Ба́ртка, топіре́ць (чеськ. і словац. valaškaугор. fokos, пол. ciupaga, rabanica, uobuszek, cekanka, рум. baltag) — гостра вузьконоса сокира з маленьким тупим обухом (молоточком), обладнана довгим держаком. Поширена серед мешканців Карпатських гір: українців (гуцулів, бойків, лемків), гуралів[1], румунів. Довжина такого інструмента складає від 35 до 150 сантиметрів залежно від необхідності для використання.

Бартка
Зображення
CMNS: Бартка у Вікісховищі
1-3 — мосяжна бартка, малюнок С. Обста

ЕтимологіяРедагувати

Слово бартка є запозиченням зі східнороманських або угорської мов (рум. bárdă, угор. bard), звідки також барда («рід теслярської сокири в гуцулів»), бердинка («сокирка»), бардаш («велика сокира»), бердиш, пол. barta. До румунської і угорської співзвучні слова потрапили з германських мов, а давн.в-нім. barta, дав.-н.-нім. barda можуть бути пов'язані з давн.в-нім. bart («борода», звідки й сучасне нім. Bart): через порівняння леза сокири з бородою. Схоже походження має і слово алебарда[2].

Слово топірець, зменшене від топір, може мати як іранське, так і питомо слов'янське походження[3].

ПоходженняРедагувати

Бартки виникли водночас із заселенням карпатських схилів: високофункціональне поєднання ціпка, сокири і молотка було породжене потребами специфіки проживання в гірських районах. Її витоки визначають походження не тільки від деяких видів ручної зброї, а й через функціональні потреби мешканців гір: по-перше, ходити гірськими схилами без ціпка досить-таки не зручно; по-друге, була потрібна невелика сокирка, що могла бути корисною як у гірських лісових нетрях, так і при зустрічі з хижаками, а то й розбійниками. Так був винайдений інструмент, що поєднував ціпок з сокирою.

З прадавніх часів життя горянина супроводжувала холодна зброя. Без неї просто неможливо було вижити у лісі. У кельтів сокира виконувала роль бойових срібних молотків, що мали з однієї сторони тупий обушок, а з іншого боку — гострий видовжений носок. Окрім цього, у кельтів вона була ще й ритуальною — її застосовували при обрядах, священних ініціаціях, посвяченнях. Можливо, саме в цьому і захована причина переносу функцій ціпка, жердини на цю зброю з довгим руків'ям — бартки цілком перейняли усі функції келепа та ціпка, у тому числі і ритуальні. Напевно гуцульські бартки мали еволюцію саме від легкого бойового топірця — келепа, чекана, клевця як різновидів бойових сталевих молотків, що мали з однієї сторони тупий обушок, а з іншого боку обуха — гострий видовжений носок. Деякі вчені вважають, що саме використання бойових сокир-кельтів і дало назву галльським племенам (коло, колоти, колти, кельти).

За цією версією після міграції кельтів з Карпат, їхні сокири не тільки залишилися у вжитку автохтонного населення, але й знайшли розвиток у гуцулів.  Так з'явилась бартка. Використовувалася як холодна зброя опришками, як інструмент самозахисту під час прогулянок містом, бійок в корчмах, полюваннях; а також як ціпок і мачете під час мандрів по гірських хащах і схилах.

Всі русини, від Карпат до степу, завжди мали сокири. Про це можна дізнатися з судових книг часів Великого Князівства Литовського, коли пограбовані, де б вони не були під час пограбування (на полі, на дорозі, вдома) жаляться на те, що в них відібрали сокири. Сокира та ніж головний універсальний інструмент простого люду тих часів. Особливо на лісовій гірській Гуцульщині. Сокиру можна було використовувати і як ключку-тростину. В 16-17 ст. гуцули могли взяти приклад з панівного класу з їх келепами та чеканами, з якими ті ходили, як з тростиною.

Танці із бартками перетворилися на культовий обряд під назвою «Аркан».

Аналоги в інших народівРедагувати

У сусідніх карпатських народів бартка має різні назви: «валашка» у чехів та словаків, «балта» у румунів, а також «бренкач», «келеф» (або «келеп»), «чекан». Словацька валашка (valaška) — довга (до 1 метра) — тонка, легка сокирка, що використовувалась в минулому словаками як зброя і як ціпок. Використовується зараз в народних танцях. Крім словаків подібні сокирки мали угорці (fokos, «фокош»).

РізновидиРедагувати

Опришкам були відомі кілька видів бойових топірців — барток, а також чекани та келепи. Келеп це дуже давня зброя, відома ще в глибоку старовину. Бартку опришки часто досить вправно також вживали не тільки як ударну зброю, але і як метальну. Гуцульські топірці часто використовувались під час бійок у корчмах, де збиралася молодь, тому хлопцям дозволяли лише дерев'яні бартки, аби уникнути каліцтв. Але в більшій мірі бартка слугувала ознакою одруженого чоловіка («ґазди»)[4].

Держаки бартки були довгими, з ясена, їх прикрашали цікавою різьбою, сталеві леза відливали з візерунками. Топірці виготовляли різних розмірів і з різного матеріалу. Для дітей і юнаків аби не покалічити одне одного — робилися маленькі дерев'яні, для мисливців і господарів — довгі, що нагадували тростини-ціпки, вони чудово допомагали пересуватися гірськими схилами та переходити швидкоплинні річки. Бартка — була універсальною зброєю, що поєднувала в собі високу пробивну здатність (пробивала обладунок, товсту шкіру, черепні кості) з гарною досяжністю і невеликою вагою.

ЕволюціяРедагувати

У 16—17 ст. гуцули могли взяти за звичай носіння бартки як приклад панівного класу з їхніми келепами та чеканами, з якими ті ходили, як з ціпком. Гуцули замість ціпка вживають топірець, у якого на верхньому кінці насаджена невелика, найчастіше мідна сокирка, прикрашена різьбленням. У високогірних районах Карпат, у гуцулів та лемків, танці зі зброєю займали важливе місце в ініціації чоловічих і статево-вікових груп. [4]

  Є у мене топір, топірець, кованая бляшка. Не боюся я нікого — ні німця, ні ляшка!  

Козацькі аналогиРедагувати

З-поміж інших видів холодної зброї виняток практичні козаки зробили лише для келепа, який належав до улюблених об'єктів козацької симпатії: говорили, що

Козак ляшка здоганяє,

келепом межи плечі наганяє...

У козацькому війську під Берестечком у вигляді холодної зброї були чекани, келепи та бойові топірці. Розкопками під Берестечком було знайдено 13 екземплярів чеканів. Бойовий топірець був зроблений на зразок робочих сокир, мав провух, уміщений в обухові та держак. Лезо широке, похилене вниз, знизу півколисто вирізане. Топірці мали більші розміри[5].

Наш часРедагувати

З часом, в етнографічні часи, бартка перестала бути зброєю і перетворилась з сокири на просту, красиву, стилізовану сокирку-тростину, символ чоловіка, універсальний інструмент у горах. Сьогодні бартку мало хто з гуцулів використовує як зброю, більше як оберіг, декоративну прикрасу, символічний сакральний предмет у обрядах (напр. коляда) і танцях (аркан). Тому тепер мідні сокирки заміняють часто на дерев'яні з різними інкрустаціями.

Побутові конфлікти, сусідські війниРедагувати

За часів Польщі та Австро-Угорщини гуцулам було заборонено мати холодну зброю, у тому числі бартки. Вони були визнані як особливо небезпечні і заборонені законом разом із чеканами, клевцями в 1578, 1601 і 1620 роках і тягнули за собою важкі покарання за їх використання не під час війни. Проте це не зменшило їх популярності. Хитрі гуцули вийшли з тієї ситуації почавши робити декоративні бартки з латуні, міді, срібла (хто багатший). І це не заборонялося. Причому, ці декоративні топірці дуже вдало використовувалися як зброя, і голови ними рубали не гірше сталевих. Бували випадки масових побоїщ на зразок «село на село» з купою трупів. Іншими словами, справжня гуцульська бартка, яка використовувалася як зброя, саме латунна, а не сталева.[6]

Згадки в літературіРедагувати

Яскрава демонстрація вирішення побутових конфліктів у шинках є у повісті «Тіні забутих предків» М. М. Коцюбинського:[7]

  …Бо, стрівшись раз у корчмі, Семен вдарив Юру в лице.
 — А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?
Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри:
— Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — і затряс барткою в Юри перед лицем.
— Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра.
Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.
— Потеруха б тя стерла!
— Опришку єден!
— На, маєш.
Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубанути Івана між очі і об'юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.
— На безоружного з бартков не йду!..
Тоді вони взялись за барки. Їх ледве розборонили…
 

Сакрально-декоративна функціяРедагувати

Бартку використовував і очільник опришків — Олекса Довбуш. Досі існує повір'я про так-званий «топірець Довбуша» заритий десь глибоко в Карпатах. Той, хто його дістане — отримає довбушівську силу і покровительство опришків. Вступ до ватаги опришків теж відбувався на топірцях, який завершувався словами:

«А коли б я не дотримав присяги — хай мене не мине цей топір і ця опришківська зброя на землі і під землею…»

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 грудня 2012. Процитовано 16 лютого 2013. 
  2. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 632 с.
  3. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2006. — Т. 5 : Р — Т / укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 704 с. — ISBN 966-00-0785-X.
  4. а б Архівована копія. Архів оригіналу за 28 лютого 2011. Процитовано 16 лютого 2013. 
  5. Архівована копія. Архів оригіналу за 28 серпня 2011. Процитовано 16 лютого 2013. 
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 6 жовтня 2014. Процитовано 16 лютого 2013. 
  7. Архівована копія. Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 16 лютого 2013. 

ПосиланняРедагувати