Відкрити головне меню

Надія Андріївна Ду́рова (у заміжжі — Чернова) (рос. Надежда Андреевна Дурова; 17 (28 вересня) 1783, Київ — 21 березня (2 квітня) 1866, Єлабуга, Вятська губернія, нині місто в Татарстані, РФ) — військова діячка, перша в Російській імперії жінка-офіцер («кавалерист-дівиця»), перша жінка, яка за бойову відвагу нагороджена солдатським знаком військового ордена; письменниця.

Дурова Надія Андріївна
Nasezhda Durova.jpg
Народилася 17 (28) вересня 1783
Київ, Київська губернія, Російська імперія[1]
Померла 21 березня (2 квітня) 1866 (82 роки)
Єлабуга, Вятська губернія, Російська імперія
Поховання Єлабуга
Громадянство
(підданство)
Flag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперія
Діяльність авторка, письменниця, військовослужбовець
Володіє мовами російська
Учасник Франко-російська війна 1812, Війна четвертої коаліції і Війна шостої коаліції
Військове звання Ротмістр і штабс-ротмістр
Нагороди
Георгіївський хрест

ЖиттєписРедагувати

Народилася в сім'ї відставного гусарського офіцера, згодом — чиновника, городничого Андрія Дурова (зі шляхетсько-козацького роду Туровських) та Марфи Дурової (Олександрович), дочки полтавського поміщика. Мати, не задоволена тим, що народилася дівчинка (а вона чекала сина), віддала її на виховання гусару Астахову, який прищепив Надійці любов до військової справи.

У віці 18 років Надія одружилася з чиновником 14-го класу Сарапульського нижнього земського суду Василем Черновим, народила сина Івана і, залишивши чоловіка, повернулася з дитиною до батьків. У 1806 р. У день своїх іменин вирушила купатися, прихопивши старий козацький одяг. Перевдягнувшись у чоловіче вбрання, залишила на березі свою сукню. Батьки вирішили, що вона втопилася. А вона в чоловічому одязі, назвавшись «поміщицьким сином Олександром Васильовичем Дуровим», приєдналася до донського козачого полку, що прямував на війну з французами. У 1807 р. була прийнята товаришем (рядовим із дворян) кінного Польського полку під чоловічим ім'ям Олександра Соколова.

Полк наприкінці березня направили до Пруссії, звідки Дурова написала лист батькові, просячи пробачення за свій учинок. Батько звернувся до царя з проханням розшукати дочку. За повелінням государя Н. Дурову було залишено на службі з присвоєнням їй імені Олександра Андрійовича Александрова (яке вона носила до смерті, навіть коли її син прислав матері лист, питаючи її благословення на шлюб. Побачивши звернення «матінка», вона, не читаючи, кинула лист у вогонь. І тільки після того, як син прислав лист з проханням до Олександра Андрійовича, вона написала «благословляє».), зараховано корнетом до Маріупольського гусарського полку, який дислокувався на Волині й у Тернопільському окрузі. За участь у боях та спасіння життя пораненого офіцера в 1808 р. нагороджена солдатським Георгіївським хрестом. Тимчасово служила ад'ютантом генерала М. Милорадовича в Києві. У 1811 р. Дурова перейшла до Литовського уланського полку, у складі якого брала участь у бойових діях Вітчизняної війни 1812 р. Поручик (командувала взводом, напівескадроном, виконувала обов'язки чергового дорученця у П. Коновніцина). У Бородінській битві її контужено, проте вона залишилася у лавах Збройних сил. Невдовзі стала ад'ютантом (ординарцем) фельдмаршала М. Кутузова, пройшла з ним до с. Тарутино (тепер населений пункт Калузької обл., РФ). Учасник кампаній 1813—1814 рр. За хоробрість мала кілька нагород.

Прослуживши майже 10 років, у 1816 р. У чині штабс-ротмістра Дурова вийшла у відставку. Потім кілька років мешкала в Санкт-Петербурзі в дядька, у Москві, а звідти виїхала до м. Єлабуга.

У своїх численних походах Дурова вела записки, що згодом стали основою її літературних творів. Вона написала спогади «Кавалерист-девица» (1836), які високо оцінив О. Пушкін. Пізніше побачило світ продовження — «Записки Александрова (Дуровой). Добавление к Девице-кавалерист» (1839).

У 1842 р. вийшла перша повість, присвячена подвигам Надії Дурової. Так за життя її було визнано унікумом. Померла Н. Дурова у віці 83 років. Поховали її, згідно із заповітом, у чоловічому вбранні, з воїнськими почестями на Троїцькому цвинтарі Єлабуги.

Н. Дуровій присвячено роман Д. Мордовця «Двенадцатый год» (1885), п'єсу-комедію О.Гладкова «Давным-давно» (1941), музичний кінофільм режисера Е. Рязанова «Гусарська балада» (1962).

ПриміткиРедагувати

Джерела та літератураРедагувати