Волзький сум (араб. سوم‎, перс. سم‎, тат. сум) — вагова та розрахункова одиниця у вигляді срібних човноподібних зливків, вагою 195-204 гр., що було відповідним до ваги ½ арабського ратля (409,512 гр.). Ваговий сум широко використовувався наприкінці XIII і до середини XV ст. на всіх територіях Золотої Орди від східних кордонів до західних і південних, зокрема до території Китаю. Початково із одного сума виготовлялося 120 монет.

ІсторіяРедагувати

 
Волзький сум. Зливок із експозиції Ермітажу № ОН-Р-1-657

Серед матеріалів Тураєвського (Єлабузький район, Татарстан), Суворівського (Кіровська область), Веслянського (Республіка Комі), Кудашівського (Бардимський район, Пермський край) та Красноярського могильників (поблизу басейну річки Тулва (Пермський край) були знайдені бронзові зливкидовгастої, круглої та трикутної форм довжиною від 18,1 до 20 см (вага — 95,8-104,8 гр.)[1]. За дослідженнями істориків В.Ф. Генінга, Р.Д. Голдіної та А.Г. Мухамадієва такі зливки у I—V ст., н.е. відігравали роль товарних грошей і були завезені на Прикам'є гунами[2]. Наприкінці IX ст. початку XI ст. на територіях Прикам'я, Заволжя та Передуралля ваговими одиницями слугували срібні зливки нерівних форм — трикутні та круглі, які за потреби розрубувалися на частини. Найчастіше такі зливки використовувались в X—XI ст. На Куралівському (Старокуйбишевському) городищі (Республіка Татарстан) були знайдені зливки поруч із ваговими гирями, що свідчить про використання таких зливків на вагу, а не поштучно. Такі шматки срібла використовувалися протягом усього домонгольського періоду[3]. На територіях Спаського та Лаїшевського районів (Татарстан) були знайдені зливки круглої листової форми, які отримали назву «балиші». Такі зливки виготовлялися наприкінці X ст. — початку XII ст. і знаходилися здебільшого поруч з куфічними дирхемами. Знайдені зливки були згорнуті в трубку і їхня вага складала 85,20-93,72 гр. та 200,22-204,256 гр[4].

Волзький сумРедагувати

 
Волзький сум. Вигляд збоку

На території Заволжя та Передуралля у великих кількостях у скарбах знаходили човноподібні зливки, які дослідники віднесли до XIII—XV ст. Тюркськими мовами слово «сум» (також інші назви сом, саум) означало «чистий». На територіях Волзької Булгарії майже не було срібних родовищ. Після захоплення монголами Хорезму, Бадахшану та ін. міст Мавераннахру та Семиріччя срібло та золото почало надходити у вигляді вагових зливків, зокрема на всі ставки Золотої Орди. Відомі знахідки волзьких сумів у Старому Криму, Чуфут-Калі (Крим, Україна), Шельджі[kk] (Казахстан), що свідчило про використання сумів на різних територіях. Матеріалом для вагових одиниць часто слугували старі стерті дирхами. На Кудимкарському городищі (Пермський край, Росія) були знайдені форми у які заливалося розплавлене срібло для виготовлення сумів. Відкритим кінцем форма притулялася до землі[5]. Також в ті часи ваговою одиницею Волзької Булгарії слугувала і новгородська гривня[6]. В сучасності від історичної назви вагової одиниці походять назви грошових одиниць Узбекистану (сум (узб. so’m (сўм)), Киргизстану (сом (кирг. сом) та Таджикистану (сомоні (тадж. сомонӣ)[7][8][9]

Інші назвиРедагувати

У своїх записах фламандський чернець Віллем Рубрук (Бл. 1215—1270), який досліджував економіку та культуру Золотої Орди, називав зливки «яскотами», (в тюркській мові «ястуґ»). Самі монголи називали зливки «сухами» (укр. сокира (монг. сүх). Флоренційський купець та мандрівник Франческо Пеґолотті[en] (1310—1347), під час своєї мандрівки до Середньої Азії[10], описував вагові одиниці, які він називав на італійський манер «соммо». В перських та тюркських мовах також зустрічається назва і «балиш» — за назвою ранніх зливків та китайських монет того часу[11][12].

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Мухамадиев А.Г. Бронзовые слитки – первые металлические деньги Поволжья и Приуралья (I тысячелетие н. э.) // Сов. археология. – 1984. – № 3. – С. 219–222(рос.)
  • Винничек В.А., Винничек А.В. Слитки из цветных металлов как средства платежа на средневековых поселениях Верхнего Посурья и Примокшанья // Записки краеведов. – Пенза, 2003. – Вып. 1. – С. 64–77.(рос.)
  • Голдина Р.Д., Бернц В.А. Тураевский I могильник – уникальный памятник эпохи великого переселения народов в Среднем Прикамье (бескурганная часть). (Сер. Материалы и исследования Камско-Вятской археологической экспедиции. Т. 17). – Ижевск: Удмурт. ун-т, 2010. – 499 с.(рос.)

ПриміткиРедагувати

  1. Генинг В.Ф. Тураевский курганный могильник в Нижнем Прикамье // Вопр. археологии Урала. – Свердловск, 1962, с. 72; 8, с. 88(рос.)
  2. Казанцева О.А. Металические слитки в материалах могильников I-V веков бассейна реки Тулвы. 2015(рос.)
  3. Валеев Р.М., Волжская Булгария: торговля и денежно-весовые системы IX – начала XIII вв. – Казань: Фест, 1995. с. 150–151(рос.)
  4. Ильин А.А., Топография кладов серебряных и золотых слитков // Тр. нумизматической комиссии. – Пг., 1921. №№ 35, 36, 45, 46, 51, 55(рос.)
  5. Талицкий М.В. Верхнее Прикамье X–XIV вв. // Материалы и исследования по археологии СССР. – 1951. с. 50–52(рос.)
  6. Белавин А.М.,Камский торговый путь. Средневековое Приуралье в его экономических и этнокультурных связях. – Пермь, 2000. с. 126–127(рос.)
  7. Узбекский сум – основная денежная единица Узбекистана [Архівовано 26 січня 2018 у Wayback Machine.](рос.)
  8. А.М. Камышев, В. М. Плоских. Валюта Кыргызстана: История и современность. ― Бишкек, «Архи» 2003, 160 с.(рос.)
  9. Т. Койчуев В. Плоских. В мире денег ― Бишкек 1993, 64 с.(рос.)
  10. Chisholm, Hugh, ed. (1911). "Pegolotti, Francesco Balducci". Encyclopædia Britannica. 21 (11th ed.). Cambridge University Press(англ.)
  11. В записах Рашид-ад-Дін Фазлуллаха за 1294 рік зазначається, що «...Чоу — це папір з царською печаткою на ньому, який перебуває в обігу по всьому Китаю натомість викарбованих дирхамів, а дзвінка монета там балиш і вона дістається великій скарбниці» Рашид ад-Дин. Сборник летописей / Пер. с персидского Л. А. Хетагурова, редакция и примечания проф. А. А. Семенова. — М., Л.: Издательство Академии Наук СССР, 1952. — Т. 1, кн. 1.Ст. 135(рос.)
  12. Фёдоров-Давыдов Г.А., 2003. Денежное дело Золотой Орды. М. с.69(рос.)