Затуливітер Володимир Іванович

український поет та журналіст

Затуливітер Володимир Іванович
Володимир Затуливітер.jpg
Народився 1 березня 1944(1944-03-01)
Яблучне, Великописарівський район, Сумська область, Українська РСР, СРСР
Помер 15 січня 2003(2003-01-15) (58 років)
Бучак, Канівський район, Черкаська область, Україна
Поховання
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Діяльність поет
Alma mater Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка (1966)
Мова творів українська
Роки активності 19642003
Напрямок лірика
Членство Національна спілка письменників України
Партія КПРС
Премії лауреат премії імені Павла Тичини

Затуливі́тер Володи́мир Іванович (1 березня 1944(19440301), Яблучне, Сумська область — 15 січня 2003, Бучак, Черкаська область) — український поет та журналіст. Лауреат премії імені Павла Тичини.

ЖиттєписРедагувати

Володимир Іванович народився 1 березня (за іншими даними 29 лютого, в останній день високосного року[1]) 1944 року в селі Яблучне Великописарівського району на Сумщині. Батько майбутнього поета працював механізатором. Мати, хоч і навчалась до війни в Охтирському педагогічному училищі, все життя працювала в колгоспі.

У 1966 році закінчив філологічний факультет Сумського педагогічного інституту, служив у Радянській армії, викладав у виші, перебував на журналістській та видавничій роботі. Першою школою поетичної майстерності для В. Затуливітра стала літературна студія "Орфей", яка діяла в Сумському педагогічному інституті з 1954 року. З 1977 року він є членом Спілки письменників України.

 
Могила поета

У січні 2003 року життя Володимира Затуливітра увірвалось за трагічних обставин у с. Бучак на Канівщині. У цьому ж селі він і був похований.

ТворчістьРедагувати

Затуливітер належить до поетів, які, будучи глибинними, емоційно наснаженими ліриками, водночас воліють свій ліризм втілювати в ретельно вигранені та об'єктивні форми[2]. В основі його творчості — думка про нерозривний зв'язок особистості з народом та суспільством.

Батькам автор присвятив чимало теплих віршів-спогадів, у яких — співчуття до їх каторжної праці, синівська любов, теплі спогади дитинства («Дитяче», «Родовід», «Колискова», «Початкова школа», «Трактору татові руки болять», «Відпуска»).

Без творчості неможливо уявити українську літературу 70-х років ХХ - поч. ХХІ ст., зокрема щільного потоку "тихої лірики" ( В. Підпалий, Л. Талалай, П. Мовчан, Ірина Жиленко, В. Осадчий, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, А. Кичинський та ін.), що крізь призму мікрокосму відображала всесвіт, відкривала його метафізичну сутність в реаліях природних деталей, обстоювала натурфілософську глибину поетичного мислення, суголосного "філософії серця". Завдяки В. Затуливітру, передусім керованій ним редакції "Поезія" видавництва "Молодь" сформувалося потужне поетичне покоління 80-х років (І. Римарук, В. Герасимюк, Ю. Буряк, І. Малкович, П. Гірник та багато ін.). Поет на початку 90-х мав мужність стати екскапістом, кинути гамірний Київ з комфортною квартирою й багатою бібліотекою, виїхати на шевченківську Канівщину, у Богом забуте "непереспективне" село Бучак над Дніпром... В. Затуливітер був людиною сковородинського психотипу (як Є. Плужник, В. Свідзінський), тому задовольнявся малістю, знайшов спільну мову з природним довкіллям і ще вцілілими бучакцями. Щоб зрозуміти переконання поета, варто почитати його вірші "Спинився. Не довіривши ногам...", особливо "Дорога затишна. Везли солому..." та багато аналогічних.  Щороку у Бучаку, на могилі поета проводяться Затуливітрівські читання, а в Яблучнівській школі відкрито музей В. Затуливітра при допомозі дирекції школи, сільради, районної бібліотеки. 

ТвориРедагувати

Друкуватись почав з 1964 року. Перша його збірка — «Теорія крила» вийшла в 1973 році. Інші збірки:

  • «Теперішній час» (1977)
  • «Тектонічна зона» (1982)
  • «Пам'ять глини» (1984)
  • «Зоряна речовина» (1985)
  • «Полотно» (1986)
  • «Четвертий із триптиха» (2004; 2009, посмертно)
  • «Чаша жертовна», «Ненаписані пейзажі» (2009, посмертно)
  • «Тернова гора» (2012, посмертно)

Вшанування пам'ятіРедагувати

Меморіальну дошку встановлено у м. Києві на вул. Ризька 18, де поет проживав з 1980 до 2001 року.

ПриміткиРедагувати

  1. Газета «Україна молода»
  2. Так висловився про поета Л. Новиченко

ПосиланняРедагувати