Ду́сино (до 1946 року — Зайгов, угор. Zajgó) — село в Україні, у Свалявському районі Закарпатської області.

село Дусино
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Свалявський
Рада/громада Дусинська
Код КОАТУУ 2124082301
Основні дані
Населення 1672
Поштовий індекс 89332
Телефонний код +380 3133
Географічні дані
Географічні координати 48°30′36″ пн. ш. 23°06′19″ сх. д. / 48.51000° пн. ш. 23.10528° сх. д. / 48.51000; 23.10528Координати: 48°30′36″ пн. ш. 23°06′19″ сх. д. / 48.51000° пн. ш. 23.10528° сх. д. / 48.51000; 23.10528
Місцева влада
Адреса ради 89332, с. Дусино, вул. Миру, 98
Карта
Дусино. Карта розташування: Україна
Дусино
Дусино
Дусино. Карта розташування: Закарпатська область
Дусино
Дусино

CMNS: Дусино на Вікісховищі

ГеографіяРедагувати

Дусино розміщено на схилах гір Карпат за 11 км від міста Сваляви. Воно розкидано по обидва боки гірської річки Дусинка, між горами Блиска та Кучера з півночі та Великого діла з півдня. Розташоване за 15 км від районного центру.

ІсторіяРедагувати

Вперше село згадується в документах XV століття.

Назва села походить від слова «душити», «дусити», яке виникло у зв'язку з тим, що з усіх боків село стискали гори, немов душили його. За переказами, село Дусино виникло у 15 столітті. Першими жителями села були розбійники Мелеші та Метеньки, які поселилися в урочищі Чоконьовиця.

Територію села з давніх часів називали «долиною смерті». Таку назву місцевість отримала тому, що земля на цій території була неродючою і люди гинули від нестатків і хвороб.

Під час окупації Закарпаття від нацистською Угорщиною село називалося «Зейгов».

За архівними джерелами село Плав'я засновано у XVI столітті. Назва його походить від прізвища Плав’яньош — опришка, якого було вбито під лісом. Те місце назвали також подібно Подплаї.

Спочатку у селі було 6 хат, які височіли на берегах річки Плав'янки, в урочищах Чокновиця, Поляна та Подплаї. В XVII в селі збудували без жодного залізного цвяха дерев'яну церкву.

Розгорталось село повільно. Навіть у 1933 році в ньому налічувалося тільки 67 хат.

За народними переказами село Лопушанка засноване близько 400 років тому. Засновником його нібито був ватажок [Брюстерів]. Спочатку село було розташоване там, де сьогодні є будинок лісника — у Літовищах. Сучасне село побудоване нижче колишнього Брустерова. Вважають, що назване воно тому, що на цьому місці колись росло дуже багато лопухів.

Село Росош виникло приблизно наприкінці XVI століття. Це був період піднесення народного руху, коли народні месники змушені були переховуватися в лісах. За народними переказами, першим жителем села був народний месник Росошка, який поселився під Керечанським перевалом. Звідси і назва — Росош.

У архівних документах згадується, що в 1849 році в селі Росош був уже свій священик. Після 1733 року село згадується як філіал села Дусино. В селі налічувалося 471 греко-католиків. У 1937 році с. Росош належало до Березької Жупи і належало графу Шенборну.

Під час виборів до Сойму Карпатської України у 1939 році більшість населення села проголосувало проти кандидатів від УНО.

В період окупації воно називалось «Копар», що по-угорськи означає «пустка».

Церква св. духа. 1857.

У 1692 р. зазначено першу згадку про церкву. У 1733 р. згадують дерев’яну церкву св. Михайла з двома дзвонами.

З 1752 до 1772 р. священика не було, і аж 28 лютого 1772 р. прийшов о. Іван Мішкарович, який почав відбудовувати фару і наводити лад у парохії.

У 1797 р. знову згадують дерев’яну церкву, яка простояла до 1843 р. Того ж року, 22 червня, громада, очолювана священиком Іваном Грабарем, просила допомоги матеріалами для будівництва нової церкви на місці аварійної старої, на що Свалявський управитель Бузинкай дав згоду.

Нову муровану церкву спланував тесля і каменяр Антон Ґербон. Будували її за священика Петра Раца. У 1888 р. сам цісар дарував 100 гульденів на поновлення храму. У 1908 р. громада купила іконостас з кушницької церкви. У 1911 р. завершився великий ремонт церкви.

Коло храму стоїть дерев’яна дзвіниця, характерна для сіл у долинах річок Свалявки й Дусинки. Дзвіниця одноярусна, каркасної конструкції. Нижню частину дзвіниці та верхню, під дахом, вертикально оббито дошками з фігурно обробленими кінцями. Вкрито її стрімким бляшаним шатром.

Легенди

Розповідають старожили, що нібито ватажком в опришків був дуже гарний леґінь, якого звали Василем на прізвище Плав’янош. Пан дуже боявся ватаги опришків, бо вони відбирали багатство у його прислужників, а віддавали вдовам, сиротам, найбіднішим у селі. Для того аби зловити цього смільчака, у ліси було послано загін солдатів. Довго ті не могли схопити відважного юнака, бо ховав його у лісі кожен кущик, кожне дерево, кожна зворинка. На жаль, знайшлася в селі людина, яка видала місце схованки Василя. Хлопця спіймали, катували, але в село привести боялися, бо прості люди піднялися б на захист. Вони відвели його на Явір (озеро), викололи очі й убили. Друзі знайшли ватажка лише на другий ранок. Поховали під високим явором. А коли повернулися на це місце через кілька років, то побачили на місці поховання невелике озерце, з якого витікали два струмки. Один з них дав початок річці Плав’янці.

Минули роки, століття. Озерце, яке утворилося на місці загибелі відважного опришка, зміліло. Зараз це озерце ледве можна відшукати. Це лише невеличка криничка, в якій дуже смачна цілюща вода. Вівчарі, які випасають свої отари на цих горах, завжди прочищають його. Жителям села Плав’є здається, що це озерце – око вбитого опришка Василя. А зменшується воно подібно до людського ока, яке ніби витекло. Тому й названо воно «морським оком».

ОсобистостіРедагувати

ШЕРЕГІЙ ЮРІЙ АВГУСТИН (16.1.1907 — 25.5.1990) — видатний організатор театрального життя, режисер, актор, драматург, історик закарпатського театру. Народився у с. Дусино. У 1926 закінчив Ужгородську гімназію, у 1930-філософський ф-тет Кардового ун-ту в Празі. Засновник, актор і режисер аматорського гуртка “Верховина” в Празі (1927-30) і театральної студії “Веселка” в Ужгороді (1931). У 1931-34 працював в аматорських театральних гуртках Хуста і Великого Бичкова. У 1934-39 - фундатор і режисер першого українського професійного театру Закарпаття, діяльність якого мала великий вплив на національне відродження народу. Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 емігрував до Югославії, де працював режисером і актором аматорських театрів русинів-українців. У 1942-43 — директор, режисер і актор української драматичної студії в Празі, у червні-серпні 1942 - головний режисер українського театру-студії у Львові. З вересня 1942 до липня 1944 - засновник і адміністративний директор “Підкарпатського театру” в Дрогобичі. Після закінчення Другої світової війни жив у Чехословаччині. Працював режисером у театрах Братислави, Пряшева (1946-58), Кошице (1947-54), Комарно. Викладав у філії акторської академії в Кошице і школі мистецтв у Братиславі. Протягом життя здійснив 255 постановок, у т. ч. майже 200 музичних вистав. У постановці Ш. йшли “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Маруся Богуславка”, “Сорочинський ярмарок”, “Ой не ходи, Грицю”, “Хмара” та ін. Виступав і в провідних ролях у своїх постановках. Автор драматичних творів “Нова генерація” (1929), “Голодний” (1934), “Слово і серце” (1934), “Рафі-Мафі -божок гніву, або з Ужгороду до Абісинії і назад” (1935), “Часи минають” (1938) та ін. Переклав 28 п'єс і оперет на українську та словацькі мови, писав спогади, статті, рецензії. Автор “Нарису українських театрів Закарпатської України до 1945 року” (1993) -своєрідної енциклопедії театрального життя Закарпаття у міжвоєнний і воєнний періоди. Помер у Братиславі (Словаччина).

Див. такожРедагувати

ПосиланняРедагувати