Енріко Мілло (італ. Enrico Millo, 12 лютого 1865, К'яварі — 14 червня 1930, Рим) — італійський адмірал та політик, міністр військово-морських сил, учасник Першої світової війни, нагороджений Золотою медаллю «За військову доблесть».

Енріко Мілло
італ. Enrico Millo
Ім'я при народженні італ. Enrico Millo
Народження 12 лютого 1865(1865-02-12)[1]
К'яварі, Провінція Генуя, Лігурія, Італія[1]
Смерть 14 червня 1930(1930-06-14)[1] (65 років)
Рим, Італія[1]
Країна  Королівство Італія
Звання адмірал
Війни / битви Італійсько-турецька війна
Перша світова війна
Нагороди
Кавалер золотої медалі «За військову доблесть» (Італія)
Кавалер золотої медалі «За військову доблесть» (Італія)
Кавалер ордена Корони Італії
Кавалер ордена Корони Італії
Офіцер ордена Корони Італії
Офіцер ордена Корони Італії
Командор ордена Корони Італії
Командор ордена Корони Італії
Великий офіцер ордена Корони Італії
Великий офіцер ордена Корони Італії
Кавалер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Кавалер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Офіцер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Офіцер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Командор ордена Святих Маврикія й Лазаря
Командор ордена Святих Маврикія й Лазаря
Великий офіцер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Великий офіцер ордена Святих Маврикія й Лазаря
Кавалер Великого Хреста ордена Святих Маврикія й Лазаря
Кавалер Великого Хреста ордена Святих Маврикія й Лазаря
Командор Савойського військового ордена
Командор Савойського військового ордена
Пам'ятна медаль Італійсько-турецької війни 1911—1912
Пам'ятна медаль Італійсько-турецької війни 1911—1912
CMNS: Енріко Мілло у Вікісховищі

Біографія ред.

Енріко Мілло народився 12 лютого 1865 року в К'яварі. У віці 14 років вступив до Військово-морської школи в Неаполі. У 1882 році був переведений до новоствореної Військово-морської академії в Ліворно, яку закінчив у 1884 році у званні гардемарина. Ніс службу на броненосцях «Аффондаторе», «Анкона», міноносцях «Везувіо», «Ніббіо», на броненосці «Італія», де у 1889 році отримав звання лейтенанта. Протягом 1896-1900 років командував міноносцями типів «S» і «T».

Протягом 1900-1903 років ніс службу у міністерстві військово-морських сил. У 1905 році отримав звання капітана II рангу і був призначений помічником капітана броненосця «Бенедетто Брін». У 1908 році, командуючи транспортним судном «Вольта», брав участь в рятувальній операції після Мессінського землетрусу.

У 1910 році отримав звання капітана I рангу.

Італійсько-турецька війна ред.

У 1911 році Енріко Мілло був призначений капітаном крейсера «Веттор Пізані». На борту крейсера він брав участь в італійсько-турецькій війні (1911-1912). Зокрема, брав участь в окупації Додеканесу.

18-19 липня 1911 року «Веттор Пізані» з п'ятьма міноносцями здійснив сміливий рейд в протоці Дарданелли, під час якого італійські кораблі намагались торпедувати турецькі лінкори. Італійці пройшли 22 км протокою, але зрештою через вогонь берегових батарей змушені були повернути назад, так і не випустивши торпеди[2]. За цю акцію Енріко Мілло був нагороджений Золотою медаллю «За військову доблесть» і згодом отримав звання контрадмірла.

У 1913 році Енріко Мілло був призначений сенатором. Протягом липня 1913 - липня 1914 років був міністром військово-морських сил в урядах Джованні Джолітті та Антоніо Саландри. Протягом 1914-1915 років командував Військово-морською академією.

Перша світова війна ред.

Енріко Мілло мав радикальні націоналістичні погляди, підтримував італійський колоніалізм та іредентизм, і був прихильником розриву стосунків з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Зі вступом Італії у Першу світову війну він разом з Луїджі Амедео та Умберто Каньї були прихильниками рішучих дій у відкритому морі. Вони бажали помститись флоту Австро-Угорщини за поразку біля Лісси у 1866 році. Натомість начальник штабу флоту Паоло Таон ді Ревель у свою чергу вважав, що велика морська битва між двома флотами має невелику імовірність через появу міноносців та підводних човнів, широке застосування морських мін та морської авіації. Все це викликало в Енріко Мілло стійку неприязнь до Таона ді Ревеля, що переросла у пряме суперництво.

З наближенням вступу Італії у війну у квітні 1915 року Енріко Мілло залишив командування Військово-морською академією і був переведений у Бріндізі командувачем дивізіоном крейсерів-скутів. На цій посаді він взяв участь у численних місіях проти ворожого узбережжя, а також розробив плани декількох десантних операцій, зокрема, окупації острова Палагружа.

У жовтні 1915 року Енріко Мілло був призначений командувачем 1-ї морської дивізії (флагманський корабель - лінкор «Конте ді Кавур»). У 1916 році отримав звання віцеадмірала і був призначений командувачем 2-ї морської дивізії. Протягом 1918-1918 років командував Військово-морським департаментом в Неаполі.

Післявоєнний період ред.

Після закінчення війни Енріко Мілло був призначений губернатором територій Далмації, які за Лондонським договором мали відійти до Італії. Коли у 1920 році Італія змушена була віддати значну частину цих територій Югославії, він повернувся до Італії, де до грудня 1922 року знову був міністром військово-морських сил. Але восени 1922 року він був знятий з цієї посади, яку обійняв Паоло Таон ді Ревель.

Після відставки Енріко Мілло отримав звання ескадреного віцеадмірал і був призначений урядовим комісаром порту Неаполя, де ніс службу до 1926 року. У 1926 році був призначений в центральну адміністрацію торгового флоту. Того ж року отримав звання адмірал флоту (італ. Ammiraglio d'armata).

Помер 14 червня 1930 року у Римі.

Вшанування ред.

На честь Енріко Мілло названі вулиці та площі у низці міст Італії, зокрема у його рідному місті К'яварі, в П'яченці, Гаццолі, Мандурії, Кастельчивіті, Летоянні, Саві, Остії, Катанії.

Також на честь Енріко Мілло був названий підводний човен «Амміральйо Мілло» типу «Амміральї», який брав участь у Другій світовій війні.

Нагороди ред.

Джерела ред.

  • Paolo Alberini e Franco Prosperini, Uomini della Marina, 1861—1946, Roma, Ufficio Storico dello Stato Maggiore della Marina Militare, 2015, ISBN 978-88-98485-95-6.

Посилання ред.

Примітки ред.

  1. а б в г Gemignani M. Dizionario Biografico degli Italiani — 2010. — Vol. 74.
  2. A. Del Boca, Gli Italiani in Libia vol 1, Oscar Mondadori 2010, p.173