Боярський Петро Михайлович
Петро Михайлович Боя́рський (4 (16) липня 1870 року — 21 квітня 1944) — російський громадський і державний діяч українського походження, останній Казанський губернатор.
| Боярський Петро Михайлович | |
|---|---|
 | |
| Народився |
4 (16) червня 1870 Полтавська губернія, Російська імперія |
| Помер |
21 квітня 1944 (73 роки) Загреб, Федеральна держава Хорватія[d] |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький Імператорський університет (1893) і Колегія Павла Ґалаґана (1889) |
| Посада | Q106693014? |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Боярськіd |
| Нагороди |
   |
Життєпис ред.
Православний. Із спадкових дворян Полтавської губернії. Землевласник Лубенського повіту (родовий маєток при селі Тимки).
Закінчив колегію Павла Галагана (1889)[1] та юридичний факультет Петербурзького університету (1893).
Після закінчення університету вступив на службу до канцелярії 1-го департаменту Сенату з посадою губернського секретаря.
Чини: колезький секретар (1896), титулярний радник (1899), колезький асесор (1902), надвірний радник (1906), колезький радник (1910), статський радник (1912), камергер (1914), дійсний статський радник (19).
В 1894 року був переведений в канцелярію кримінального касаційного департаменту Сенату, а в 1896 році — призначений молодшим помічником обер-секретаря. 27 червня 1898 року призначений товаришем прокурора Чернігівського окружного суду.
У 1900 році був переведений до Міністерства внутрішніх справ, обіймав посади земського начальника 2-ї ділянки Лубенського повіту (1900—1904) та неодмінного члена Полтавської губернської присутності у земельних та переселенських справах (1904—1906). Також обирався почесним мировим суддею Лубенського повіту, гласним Лубенського повітового (на 3 триліття) та Полтавського губернського (на 2 триріччя) земств, депутатом дворянства Лубенського повіту (на 2 триріччя). Крім того, був опікуном Яблонівського дитячого притулку (1903—1907) та почесним членом Лубенського повітового піклування дитячих притулків (з 1903).
14 жовтня 1906 призначений виконуючим посаду Саратовського віце-губернатора з титулом надвірного радника, а через місяць затверджений на посаді. За спогадами колишнього гласного Саратовської думи Іллі Славіна[2]:
Петро Петрович Стремоухов був у нас губернатором лише півтора року. . . Він дуже часто цілими днями проводив час на полюванні у найрізноманітнішій та найрізноманітнішій компанії. . . Справами управління губернією більше завідував віце-губернатор П. М. Боярський, що відверто та публічно визнав сам Стремоухов на урочистому прощальному обіді перед від'їздом із Саратова.
Потім обіймав посади Гродненського (1912—1913) та Казанського (1913—1917) губернатора.
Після 1917 року ховався в П'ятигорську, потім повернувся до рідної Полтави[3]. Відомо, що вже наступного року він перебував у Загребі[4][5], де як представник Головного Уповноваженого Російського товариства Червоного хреста займався організацією прийому трьох пароплавів з біженцями з Криму в 1921 році[6].
У 1930 році Петро Боярський, як і раніше очолював Російське товариство Червоного Хреста в Югославії, був обраний головою новоствореного (ймовірно, з його ж ініціативи) Об'єднання російських громадських організацій у Загребі, метою діяльності якого було «об'єднання російських емігрантських організацій для протистояння комунізму в Європі, на Далекому Сході та Америці». На цій посаді він підтримував зв'язок з лідерами аналогічних організацій: у Лондоні — Володимиром Коренчевським, у Парижі — Володимиром Коковцовим, на Далекому Сході — генералом Дмитром Хорватом . Після відходу Петра Боярського зі своєї посади 1935 р., об'єднання перестало функціонувати[7].
Помер (загинув?) у Загребі 21 квітня 1944 року[8].
Родина ред.
Був одружений з Є. Мещеріновою. Їх діти:
- Єлизавета (1912-?)
Нагороди ред.
- Орден Святого Станіслава 3-го ступеня (?);
- Орден Святої Анни 3-го ступеня (1901);
- Орден Святого Станіслава 2-го ступеня (?);
- Орден Святої Анни 2-го ступеня (1905);
- Орден Святого Володимира 4-го ступеня (1907).
- Медаль «На згадку царювання імператора Олександра III» ;
- Медаль «На згадку про російсько-японську війну» (1907);
- Медаль «На згадку про 100-річчя Вітчизняної війни 1812 р.»;
- Медаль «На згадку про 300-річчя царювання будинку Романових» ;
- Відзнака «За праці із землеустрою» (1913);
- Медаль «За працю з відмінного виконання загальної мобілізації 1914 р.».
Примітки ред.
- ↑ Ежегодник коллегии Павла Галагана. С 1-го октября 1900 года по 1-е октября 1901 года. — Киев, 1901. С. 5
- ↑ И. Я. Славин. Минувшее — пережитое. Архів оригіналу за 10 квітня 2016. Процитовано 19 червня 2013.
- ↑ Несвицкий А. А.. 1918, 7 декабря // Полтава в дни революции и в период смуты 1917—1922 гг.: Дневник. : [арх. 10 червня 2015]. — Полтава : Государственный архив Полтавской области. Полтавское краевое объединенне Всеукраинского общества «Просвита» им. Т. Шевченко, 1995. — С. 76. — 280 с.
- ↑ Представитель Российского Общества Красного Креста В г. Загребе. 19[19-193?: Ф. Р-7524, 1 оп., 7 ед. хр., 1919—1936] // Фонды Государственного архива Российской Федерации по истории белого движения и эмиграции. Путеводитель : [арх. 3 листопада 2013] / Под ред. С. В. Мироненко. — [[{{{1}}} (станція метро)|{{{1}}}]] : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. — Т. 4. — С. 682. — 798 с. — ISBN 5-8243-0506-4. Архивированная копия. Архів оригіналу за 3 листопада 2013. Процитовано 11 жовтня 2013.
{{cite web}}: Недійсний|deadlink=unfit(довідка) - ↑ А. В. Квакин (2001). Дело №32. «Путевые заметки» и дальнейшая судьба литератора Глеба Алексеева. Lib.ru: «Классика». Архів оригіналу за 15 травня 2013. Процитовано 11 жовтня 2013.
{{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр|description=(довідка) - ↑ Архивные коллекции: Коллекция отдельных документов и мемуаров эмигрантов: Ф. Р-5881 Оп. 2, 1028 ед. хр., 1889—1944 // Личные фонды Государственного архива Российской Федерации (1917—2000 гг.). Путеводитель : [арх. 16 жовтня 2013] / Под ред. С. В. Мироненко. — [[{{{1}}} (станція метро)|{{{1}}}]] : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2001. — Т. 5. — С. 544. — 672 с. — ISBN 5-8243-0276-6. Архивированная копия. Архів оригіналу за 16 жовтня 2013. Процитовано 11 жовтня 2013.
{{cite web}}: Недійсний|deadlink=unfit(довідка) - ↑ Фонды учреждений белогвардейских правительств, действовавших на территории бывшей Российской Империи в период гражданской войны: Объединение русских общественных организаций в Загребе. 1930—1935: Ф. Р-6076, 1 оп., 31 ед. хр., 1921—1938 // Фонды Государственного архива Российской Федерации по истории белого движения и эмиграции. Путеводитель : [арх. 3 листопада 2013] / Под ред. С. В. Мироненко. — [[{{{1}}} (станція метро)|{{{1}}}]] : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. — Т. 4. — С. 677. — 798 с. — ISBN 5-8243-0506-4. Архивированная копия. Архів оригіналу за 3 листопада 2013. Процитовано 11 жовтня 2013.
{{cite web}}: Недійсний|deadlink=unfit(довідка) - ↑ Е. Б. Долгов (2008). Боярский Пётр Михайлович. Татар энциклопедиясе. — Казан, 2008. tatarile.org. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 11 жовтня 2013.
Джерела ред.
- Гродненские губернаторы (1801—1917 гг.): документально-биографические очерки / Т. Ю. Афанасьева, Р. Ф. Горячева, В. В. Швед. — Гродно, 2007. СС. 135—136
- Боярський Петро Михайлович на сайті История Полтавы