Джеймс Поллак

американський астрофізик

Джеймс Поллак (англ. James (Jim) B. Pollack; 9 липня 1938 — 13 червня 1994) — американський астрофізик, який працював в Дослідницькому центрі Еймса (NASA).

Джеймс Поллак
Народився 9 липня 1938(1938-07-09)[1]
Нью-Йорк, Нью-Йорк, США
Помер 13 червня 1994(1994-06-13)[1] (55 років)
·злоякісна пухлина
Країна  США
Діяльність астроном
Alma mater Гарвардський університет
Університет Каліфорнії (Берклі)
Галузь кліматологія
Заклад Дослідницький центр Еймса
Смітсонівська астрофізична обсерваторія
Вчителі Карл Саган
Нагороди

CMNS: Джеймс Поллак у Вікісховищі

Ранні роки ред.

Поллак народився 9 липня 1938 року, ріс у Вудмері у єврейській родині, що володіла бізнесом з виробництва жіночого одягу.

Освіта ред.

Закінчив Принстонський університет у 1960 році. Захистив у Берклі магістерську дисертацію з ядерної фізики у 1962 році. Продовжив навчання в Гарвардському університеті, де в 1965 році захистив докторську дисертацію (PhD) із астрофізики (займався під керівництвом Карла Сагана, ставши його першим аспірантом[2])[3].

Наукові досягнення ред.

 
Поллак на робочому місці в Дослідницькому центрі Еймса

Поллак займався дослідженнями клімату різних планет[4], особливо Марса та Венери. Він вивчав погодні умови на Марсі, аналізуючи дані Марінер-9 та апаратів програми «Вікінг». На основі цієї інформації він створив масштабні комп'ютерні моделі вітрів, бурь і в цілому кліматичних умов цих планет. Вивчав перспективи тераформування цих планет, досліджував причини вимирання динозаврів. Із початку 1980-х вивчав можливість наступу ядерної зими у співпраці з рядом вчених, включаючи Крістофера Маккея і Карла Сагана[5].

Одна з робіт, виконана Поллаком з колективом співробітників в 1996 році, присвячена формуванню планет-гігантів. Теоретичною основою статті є так звана модель акреції ядра (core accretion), що є в даний час є стандартною пояснювальною моделлю розвитку газових гігантів[6].

Всього в науковій бібліографії Поллака близько 300 статей.

Особисте життя ред.

Поллак був відкритим гомосексуалом[7]. Сам він не надавав цьому особливого значення (тому багатьом, навіть близьким друзям ця подробиця довго залишалася невідомою[3]), і це не заважало його співпраці ні зі Саганом, ні з іншими колегами[3].

Смерть ред.

 
Портрет Поллака в холі Дослідницького центру Еймса

До самої смерті Поллак залишався співробітником Дослідницького центра Еймса. 13 червня 1994 року (у віці 55 років), вчений помер у своєму будинку від рідкісної форми раку спинного мозку.

Заслуги ред.

У 1985 році отримав премію Лео Сіларда.

 
Кратер Поллак

У 1989 році Поллак отримав Премію Джерарда Койпера за видатні досягнення в планетарній науці, зроблені ним протягом усієї його академічної кар'єри.

Докладний огляд наукової діяльності Поллака представлений в статті «James B. Pollack: A Pioneer in Stardust to Planetesimals Research»[8], опублікованої в 1996 році на симпозіумі Тихоокеанського астрономічного товариства.

У 1995 році рішенням Міжнародного астрономічного союзу іменем Поллака названий метеоритний кратер на Марсі[9].

У 2000 році вийшла книга Кея Девідсона про життя Карла Сагана з присвятою Джеймсу Поллаку[3].

Примітки ред.

  1. а б SNAC — 2010.
  2. Jim Kasting | Evan Pugh Professor of Geosciences — NASA Solar System Exploration. Архів оригіналу за 12 лютого 2022. Процитовано 12 лютого 2022.
  3. а б в г Davidson, Keay (1999). Carl Sagan A Life, John Wiley & Sons ISBN 0-471-39536-6.
  4. Christopher McKay - astrogeophysicist - Interview. Архів оригіналу за 31 липня 2013. Процитовано 28 квітня 2006.
  5. Pale Blue Dot (txt). Процитовано 28 квітня 2006. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=dead (довідка)
  6. Core Accretion Model. Архів оригіналу за 20 червня 2012. Процитовано 9 серпня 2007.
  7. NOGLSTP: Queer Scientists of Historical Note (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 17 липня 2011. Процитовано 25 вересня 2010.
  8. James B. Pollack: A Pioneer in Stardust to Planetesimals Research (PDF). Архів оригіналу (pdf) за 20 червня 2012. Процитовано 13 вересня 2007.
  9. NASA Ames Hall of Fame: James B. Pollack (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 липня 2020. Процитовано 24 червня 2020.

Посилання ред.