Караванська Ніна Антонівна

Українська вчена, правозахисниця

Ні́на Анто́нівна Карава́нська (дівоче прізвище — Строка́та; 31 січня 1926, Одеса — 2 серпня 1998, Дентон) — українська дисидентка, радянська мікробіологиня та імунологиня. Учасниця дисидентського руху в СРСР, співзасновниця Української Гельсінської групи й одна з провідних правозахисниць Одеси у радянський період. Авторка близько 23-х наукових праць у галузі клінічної мікробіології та імунології. Володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською мовами. Дружина Святослава Караванського.

Ніна Караванська
Караванский.jpg
Ніна та Святослав Караванські, 1980 рік
Ім'я при народженні Ніна Антонівна Строката
Народилася 31 січня 1926(1926-01-31)
Одеса, Українська СРР, СРСР
Померла 2 серпня 1998(1998-08-02) (72 роки)
Дентон, Техас, США
Громадянство СРСР СРСР (1926–1975);
США США
Національність українка
Діяльність Мікробіологиня та імунологиня
Відома завдяки Дисидентка
Alma mater Одеський медичний інститут
У шлюбі з Святослав Караванський
Нагороди
Орден «За мужність» І ступеня
(посмертно)

ЖиттєписРедагувати

Перші рокиРедагувати

Ніна Антонівна Строката народилася 31 січня 1926 року[1] (за іншими даними 1925 року) в українському місті Одеса, що тоді входило до складу Української РСР, СРСР. Після отримання середньої освіти вона поступила в Одеський медичний інститут (нині — Одеський національний медичний університет), який закінчила 1947 року. Ніна Антонівна наступні роки працювала за фахом у різних українських містах — у 1951–1952 роках в Одеському медичному інституті.[2]

По закінченню інституту вона працювала молодшою науковою співробітницею, асистенткою кафедри епідеміології, а потім асистенткою кафедри мікробіології інституту. За розподілом Ніну Строкату було відправлено на два роки роботи у Татарбунарський район у місцеву районну лікарню, а згодом завідувачкою лікарської дільниці.

1961 року Ніна Антонівна познайомилася з одним із діячів Організації Українських Націоналістів, Святославом Караванським, що на той час тільки-но повернувся на батьківщину після 16-річного ув'язнення. Він приїхав в Одесу після амністії. Згодом вони одружилися. Через рік вона повернулася в Одесу, продовжила працювати в медичному інституті. У 1963 році її було прийнято молодшею науковою співробітницею Центральної науково-дослідної лабораторії у цьому виші, де вона працювала до 1971 року. На той час вона ж підготувала кандидатську дисертацію. Караванський поновив навчання на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського державного університету (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), а також включився в опозиційну боротьбу. Він готував та поширював в Одесі самвидав, пропагував українську мову. У листопаді 1965 року Святослава Йосиповича було вдруге заарештовано й через два дні його без суду було відправлено на відбування 25-літнього терміну.[3] Відтоді Ніна Караванська почала боротися проти безправних арештів і засудження чоловіка, не зважаючи на те, що керівництво інституту вимагало відмовитися від свого чоловіка.[1]

Дисидентський рухРедагувати

Після затримання чоловіка органи КДБ намагалися вмовити Ніну засудити Святослава за його вчинки, однак остання залишися при своєму й не покинула свого чоловіка.[3] В грудні 1966 року Ніна Караванська подала клопотання на ім'я начальника табору, де знаходився її чоловік, а також генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва і у редакцію французької комуністичної газети L'Humanité. У цьому клопотанні зазначалося:

  Впродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в'язня Караванського С. І., а його сім'ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С. І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка та нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією.  

[1]

Незважаючи на це клопотання, у квітні 1970 року Святослав Караванський був засуджений у тюрмі на додатковий термін у 5 років тюрми та 3 роки заслання. Спроби захистити чоловіка у суді призвели до того, що суддя виніс окрему ухвалу, яку спрямував до Одеського медичного інституту, «для вжиття заходів громадського впливу щодо Строкатої Ніни Антонівни з метою виховання у неї почуттів високого патріотичного обов'язку, як громадянина СРСР»[4]. Результатом цієї ухвали стало цькування Строкатої, осуд її поведінки у колективі та у ректораті. Тривалі утиски на роботі закінчилися її звільненням у травні 1971 року.[3] Оскільки влаштуватися на роботу в Одесі Ніна Антонівна не могла, вона поїхала у місто Нальчик, де її найняли викладачкою медичного технікуму. Восени того ж року вона обміняла своє одеське житло на житло у Нальчику, а 5 грудня вона оселилася там разом із сім'єю Юрія-Богдана Шухевича.[1]

Арешт та ув'язненняРедагувати

На той час в Одесі заарештували лікаря Олексія Притику, який зізнався, що Строката привозила з Києва та Львова самвидав і вони з Олексієм Різниківим його розповсюджували. Усім трьом інкримінували антирадянську агітацію, поширення та читання самвидаву і збирання коштів для допомоги політв'язням.[3] У результаті 6 грудня 1971 року Ніна Антонівна була заарештована. Її звинуватили у розповсюдженні «Українського вісника», самвидаву, а також написання листа на захист Юлія Даніеля. У зв'язку з цим арештом Ігор Калинець та В'ячеслав Чорновіл створюють у Львові Громадський комітет захисту Строкатої, куди увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір тощо. Це була перша відкрита правозахисна організація в Україні. Але вже на початку 1972 року майже всі члени комітету опинилися за ґратами. Вони встигли оприлюднити лише два документи — заяву про створення комітету та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)». Окрім того, на захист Строкатої виступило, серед інших, Американське товариство мікробіологів, яке обрало її своїм членом.[1]

19 травня 1972[3] року Ніна Антонівна була засуджена за частиною 1 статті 62 Кримінального кодексу УРСР на 4 роки ув'язнення у таборі суворого режиму за звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації та пропаганди». Покарання жінки відбувала в жіночому відділенні табору ЖХ-385/3, що знаходився у селі Барашево, Теньгушевського району, Мордовії.[1] Ще у часи дев'ятимісячного перебування у слідчій в'язниці КДБ Караванська підірвала собі здоров'я, а у таборі її стан значно погіршився. У неволі вона була учасницею голодних страйків жінок-політв'язнів. Зокрема, разом з нею у таборі перебували Дарія Гусяк, Надія Світлична, Ірина Сеник, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура тощо.[3] Останні дні терміну Ніна Строката провела в онкологічній лікарні.[1] Наприкінці 1975 року вона була випущена з концтабору із забороною повертатися на територію України.[3] У відповідь Строката відмовилась від радянського громадянства.

Подальші рокиРедагувати

Після звільнення Ніна Антонівна поселилася у місті Таруса, Калузької області, де за нею стежили органи безпеки впродовж року. Життя на півночі позначилося на здоров'ї Строкатої. Так у жовтні наступного, 1976, року вона тяжко захворіла і була доставлена у місцеву обласну лікарню, звідки за її проханням виписалася у листопаді. Це рішення було зумовлено бажанням лягти на лікування у столичну лікарню з більш досвідченим персоналом. Ніна Антонівна лягла в одну з таких лікарень, не спитавши дозволу у міліції, 20 листопада і пролежала там до 4 січня наступного року. За це порушення 17 січня суд оштрафував жінку на 20 карбованців, а вже 3 лютого її знову взяли під нагляд ще на півроку. Наступні роки цей термін ще декілька разів продовжували.

Вже 1976 року Ніна Караванська стала однією з членкинь-засновниць Української Гельсінської групи, яка була заснована радянськими дисидентами задля сприяння Гельсінських угод. Вона брала активну участь у цьому русі, зокрема, усі документи і звернення групи створювалися за участю Ніни Антонівни та нею ж підписувалися. Окрім того вона також підтримувала контакт з Московською Гельсінською групою.[1]

Лише тоді, тобто через 10 років після арешту Святослава Караванського, Ніні дозволили однодобове побачення з чоловіком. Після того як його випустили 1979 року подружжя намагалося отримати дозвіл на повернення в Україну, однак це не вдалося зробити. Влада дозволила Караванським скористатися лише одним з викликів до США. Остерігаючись ще одного ув'язнення Святослава, який на той час провів у концтаборах 31 рік, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня. 11 грудня вони потрапили у Сполучені Штати, де оселилися у місті Дентон, штату Техас.

Там Ніна Антонівна виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну та матеріальну підтримку радянським в'язням та їхнім сім'ям, провадила громадську роботу.[3] Там же вона стала членом Зарубіжного представництва Української Гельсінської Групи.[1] У 1980 році вона видала книгу «Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution», а 1981 року — «A Family Torn Apart».[2] 2 серпня 1998 року Ніна Антонівна Караванська-Строката померла у Дентоні.[3]

ПраціРедагувати

Ніна Строката опублікувала деякі свої роботи з громадської діяльності:

Вшанування пам'ятіРедагувати

8 листопада 2006 року Президент України, Віктор Ющенко, згідно указу № 937/2006 посмертно нагородив Ніну Строкату орденом «За мужність» I ступеня «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод».[5]

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е ж и к Рапп І. (20-04-2005). Ніна Строката (Строкатова)-Караванська. archive.khpg.org. 
  2. а б в Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
  3. а б в г д е ж и к Ю. Зайцев. Життя заради України. — Одеські вісті, 2008. — 30 серпня.
  4. рос. Для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР
  5. Указ Президента України від 8 листопада 2006 року № 937/2006 «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод». Офіційний сайт Верховної Ради України. 08-11-2006. 

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати