Відкрити головне меню

Верб'яж

село в Воловецькому районі Закарпатської області (Україна)

Ве́рб'яж — село в Україні, в Закарпатській області, Воловецькому районі.

село Верб'яж
Verbyazh 1.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Воловецький район
Рада/громада Верб'язька сільська рада
Код КОАТУУ 2121582001
Основні дані
Засноване 1600
Населення 916
Площа 3,294 км²
Густота населення 278,08 осіб/км²
Поштовий індекс 89113
Телефонний код +380 3136
Географічні дані
Географічні координати 48°48′33″ пн. ш. 23°08′31″ сх. д. / 48.80917° пн. ш. 23.14194° сх. д. / 48.80917; 23.14194Координати: 48°48′33″ пн. ш. 23°08′31″ сх. д. / 48.80917° пн. ш. 23.14194° сх. д. / 48.80917; 23.14194
Середня висота
над рівнем моря
559 м
Місцева влада
Адреса ради 89113, Закарпатська обл., Воловецький р-н, с.Верб'яж,27 , тел. 4-53-37; 4-53-39
Карта
Верб'яж. Карта розташування: Україна
Верб'яж
Верб'яж
Верб'яж. Карта розташування: Закарпатська область
Верб'яж
Верб'яж
Мапа

Верб'яж у Вікісховищі?

РозташуванняРедагувати

Стара автодорога у бік Львова пролягла через останній Закарпатський населений пункт — село Верб'яж. У самісінькому його центрі враз починається крутий підйом. Численні звивисті серпантини Бескидами прямують на Верецький перевал — так звані ворота в Європу.

Поряд з селом розкинулися присілки Петрусовиця та Нова Розтока. Петрусовицю заснував Петрус. А ось Розтока була започаткована раніше від Верб'яжу. Старожили кажуть, що люди, ховаючись від поневолення, забрели у бескидські непрохідні ліси. Вони прийшли в цю місцину зі своїми «талабухами», через що і донині назва одного з урочищ Талабучина. Поселенці розчищали ліс, робили в лісі полянки, які називали «розточинами». Саме від цих розточин пішла Розтока.

НазваРедагувати

Назву село запозичило від крислатих верб. Ці розлогі дерева повсюдно завоювали собі місце на пагорбах й улоговинах села. Старі люди кажуть, що дуже давно, ще в древні часи у цих місцях бував князь Вадинський, який прийшов з Галичини. А куди подівся, до пуття ніхто не знає. Оцей пан дуже любив вербу і засадив нею всю свою маєтність. Люди ще й досі говорять, що де сріблиться вербиця, там жива водиця. Старожили з роду в рід переповідають ще одну легенду, ніби у сиву давнину, коли тут притулилося кілька хижок, дівчина Марічка до без тями закохалась в парубка Іванка. Який відповідав їй взаємністю. І дня не могли прожити молодята одне без одного. Молодята з нетерпінням чекали вечора. щоб зустрітися під вербою. Але як споконвіку водиться, зла доля розлучила їх, і юнка щовечора лила свої сльози під вербою, де до жорстокої розлуки кохалася з Іванком. У пам'ять про трагічне кохання кожен батько, в якого народжувалася донька, висаджував вербочку, щоб його доня, коли виросте, мала де зустрічатися з коханим. На згадку про тих давніх поселенців у селі є кілька урочищ: Кробинцівська, Пашкова, Саблівська. Віками край села височів великий почорнілий від часу хрест.

ІсторіяРедагувати

Літописи свідчать; саме тут тисячоліття тому проходили угорські племена Алмоша, сюдою ж торувала кіннота свій шлях монголо-татарська орда хана Батия. Через ці ворота у 1394 році в Прикарпатську Русь разом з військовою дружиною увійшов подільський князь Федір Коріятович, а в 1649 році — січові козаки Богдана Хмельницького. Саме тут проходила відома «Лінія Арпада», яка мала вберегти Горті та Західну Європу від Радянської Армії. Перевал знаходиться на висоті 839 метрів над рівнем моря. Тут з 1919 по 1944 роки проходив державний кордон.

Verebes (Verbias, Verbiás) вперше згадується в 1570 році. Назва селища прийшло від місцевого потоку (Füzes), що протікає через нього.

Під час визвольної війни мадярського народу 1703–1711 років у Верб'яжі не раз бував Ференц ІІ Ракоці. А в 1899 році тут бував Іван Франко.

17 березня 1939 на третій день війни Мадярщини з Карпатською Україною мадярські жандарми гнали на перевал через села Нижні Ворота, Верб'яж, Завадка колони полонених, переважно галичан — вояків Карпатської Січі і передали їх польській прикордонній службі, яка розмістила полонених у підвалах своїх казарм. Наступного дня, 18 березня 1939 до сходу сонця полонені біли розділені на колони, відконвойовані вліво і вправо від перевалу по лінії кордону приблизно на півтора-два кілометри і розстріляні на закарпатській стороні над селами Нова Розтока і Верб'яж, та між селами Петрусовицею, Жупанами і Лазами. Число розстріляних, за оцінками свідків, становило 500-600 полонених.[1]

Через своє порубіжне розташування Верб'яж населяли чимало євреїв, котрі тримали шинки. Бо ж прикордоння потребувало відповідного забезпечення для охоронців і подорожніх. Та однієї літньої сонячної днини за юдеями прибув обоз. Їх посадили на підводи у Воловець, а звідти «товарняком» відправили в концтабір. І донині у Петрусовиці залишилися їхні поля: Мойшове, Земанове, Абрамове тощо.

Під час наступу Радянських військ у жовтні 1944 року всіх жителів мадяри вигнали з села. Два тижні точилися бої у Воловецькому краї, і коли повернулися, побачили жахливу картину — село було зруйноване дотла.

Люди старшого покоління добре пам'ятають, як КДБ знущалося над вірянами-покутниками, які здавна оселилися у Верб'яжі. Їхні діти не відвідували школи, їм не видавали паспортів, хоч і були добрими будівельниками, ніколи не пили і не курили.

СучасністьРедагувати

У самому Верб'яжі на видних «святих» місцях стоять два мурованих храми — греко-католицький та православний. У повазі і злагоді живуть віряни конфесій.

Церква Стрітення Господнього. 1888.

Розповідають, що село дуже давнє, а його назва виникла після того, як внаслідок епідемії холери майже все населення вимерло.

У 1788 р. згадують дерев’яну церкву, яка згоріла в 1812 p., і на тім місці тепер стоїть хрест. У документах Березького комітату впродовж XIX ст. церкву в Новій Розтоці не згадують. Щоб купити нову церкву, житель села Симчик цілий рік ходив по світу, збираючи гроші. Дерев’яну церкву, що була споруджена, очевидно, не раніше XIX ст., купили в Нижніх Воротах після того, як там у 1887 р. поставили муровану.

У 1891 р. церкву перенесли до Нової Розтоки, а в 1896 р. церкву посвятив священик О. Фанкович. Обидві ці дати було вирізано на одвірку.

Очевидно, після перенесення церкву не відтворили в попередніх формах, а перебудували в стилі бароко верхоріччя Латориці, бо нижньоворітська церква належала до бойківського стилю і була дуже великою. Кілька ікон залишилося зі старої церкви. Іконостас купили в селі Погар Сколівського району на Львівщині.

За переказом, до перенесення церкви або до чергового ремонту був причетний відомий майстер з Нижніх Воріт Василь Улинець. У 1924 р. церкву перекрили шинґлами, але пізніше і церква, і характерна для Воловеччини дерев’яна дзвіниця були вкриті бляшаною покрівлею. Дзвони для церкви купили Василь Голянич, Степан Масайло та Василь Далекорей, які побували на заробітках у Америці і Бельгії.

У ніч із суботи на неділю 25 травня 1999 р. церква згоріла дощенту. Пожежній команді вдалося врятувати лише дзвіницю. Причиною нещастя фахівці називають аварійний стан електромережі, через що виникло коротке замикання. Влітку фундамент знищеної церкви виклали каменем і на цьому підвищенні встановили дерев’яну каплицю, привезену з Нижнього Студеного, дещо збільшивши її.

Яскравий приклад такої співпраці — спільне освячення пам'ятного знака січовим стрільцям на Верецькому перевалі (там же стоїть символом коритництва і продажності Угорський монумент). Дві церкви діють й у Новій Розтоці.

ПерсоналіїРедагувати

В селі народилися:

ПриміткиРедагувати

  1. Василь Довгей. Від Бескидів до Катині // Погляд за лаштунки. Збірник статей. Львів. ЛвЦНТЕІ, 2006. — С. 3–13.

ПосиланняРедагувати

Погода в селі

Офіційний сайт школи http://verbjaz.klasna.com/