоб його читали й тлумачили, як кому заманеться. Я це осуджую і прошу взята до уваги мою щиросердну заяву.

Примітки

Коментарі

Микола Сом «З матір'ю на самоті»

Сом, Микола. З матір'ю на самоті. — К. : Смолоскип, 2005. — 134 с.

Микола Сом «З матір'ю на самоті»

Біленко, Володимир. Тернистий шлях до читача. Як в Україні видавалися книжки Василя Симоненка. Погляд у 60-80-і рр. XX століття.. — К. : ВЦ «Просвіта», 2016. — 134 с.

Інші джерела

• 2010 сом