Клуб пекельного полум'я

Вест Віком парк. Садиба Френсіса Дешвуда, місце зустрічей одного з клубів

Клуб пекельного полум'я(англ. Hellfire Club)— умовна назва історичного періоду існування в Британській імперії 18 ст. потаємних і закритих клубів дозвілля багатих аристократів і деяких політиків. Клуби, незважаючи на закритість, не мали політичного спрямування і не ставили політичних завдань.

Теоретичне підґрунтяРедагувати

Вважають, що теоретичним підґрунтям для виникнення « Клубів пекельного полум'я» в Британії і Ірландії була книга Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» з описом Телемського абатства в розділах з LII по LVII в першій книзі. Телемське абатство, за думкою Рабле, було абсолютною протилежністю розповсюджених католицьких монастирів — не мало фортечних мурів, ніякого обмежуючого уставу тощо. Але споруди були. За описом Рабле абатство мало «дев'ять тисяч триста тридцять дві житлові кімнати, кожна з яких мала власні кабінет, гардероб, туалет і капличку». Комплекс самого абатства був укомплектований книгозбірнями та галереєю з фресками, а також мав арену, іподром, театр, басейн, лазні, парк та звіринець, сад з плодовими деревами й манежами.

Найдивнішим було прийняття в абатство чоловіків і жінок разом, котрі «відрізнялись красою, пристрастю і чемністю». Замість суворих і обмежуючих обітниць та збереження цнотливості наголошувалась заборона жінкам уникати зв'язків з чоловіками. Оголошувалось, «що кожен може шлюбитися за законом, бути забезпеченим, користуватись повною свободою». Єдиним принципом абатства був закон — «Роби, що бажаєш».

Залишалось незрозумілим, хто захищав цей рай при відсутності фортечних мурів і хто обробляв землю, відслідковував і підтримував законність, запасав харчі і виконував всі роботи по утриманню величезного закладу. Утопічність робила опис пародійним. Використані звичні назви «абатство», «ченці», але їх зміст перекручений і наповнений відверто нехристиянським, гуманістичним змістом. Це була солодка мрія і абсурд водночас при збереженні привабливості ідеї.

Частково ідеї Телемського абатства і були використані політиком Дешвудом спочатку в резиденції Вест Віком парк, і, найбільш повно, в абатстві Медменем. Саме там розмістили і відомий девіз Телемського абатства «Роби, що бажаєш». Антицерковний характер клубу Дешвуда був найбільше наближений до опису Рабле.

«Клуб пекельного полум'я» герцога ВортонаРедагувати

 
Герцог Філіп Вортон

Герцог Філіп Вортон зробив вдалу кар'єру за часів правління англійського короля Георга І. Багатий і освічений пан, відомий політик, з грошима і дозвіллям веде подвійне життя. Його знали як прихильника книг і літератури, який і сам був письменником. З іншого боку його знали як прихильника гедонізму, схильного пиячити, бешкетувати, не підкорятися суспільним чи релігійним обмеженням в прихованому приватному житті.

Він і став засновником потаємного гедонічного клубу 1719 року. Товариство клубу достеменно невідоме, але за припущеннями, не могло бути великим, що відрізняло його від решти лондонських клубів джентльменів. Дослідник історії і діяльності клубу Блекетт-Орд наполягав, що членами клубу Філіпа Вортона були лише найближчі друзі Вортона: граф Хілсборо, граф Лічфілд (двоюрідний брат Філіпа) та сер Едвард О'Брайєн.

Якщо пересічні Лондонські клуби джентльменів створювались за метою тематичних зборів і спілкування з приводу політики, літератури тощо, закритий клуб Філіпа Вортона мав антирелігійний і сатиричний напрям, де кепкували з біблійних легенд, а нудні традиції клубів джентльменів подавали в пародійній формі. Члени клубу багато і сміливо жартували, іноді називали один одного чортами з міркувань перетнути кордони світських умовностей, але навряд чи були прихильниками сатанізму як такого. В діяльності клубу переважали бенкети, веселе дозвілля. Незвичним було запрошення жінок, чого не дозволяли Лондонські клуби джентльменів. Засідання клубу відбувались в різних місцях Лондона в неділю. Місцем зборів часто була лондонська таверна «Борзий пес» (Грейхаунд). На початку 18 ст. жінки не допускались в таверни, тому частина засідань закритого клубу відбувалась в помешканнях членів клубу або в кінному клубі самого Філіпа Вортона.

В пуританські налаштованому Лондоні гедонічні і надто сміливі подробиці зустрічей клубу розцінили як шокуючі і скандальні. Діяльність клубу, про яку мало що знали, оповила хвиля пліток і дурні, котра покотилася Лондоном. При перевірці і порівнянні різних джерел виявили, що клубні зустрічі дійсно мали копійно-релігійний, але пародійний та сатиричний характер. На засідання члени клубу могли прибути в одязі біблійних персонажів, що було відбитком карнавальної і не забороненої культури. Сатиричний характер мали і назви клубних страв — «Пиріг Святого Духа», «Груди Венери», «Копійка Диявола», «Пунш пекельного полум'я» тощо. Самі карнавальні костюми і назви страв були приводами для жартів і реготу. Атеїзм членів клубу мав примітивний і стихійний характер і не перейшов ні у пропагандистську, ні у практичну антирелігійну діяльність.

Навіть такий атеїзм примітивного і стихійного, прихованого характеру викликав гнів тодішнього прем'єр-міністра Британії Роберта Волпола. Під тиском прем'єр-міністра Британії король Георг І видав наказ «Про богохульство», згідно якого «Клуб пекельного полум'я» герцога Вортона підлягав ліквідації. Клуб було ліквідовано 1721 року.

«Клуб пекельного полум'я» Френсіса ДешвудаРедагувати

 
Френсіс Дешвуд в клубному вбранні тих, хто відвідав Османську (Турецьку) імперію.

Клуб Френсіса Дешвуда неодноразово міняв власну назву і лише згодом отримав назву «Клуб пекельного полум'я». В різні періоди назвою клубу були: «Орден лицарів Святого Франциска», «Товариство Св. Франциска в Вікомі», «Товариство лицарів в Вест Віком», «Ченці з Медменема». Перший клуб Френсіса Дешвуда був заснований 1746 року. Первісний склад клубу обмежили дванадцятьма членами. Пізніше ця кількість була збільшена. Склад членів мінявся як і в інших клубах. Серед перших дванадцяти, членство яких підтверджене різними джерелами, були сам Френсіс Дешвуд, Томас Поттер, Едвард Томпсон, Роберт Вансіттарт, Пол Вайтхет, Джон Монтегю, 4-й граф Сендвіч, Френсіс Даффілд. Засідання клубу відвідували також художник Вільям Хогарт (котрий створив незвичний портрет Френсіса Дешвуда в образі ченця францисканського ордену), Джон Вілкс, політик і журналіст, Бенджамін Франклін в роки перебування в Англії.

На цей час припали будівельні роботи в садибі Дешвуда — Вест Віком парк. Звідси додатки до назви клубу слів «Віком» або «Вест Віком», де проходила частка засідань клубу. Розкішна садиба і пейзажний парк коло неї створювались частинами. Вільнодумний і антирелігійний характер клубу Френсіса Дешвуда підтримував і декор парку античними, нехристиянськими скульптурами, де були «Венера», «Дафна», «Флора», «Бахус», «Пріап». Показовою була і дата першого засідання клубу в помешканні Френсіса Дешвуда в садибі Вест Віком парк, котра відбулася в Вальпургієву ніч 1752 року.

Ще 1751 року Френсіс Дешвуд орендував у члена закритого клубу Френсіса Даффілда руїни абатства Медменем на Темзі під засідання клубу. Багатого Дешвуда не зупинили значні грошові витрати на відбудову руїн в неоготичному стилі і чистка, ремонт і нове декорування печер, знайдених під руїнами колишнього абатства. Ремонтні і відновлювальні роботи проводили за проектом архітектора Ніколаса Реветта. Хто створив стінописи з фалічними та іншими сексуальними символами, невідомо. Окремі стінописи були створені художником Вільямом Хогартом, але вони не збережені. Невідомо, чи мав клуб Дешвуд писаний устав, чи велися протоколи засідань, як належало в клубах.

За свідченнями засідання закритого клубу відбувались два рази на місяць. Члени клубу у звернені між собою використовували як ченці слово «брат», а до виборного голови клубу — словом «абат». Члени мали також клубний одяг — білі костюми і білі кашкети. Абат мав той же одяг, але червоного кольору. Закритість клубу сприяла повторенню ситуації з колишнім клубом Філіпа Вортона. Діяльність клубу Френсіса Дешвуда, про яку теж мало що знали, знову оповила хвиля пліток і дурні, котра покотилася Лондоном.

Занепад клубуРедагувати

Занепад клубу Дешвуда тривав декілька років. Він був мимоволі пов'язаний і зі змінами в політичній кар'єрі Френсіса Дешвуда. Той підняв податок на сидр, що викликало обурення виробників, і Дешвуд був примушений подати у відставку.

Мав власні неприємності і член клубу політик Джон Вілкс, якого намагались арештувати. Були використані всі підозри проти нього, аби кар'єра Вілкса закінчилася вигнанням. Чарльз Джонстон оприлюднив твір, в якому побачили натяки на діяльність клубу в Медменемі і які не сприйняли схвально. До 1765 року частина активних клубних членів або померла, або виїхала. 1766 року «Ченці з Медменема» припинили зустрічі і клуб самоліквідувався. Пол Вайдхед, колишній секретар клубу «Ченці з Медменема», помер 1774 року, але заповідав розмістити власне серце в урні, котру зберігати в садибі Вест Віком парк.

Таким чином і атеїзм членів клубу Дешвуда мав примітивний і стихійний характер і не перейшов ні у пропагандистську, ні у практичну антирелігійну діяльність.

Сучасний «Клуб пекельного полум'я» в ЛондоніРедагувати

Обрані традиції колишнього клубу Дешвуда продовжені в сучасному «Клубі пекельного полум'я» в Західному Лондоні. Незважаючи на атрибути фетишу та еротики, клуб дотримується стилістики клубу джентльменів.

ДжерелаРедагувати

  • Alamantra, Frater. «Looking into the Word» in Ashé Journal, Vol 3, Issue 1, Spring 2004.
  • Ashe, Geoffrey. The Hell-Fire Clubs: A History of Anti-Morality. Great Britain: Sutton Publishing, 2005.
  • Mannix, Daniel. The Hell Fire Club. London: Simon and Schuster, 2001.
  • Will Thomas. The Hellfire Conspiracy. Touchstone, 2007. ISBN 0-7432-9640-0.
  • Gerald Suster. The Hell-Fire Friars. London: Robson, 2000.
  • Willens, Daniel. «Sex, Politics, and Religion in Eighteenth-Century England» in Gnosis, Summer 1992.

Див. такожРедагувати