Відкрити головне меню

Карачевське князівство

Корачівське князівство — удільне князівство у складі Чернігівської землі з центром в Карачеві, що виникло після монголо-татарської навали, коли чернігівським князям довелося перебиратися на північ свого князівства, рятуючись від татарських набігів. Існувало з 1246-го року до кінця ХІV ст. Столиця князівства — місто Корачів (рос. Карачев).

ІсторіяРедагувати

 
Корачів у складі Чернігівської Землі.

1246-го року в Орді загинув чернігівський князь Михайло, який, згідно з легендою, гідно перед лицем хана боронив християнську віру, за що й був приречений на страту, а православною церквою прославлений як святий. Діти Михайла, які залишалися у Сіверській землі, вирішили, що за таких обставин перебувати у Чернігові небезпечно, адже монголо-татари в будь-який момент зможуть знову «взяти його на спис» та підпорядкувати собі Сіверщину остаточно. Тому нащадки Михайла Святого, зоставивши зруйнований Чернігів, перенесли центр державного життя князівства на північ, в місця, які були захищені великими лісами від неочікуваного нападу татар. Старший Михайлів син Роман сів на престол у Брянську, куди переніс і центр Чернігівської єпископії. Брат Романа Мстислав отримав у володіння місто неподалік від Брянську — Корачів, і таким чином брати постійно перебували поруч один від одного, сподіваючись на допомогу у випадку нового лиха. Корачів відомий з літописів від 1146-го року, хоча народні перекази відносять його початок до язичницьких часів, і пов'язують історію міста з билинним боєм Іллі Муромця із Солов'єм. Сучасні дослідники вважають, що своє ім'я місто отримало від сіверського слова «корач» («хлібна скоринка»), або є спорідненим із українським словом «корчі», тобто пов'язане із корчуванням дерев у місцевих лісах.

Не зважаючи на перенесення політичного центру Чернігівського князівства на північ, братам Роману та Мстиславу довелося все-таки підкоритися Орді, адже сил воювати з ханами у них не було. Татари навіть допомагали брянському та корачівському князям відстояти свої землі у боротьбі із литовцями, які з кожним роком все частіше нападали на сіверські землі. А 1249-го року Мстислав та Роман беруть участь у поході галицько-волинського князя Данила проти литовського Міндовга, підкреслюючи таким чином загальноруську спільність князів колишньої Київської Русі. Подальша доля Мстислава нам невідома. Деякі дослідники вважають, що він керував Корачівським князівством до 1280-го року. Численні нащадки Мстислава розподіляють поміж собою батьківські землі, з-під влади Корачева відходять Козельськ та Звенигород, а на початку ХІV ст. і у сусідньому Брянську влада переходить до ворожих чернігівським Ольговичам смоленських князів. Корачівський князь Святослав спробував повернути Брянськ до Чернігівської Землі, але смоленський князь Василій, що захопив владу у Брянську, звернувся за допомогою до татар, і 2 квітня 1310-го року в бою, що відбувся на околицях Корачева, Святослава було забито, а його столиця зруйнована та пограбована. Після цього Корачівське князівство остаточно занепадає, поміж князями його розпочинається справжня ворожнеча, яка закінчується іноді навіть убивствами, чого майже не знала Київська Русь дотатарської епохи. Так 1338-го року загинув у бою князь Василь Титович, а у 1339-му Василь Пантелеймонович забив свого рідного дядька Андріана. Ці жахливі факти є єдиними поодинокими свідоцтвами, які розповідають нам про історію Корачівського князівства тієї пори. За що князі вбивали один одного, яка була їхня подальша доля — цього ми не знаємо. Не знаємо навіть, у якому місті князівства сидів той чи інший князь, бо частіш за все згадуються вони у письмових свідоцтвах просто як «корачівські князі», без уточнень місця знаходження їхньої столиці. Зрозуміло тільки, що подібно до сусідніх Стародубського і Трубчевського князівств, занепадає у ХІV ст. і Корачівська земля. І коли у середині століття прийшли на Сіверщину литовці, жодної реальної сили Корачівське князівство вже не мало. Аби зберегти хоч залишки колишньої самостійності, корачівські князі потрохи втягуються у сферу литовської політики. Так 1377-го року князь Святослав Титович одружується з дочкою великого князя литовського Ольгерда, але й це не рятує Корачівську землю від остаточного занепаду. Наприкінці ХІV ст., після смерті синів Святослава Федора та Василя, Корачівське князівство переходить під владу племінника Ольгерда Патрикія, і на цьому його незалежна історія завершується.

ЛітератураРедагувати