Вікіпедія

Заморська експансія США

Заморська експансія США — процес територіально-політичного розширення Сполучених Штатів Америки після здобуття ними території Континентальних штатів і покупки Аляски, тобто встановлення своїх сучасних кордонів на північноамериканському континенті.

З кінця XIX століття експансія США охоплювала Карибський басейн Атлантики, а також острови та архіпелаги Тихого океану.

Гуанові острови ред.

Передумови до придбання США заморських земель були закладені в 1856 році з прийняттям Закону про гуанові острови (англ. Guano Islands Act). Він дозволяв громадянам США заволодівати островами з покладами гуано, розташованими де завгодно поза юрисдикцією інших держав і не мають законних власників, причому США наділили себе правом захищати інтереси цих громадян, у тому числі військовою силою[1].

Як наслідок, США стали претендувати більш ніж на 50 розрізнених островів[en]. Велика їх частина в наступні десятиліття була відступлена за різними обставинами, або претензії були зняті. Решта володінь[2] вважаються неінкорпорованими неорганізованими територіями (крім атола Пальміра) і на початок XXI сторіччя об'єднані під назвою Зовнішні малі острови США:

На Тихому океані ред.

У Карибському морі ред.

Гавайські острови ред.

Докладніше: Історія Гаваїв

До кінця XVIII століття від трьохсоттисячного полінезійського населення Гавайських островів через занесених з континенту хвороб залишалося лише близько 30 тис. осіб. Це призвело до масового завезення робітників-іммігрантів з країн Південно-Східної Азії та Європи. У 1893 році група уродженців американського походження за підтримки флоту США здійснила державний переворот і повалила королеву Ліліуокалані.

Через рік була проголошена маріонеткова Республіка Гаваї. У 1898 США анексували Гаваї та в 1900 році надали їм статус самокерованої території. У 1959 Гавайські острови отримали статус штату США, 50-го за рахунком[3].

Іспанські колонії ред.

За підсумками іспансько-американської війни, спровокованої вибухом на рейді столиці Куби Гавани американського броненосного крейсера «Мен», згідно з Паризьким миром Іспанія в 1898 відмовилася на користь США від прав на свої колонії в Карибському морі, а також на стратегічно важливий о. Гуам і Філіппіни. Решту тихоокеанських островів Іспанія через пів року продала Німецькій імперії (США заволоділи ними пізніше). Куба і Філіппіни пізніше отримали незалежність, Пуерто-Рико і Гуам як і раніше належать США.

Куба ред.

Докладніше: Історія Куби

До моменту захоплення Куби Сполученими Штатами вона перебувала в затяжній, третій за рахунком (див. Десятирічна війна, Мала війна) війні за незалежність від Іспанії. Після відмови Іспанії від прав на Кубу[4] за Паризьким договором (1898) це володіння стало протекторатом США під окупацією, а в подальшому — їх маріонетковою державою[5].

У 1902 острів отримав формальну незалежність, але у своїй конституції закріпив право Сполучених Штатів на введення військ на територію країни в разі нестабільності (чим США користувалися в 1906-1909 і 1917-1922 роках). Цей пункт був скасований в 1934[5] — хоча не вберіг від агресії США в 1961 з метою повалення уряду Фіделя Кастро.

Пуерто-Рико ред.

Іспанія поступилася США острів Пуерто-Рико та навколишні його острова Іспанської Вест-Індії в 1898 році[4], з того ж року ці території знаходяться під американською окупацією. У 1917 році жителям Пуерто-Рико було надано самоврядування і громадянство США з обмеженими виборчими правами, а з 1948 — право обирати губернатора острова.

Згідно з конституцією 1952 Пуерто-Рико — вільно асоційована з США держава, що знаходиться під управлінням США, але не є їх невіддільною частиною[6]. На референдумі 2012 про майбутній статус острова майже 2/3 що взяли участь у голосуванні при явці близько 80% підтримали ідею входження до складу США як повноправного штату[7].

Гуам ред.

Гуам що знаходиться в південній частині тихоокеанських Маріанських островів служив перевальною базою на шляху з Філіппін і на Філіппіни. Острів був захоплений США влітку 1898 і Іспанія відмовилась від нього в кінці того ж року[4] Є неінкорпорованою організованою територією США. З 1950 наділений правом на обмежене місцеве самоврядування, а його жителі стали громадянами США з усіченими виборчими правами. Третину острова займають військово-морська база Апра та авіабаза Андерсен.

Філіппіни ред.

Докладніше: Історія Філіппін

Іспанія поступилася Сполученим Штатам Філіппіни в 1898 році за $ 20 млн[4]. До моменту зміни власника архіпелагу там йшла Філіппінська революція, в ході якої місцеві повстанські угруповання (зокрема, Катіпунан) боролися з іспанським колоніальним урядом за незалежність країни та захопили більшу частину її території. Спочатку американські війська що допомагали повсталим де-факто контролювали тільки Манілу та околиці[8].

Філіппінська республіка що проголосила незалежність не була визнана США, Штати продовжили війну зі своїми недавніми союзниками аж до 1901, коли повстанці були змушені визнати американську владу[9] — що, втім, лише перевело конфлікт у стадію партизанської війни до 1913. З 1916 Філіппінам було надано виборне самоврядування, а з 1935 ця колонія була перетворена в асоційовану з США державу — Співдружність Філіппіни. У 1946 Сполучені Штати визнали незалежність держави[10].

Американське Самоа ред.

Докладніше: Історія Самоа

Згідно з підсумками Другої громадянської війни на Самоа — Троїстої угоди між Німеччиною, США та Великою Британією від 1899 цей архіпелаг був розділено по 171 ° з. д. надвоє. Західна частина самоанського архіпелагу була передана Німеччині, під контролем США виявилися його східні острови (Американське Самоа), а британські війська були виведені в обмін на визнання інтересів Великої Британії на Тонга і Британських Соломонових островах.

У 1900 США окупували острови Тутуїла та Аунуу, в 1904 — групу островів Мануа[11], в 1925 був анексований острів Суейнс. У 1948 році на Східному Самоа були введені елементи самоврядування. До 1951 воно управлялося ВМС США, але із закриттям військово-морської бази в Паго-Паго ця територія була передана під управління Департаменту внутрішніх справ США. У 1960 була прийнята перша конституція колонії, в 1977 пройшли перші вибори її губернатора[11]. Проте формально це все ще неінкорпорована неорганізована територія США.

Гуантанамо ред.

Після прийняття в 1901 так званої «поправки Платта» Куба що перебувала під окупацією і протекторатом США в 1903 році погодилася здати їм в безстрокову оренду землю під побудовану в 1898 році військово-морську базу в затоці Гуантанамо[12]. У 1934 році обидва уряди погодилися, що «до тих пір, поки Сполучені Штати Америки не відмовляться від зазначеної військово-морської бази Гуантанамо або обидва уряди не дійдуть згоди по зміні її кордонів, база буде займати ту територію, яку вона має за станом на дату підписання договору». Цією ж угодою була встановлена щорічна плата за використання бази — $ 3400[13].

З 1959 Куба відмовляється приймати орендні платежі та заявляє про незаконність розміщення американської бази, посилаючись на статтю 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969, по якій нерівноправні міжнародні договори, укладені під загрозою застосування військової сили, вважаються недійсними. Проте влада США посилаються на статтю 4 тієї ж конвенції, згідно з якою дія конвенції не поширюється на раніше укладені угоди.

Зона Панамського каналу ред.

Оскільки уряд Колумбії в 1903 році відмовився надати США землю під будівництво на території свого департаменту Панама трансокеанського каналу, Сполучені Штати у відповідь інспірували в цьому департаменті сепаратистський переворот. На бік повсталих перейшли Панамські підрозділи колумбійської армії, США направили до берегів Панами військово-морський флот «для захисту інтересів і власності США в зоні Панамського каналу»[14].

3 листопада 1903 було проголошено створення незалежної держави Панама. Воно було визнано США через три доби, і в тому ж місяці Панама і США підписали договір Хея — Бюно-Варильї, за яким США отримали право «на вічні часи» розміщувати збройні сили на території Панами для «забезпечення контролю» над Панамським каналом, всі права на будівництво та експлуатацію каналу і право втручання у внутрішні справи Панами при загрозі каналу[15]. У 1904 ці положення були закріплені в конституції молодої держави.

Договором передбачалося створення особливої Зони Панамського каналу завширшки 8,1 км по кожну сторону від його середньої лінії. За неї США зобов'язалися заплатити Панамі $ 10 млн одноразово і по $ 250 тис. щорічно[16]. Канал був побудований в 1904—1914 роках. Статус Зони, втім, виявився прописаний нечітко: Сполучені Штати розглядали її як свою неінкорпоровану неорганізовану територію, проте Панама вважала цю Зону що знаходиться під власним суверенітетом. Це пізніше неодноразово призводило до конфліктів, у тому числі з людськими жертвами (див. День мучеників (Панама)).

Зона Панамського каналу була ліквідована угодою Торрихоса — Картера (1977 р.) в 1979 році, юрисдикція Панами над Панамським каналом відновлена в повному обсязі з 1999.

Біг-Корн-Айленд ред.

На додаток до придбання Зони Панамського каналу США за $ 3 млн уклали в серпні 1914 договір Браяна — Чаморро з Нікарагуа про 99-річну оренду Біг-Корн-Айленд у Карибському морі та праві на будівництво в затоці Фонсека військової бази. Першою статтею договору Нікарагуа надала Сполученим Штатам «на вічні часи» права на будівництво та експлуатацію будь-яких міжокеанських каналів на території країни[17]. Договір давав право США на військове вторгнення на територію Нікарагуа для забезпечення його умов.

Проєкт Нікарагуанського каналу спочатку був конкурентним до Панамського. У разі вибору цього маршруту морська відстань між Нью-Йорком і Сан-Франциско скоротилося б майже на 800 км. Це могло створити спокусу для третьої сторони побудувати такий канал і тим самим знекровити панамський проєкт. Договір Браяна — Чаморро розв'язував проблему.

Всі умови договору були офіційно анульовані угодою Нікарагуа і США в липні 1970. Нікарагуанський канал не був побудований.

Віргінські острови ред.

Це колишнє колоніальне володіння Данської Вест-Індії є трьома островами (Сент-Томас, Сент-Джон і Санта-Крус) з навколишніми острівцями, воно знаходиться в 60 км на схід Пуерто-Рико та межує з Британськими Віргінськими островами. Після скасування в 1848 рабства розвиток тутешніх плантацій цукрової тростини втратило для метрополії економічний сенс. Водночас США потрібні були форпости в Карибському басейні. Переговори про продаж колонії велися Данією з 1865, проте довго не вдавалося домовитися про ціну (США пропонували $ 5 млн).

Положення змінила Перша світова війна і ймовірність німецької окупації колонії, що створювало загрозу блокування Панамського каналу. Згідно з попереднім договором 1916, США купували данську колонію за $ 25 млн золотом (піврічний бюджет Данії[18]) і визнання прав останньої на володіння Гренландією. Заради проведення угоди король Крістіан X змінив конституцію країни, був проведений національний референдум, схваливши продаж Данської Вест-Індії 64,2% голосів[19].

У березні 1917 (за кілька днів до оголошення США війни Німеччині) колонія стала Американськими Віргінськими островами[20][21]. У 1927 віргінці отримали громадянство США[21] з обмеженими виборчими правами. На початок XXI сторіччя це неінкорпорована організована територія США з виборним губернатором і сенатом.

Японські володіння ред.

Острови Рюкю ред.

Цей архіпелаг з 98 островів, що простягнувся на 1200 км на південний захід від Японії до Тайваню, з XIV століття мав свою державність і до 1609 тяжів до Китаю. Японське завоювання призвело до втрати формальної незалежності та анексії Рюкю лише в 1879 році. Через історичних особливостей «перехрестя культур» місцеве населення має власну самобутню культуру, мову і виражену самосвідомість, відмінну від загальнояпонської[22].

Каїрська декларація 1943 наголошувала, що на Далекому Сході та в Південно-Східній Азії США «не прагнуть ні до яких завоювань для самих себе і не мають ніяких помислів про територіальну експансію». Після закінчення Другої світової війни, як і в Європі, в Азії та на Тихому океані були визначені союзницькі окупаційні зони, проте, на відміну від Московської декларації 1943 (і наступних ялтинських і потсдамських угод), по Сан-Франциському мирному договору не були закріплені ні мети, ні строки, ні точні межі повоєнної окупації території переможеної сторони. Навпаки, статті 3 та 4b цього договору обмовляли згоду Японії на будь-які умови, які США вважають необхідними[23].

Як наслідок, попри відновлення незалежності Японії у квітні 1952 року, острови Рюкю залишилися під окупаційним контролем США. Енциклопедія Ніппоніка констатує: американці виношували плани відновлення на них окремої держави[24].. До 1950 Рюкю адмініструвати призначеним із США військовим урядом. З 1952 його змінила американська цивільна адміністрація та обмежене місцеве виборне самоврядування з дорадчими функціями.

У 1960-ті роки сухопутні війська США проводили на території Рюкю польові випробування біологічної зброї[25].. Стратегічне положення архіпелагу привело до розгортання там значущого військового контингенту і військових баз ЗС США. Тиск громадської думки та політична доцільність привели[24] до того, що в травні 1972 США повернули архіпелаг Рюкю (префектуру Окінава) японській стороні. Але на початок XXI сторіччя в цій префектурі дислокуються 14 американських військових баз, площа яких становить близько 18% території острова Окінава. Найбільшими вважаються база ВМС США Футемма і база ВПС США Кадена.

Тихоокеанський мандат ред.

Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови — сукупність колишніх острівних володінь в Мікронезії в Тихому океані, які Іспанія (за винятком Гуаму) продала Німецькій імперії, а та втратила в ході Першої світової війни на користь Японської імперії. За Версальським договором (1919) Японія отримала на ці острови від Ліги Націй мандат категорії С, що дозволяло їй інкорпорувати їх до складу своєї імперії. Японія активно використовувала острова як плацдарм для подальшої експансії.

У ході Другої світової війни в результаті Гілберто-маршалловської та Маріанської військових операцій США до кінця 1944 захопили ці володіння. У 1947 ООН була утворена Підопічна територія Тихоокеанські острови під управлінням США. До 1951 вона адмініструвалася ВМС США, після чого була передана у відання Департаменту внутрішніх справ[26]. Острови активно використовувалися для проведення випробувань ядерної зброї.

У 1986 США повідомили ООН про завершення опіки над тихоокеанськими острівними володіннями: вони були розділені між чотирма новоутвореними державами:

Відповідно до волевиявлення їх населення США підписали Договір про вільну асоціацію з останніми трьома суб'єктами міжнародного права, залишивши за собою лише питання їх оборони та фінансових дотацій. Північні Маріанські острови вирішили залишитися володінням США як неінкорпорована організована територія, їх жителі є громадянами США з обмеженими правами. Підопічна територія Тихоокеанські острови була офіційно розпущена ООН в 1990 році[26].

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Текст закону: U.S. Code, Title 48, Chapter 8 [Архівовано 4 листопада 2005 у Wayback Machine.](англ.)
  2. ↑ Acquisition Process of Insular Areas [Архівовано 6 жовтня 2014 у Wayback Machine.]. — U.S. Department of the Interior.(англ.)
  3. ↑ Political History [Архівовано 12 травня 2020 у Wayback Machine.]. — hawaiiankingdom.org(англ.)
  4. ↑ а б в г Treaty of Peace Between the United States and Spain; December 10, 1898. Архів оригіналу за 9 грудня 2014. Процитовано 8 грудня 2014. {{cite web}}: Cite має пусті невідомі параметри: |1= та |4= (довідка)
  5. ↑ а б Pérez, Louis A. Cuba Under the Platt Amendment, 1902—1934. — Pittsburgh: Pittsburgh University Press, 1991.
  6. ↑ Constitution of the Commonwealth of Puerto Rico [Архівовано 25 листопада 2011 у Wayback Machine.].(англ.)
  7. ↑ Puerto Rico wants to become the 51st state of the US. [Архівовано 29 червня 2015 у Wayback Machine.] — ВВС, 7 листопада 2012 року.(англ.)
  8. ↑ Митюков, Н. Испано-американская война на Тихом океане, ч. 2. // Бриз (сборник статей). — 2003.
  9. ↑ Aguinaldo's Proclamation of Formal Surrender to the United States, Filipino.biz.ph - Philippine Culture, 19 квітня 1901, архів оригіналу за 28 лютого 2009
  10. ↑ Philippines (1946). Treaty of General Relations and Protocol with the Republic of the Philippines: Message from the President of the United States Transmitting the Treaty of General Relations and Protocol Between the United States of America and the Republic of the Philippines, Signed at Manila on July 4, 1946. U.S. Government Printing Office. Архів оригіналу за 1 січня 2014. Процитовано 8 грудня 2014.
  11. ↑ а б Annexation of Samoa. GlobalSecurity.org. Архів оригіналу за 11 жовтня 2014.
  12. ↑ Agreement Between the United States and Cuba for the Lease of Lands for Coaling and Naval stations. The Avalon project, Yale Law School. 23 лютого 1903. Архів оригіналу за червень 27, 2007.
  13. ↑ Treaty Between the United States of America and Cuba. The Avalon project, Yale Law School. 29 травня 1934. Архів оригіналу за червень 27, 2007.
  14. ↑ Панама // Латинская Америка. Энциклопедический справочник (в 2-х тт.) / редколл, гл. ред. В. В. Вольский. Том II. — М.: «Советская энциклопедия», 1982. — с. 290—298.
  15. ↑ Панама // Большая Советская Энциклопедия. / под ред. А. М. Прохорова. 3-е изд., том 19. — М.: «Советская энциклопедия», 1975. — с. 135—138.
  16. ↑ Hay-Bunau-Varilla Treaty. Архів оригіналу за 4 листопада 2011. Процитовано 8 грудня 2014. — текст договора.
  17. ↑ Брайана-Чаморро договор 1914 [Архівовано 2 вересня 2014 у Wayback Machine.](рос.)
  18. ↑ Шаблон:Книга:Стен Буск, Хеннинг Поульсен: История Дании
  19. ↑ Nohlen, D.; Stöver, P. Elections in Europe: A data handbook. — 2010. — p. 524. — ISBN 978-3-8329-5609-7
  20. ↑ Today in History: March 31: Virgin Islands, U.S. Library of Congress, архів оригіналу за 9 березня 2015(англ.)
  21. ↑ а б St. Croix, Virgin Islands: Facts & History. "Fateful Encounters Salt River 1493-1525, a National Park Publication dated November 14, 1993." and "Christiansted, National Historic Site published by the National Park Service, US Department of the Interior". (English) . Архів оригіналу за 18 лютого 2013. Процитовано 15 серпня 2014.
  22. ↑ Masami Ito (12 травня 2009). Okinawa: Between a rock and a hard place. The Japan Times. Архів оригіналу за 23 липня 2012. Процитовано 8 грудня 2014.(англ.)
  23. ↑ Текст Сан-Францисского мирного договора [Архівовано 21 лютого 2001 у Wayback Machine.].(англ.)
  24. ↑ а б Мэдзаки Сигэкадзу, Такара Кураёси Префектура Окинава. История // Энциклопедия Ниппоника: в 26 тт. 2-е издание. — Токіо: Сёгакукан, 1994—1997.
  25. ↑ США в 1960-е годы проводили испытания биологического оружия на юге Японии. Ekonomika Communication Hub. 12 января 2014. Архів оригіналу за 12 січня 2014. Процитовано 12 січня 2014.
  26. ↑ а б Trust Territory of the Pacific Islands [Архівовано 30 січня 2016 у Wayback Machine.]. — University of Hawai’i at Manoa Library.(англ.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Заморська_експансія_США&oldid=40464378