Домініон Пакистан

Dominion of Pakistan
Домініон Пакистан
Член співдружності
Британська Індія British Raj Red Ensign.svg
1947 – 1956[1] Пакистан Flag of Pakistan.svg
Прапор Герб
Прапор Symbol
Гімн
God Save The King
Розташування Домініон Пакистан
Столиця Карачі
Мови Урду, англійська
Форма правління монархія
Король/королева Пакистану
 - 1947–52 Георг VI
 - 1952–56 Єлизавета II
Генерал-губернатор
 - 1947–48 Мухаммад Алі Джінна
 - 1948–51 Кхаваджа Назімуддін
 - 1951–55 Ґхулам Мухаммад
 - 1955–56 Іскандер Мірза
Прем'єр-міністр
 - 1947–51 Ліакват Алі Кхан
 - 1951–53 Кхаваджа Назімуддін
 - 1953–55 Мухаммад Алі Боґра
 - 1955–56 Чаудхрі Мухаммад Алі
Історія
 - Незалежність 14 серпня 1947
 - Відокремлення Бангладеш 1947–48
 - Конституція 1956[1]
Площа
 - 1956 943 665 км2
Валюта Пакистанська рупія

Домініон Пакистан (англ. Dominion of Pakistan) — колишня федеративна держава в Південній Азії, заснована у 1947 році в результаті розділу Британської Індії на два домініони: Індійський Союз і Домініон Пакистан. Домініон Пакистан, що включає сучасні Пакистан і Бангладеш створювався з метою дати власну країну мусульманському наслеленню Південної Азії. В 1956 році Домініон Пакистан став республікою, Ісламською Республікою Пакистан, а в 1971 в результаті війни за незалежність від нього відокремився Бангладеш.

Розділ ІндіїРедагувати

Докладніше: План Маунтбеттена

Згідно з планом Маунтбеттена на місці Британської Індії створювалася держава індусів — Індійський Союз і мусульманська держава Пакистан, їм обом надавалися права британських домініонів. Частина територій була спочатку спірнимою. Тому питання про входження в одну зі створюваних держав Північно-Західної прикордонної провінції і Силхетського округу Асаму вирішувалося шляхом референдуму, Сінду — шляхом голосування в його законодавчому зборах. Для Пенджабу і Бенгалії питання вирішувалося шляхом роздільного голосування в Законодавчих зборах депутатів від округів з переважно мусульманським населенням і депутатами від округів з переважаючим індуським населенням. Кожному з індійських князівств надавалося право прийняти самостійне рішення про входження в одну з нових держав або ж право залишитися в колишньому статусі.

При першому розділі Пакистан розділювався на такі провінції Східна Бенгалія (Західна Бенгалія лишилася у складі Індії), Західний Педжаб (Східний Педжаб лишився у складі Індії), Белуджистан, Синд та Північно-Західна прикордонна провінція (з квітня 2010 провінція Хайбер-Пахтунхва). В 1948 році до Пакистану приєдналися князівства Бахавалпур, Хайпур, Суат, Дір, Хунза, Хітраль, Макран та Келатське ханство.

Першим генерал-губернатором нової держави — домініону Пакистану став лідер Мусульманської ліги М. А. Джинна. 1 травня 1948 СРСР встановив із Пакистаном дипломатичні відносини. Релігійно-громадський принцип розподілу колишньої Британської Індії обумовив територіальний поділ нової держави Пакистан.

Від епохи британського володарювання Пакистан успадкував відсталу економіку колоніального типу. 90% населення проживало в селі. У 1948 фабрична промисловість дала лише 1,4% національного доходу країни. Сильні позиції в основних галузях економіки займали британські монополії. За рівнем економічного розвитку східна частина Пакистану різко відставала від західної. Головною віссю політичного життя Пакистану стала боротьба за визначення напрямку розвитку країни, темпів і методів проведення реформ, необхідних для ліквідації спадщини колоніального минулого і зміцнення державної незалежності.

Аж до 1954 року в політичному житті Пакистану панувала Мусульманська ліга --діяльність її керівництва була спрямована на зміцнення позицій земельних магнатів Західного Пакистану і великої мусульманської буржуазії (серед якої переважали переселенці з Індії). У 1948-50 були підвищені податки й акцизи, збільшилася земельна рента. Ця політика викликала невдоволення широких верств населення. З кінця 1947 почалося пожвавлення робітничого руху; в 1948 була освічена Комуністична партія Пакистану. Розвернувся хрестовий рух, особливо активний у Східному Пакистані. Заворушення змусили керівні кола ухвалити ряд аграрних законів; у Східному Пакистані держава поступово викупила землі поміщиків, а селяни — спадкові орендарі (Заміндарі) перетворилися на спадкових власників, які виплачують податок державі. У Західному Пакистані спадкові орендарі отримали право викупити свої ділянки; частка поміщиків у врожаї становила 40%. У Східному Пакистані в Сінді, в ПЗПП і Белуджистані з 1948 почав формуватися рух за реорганізацію адміністративно-територіального устрою Пакистану на національно-лінгвістичній основі, надання цим провінціям широкої внутрішньої автономії, виділення їм великих асигнувань на економічні і соціальні потреби, що передбачалося планами економічного розвитку Пакистана (6-річним з 1950; 2-річним — частиною 6-річного з 1951, першим 5-річним — з 1955). Політично активна частина населення Східного Пакистану, Сінда, Белуджистану і ПЗПП домагалася також розширення своєї участі в державному апараті і збройних силах країни.

Невирішеність основних проблем розвитку Пакистану призвела до виходу з Мусульманської ліги широких верств населення, посилення в ній фракційної боротьби і виникнення наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. перших опозиційних буржуазно-демократичних партій (Авамі ліг, Азад Пакистан парті та інш.).

Зростання економічних труднощів і вплив британських монополій, викликали невдоволення частини патріотично налаштованого офіцерства. У березні 1951 учасників армійської опозиції було заарештовано (справа про так звану «Змову в Равалпінді»), репресій зазнали також компартія і демократичні організації. Загострилася боротьба в правлячому таборі (навколо проектів конституції Пакистану та інш.). 16 жовтня 1951 було вбито прем'єр-міністра Пакистану Ліаката Алі Хана.

Навесні 1953 в західному Пакистані мали місце криваві антиахмадійські заворушення, які значно підірвали позиції керівних кіл. У Східному Пакистані в грудні 1953 було створено Об'єднаний фронт опозиційних партій, який у березні 1954 завдав нищівної поразки Мусульманській лізі на виборах у Законодавчі збори Східного Пакистану, сформовано уряд Об'єднаного фронту на чолі з А. К. Фазлул Хаком. Щоб зберегти владу, керівні кола Пакистану ввели у Східному Пакистані надзвичайний стан; 30 травня 1954 уряд Об'єднаного фронту було розпущено, 5 липня 1954 заборонено діяльність компартії в Східному Пакистані, 24 липня 1954 — в Західному Пакистані. 24 жовтня 1954 надзвичайний стан введено і в Західному Пакистані В 1954 Пакистан вступив у СЕАТО, в 1955 — в Багдадський пакт (з 1959 — СЕНТО).

Вибори в установчі збори Пакистану (червень 1955) свідчили про подальше зменшення впливу керівних кіл. Щоб утриматися при владі, лідери Мусульманської ліги пішли на деякі поступки бенгальському національному руху -- в 1954 бенгальський мову було визнано, нарівні з урду, державною мовою Пакистану. В серпні 1955 було сформовано коаліційний уряд — Мусульманська ліга — Об'єднаний фронт. У жовтні 1955 керівні кола об'єднали території Західного Пакистану з 4 провінцій в одну.

23 березня 1956 році Домініон Пакистан став Ісламською Республікою Пакистан у складі Співдружності Націй, а в 1971 в результаті війни за незалежність від нього відокремилася Східна Бенгалія (Бангладеш).

Список монархівРедагувати

І'мя Портрет Герб Роки правління Примітки
Георг VI (англ. George VI)     1936-1952 Син Георга V, імператор Індії (до 1947 р.), король Королівств Співдружності та колоній.
Єлизавета II (англ. Elizabeth II)     6 лютого 1952
23 березня 1956
Донька Георга VI, голова Співдружності націй.

ПриміткиРедагувати

  1. Timothy C. Winegard (29 December 2011). Indigenous Peoples of the British Dominions and the First World War (вид. 1st). Cambridge University Press. с. 2. ISBN 978-1107014930. Процитовано 11 August 2013. 

ЛітератураРедагувати