Відкрити головне меню

Інтегральний націоналізм

Інтегральний націоналізм є одним із п'яти типів націоналізму за термінологією Карлтона Гейза[en], який 1928 року опублікував книжку «Історична еволюція сучасного націоналізму».

Пізніше Пітер Альтер обговорював тему інтегрального націоналізму у своїй книзі «Націоналізм» разом із його протилежністю, рісорджіменто націоналізмом. У той час як рісорджіменто націоналізм властивий націям, які прагнуть створити державу (наприклад Греція, Італія, Німеччина, Польща та Сербія в 19 столітті), практично втілити інтегральний націоналізм можна після здобуття незалежності. На Альтерову думку, нацистська Німеччина й фашистська Італія були прикладами інтегрального націоналізму. Інтегральний націоналізм характеризують принципи антиіндивідуалізму, етатизму, радикального екстремізму, правої ідеології, та агресивно-експансіоністського мілітаризму.

Інтегральний націоналізм зародився у Франції наприкінці 19 — початку 20 ст. і відповідно до викликів часу поставив націоналізм на новий рівень, у тому числі політичний. Для ідеологів інтегрального націоналізму цей термін теж став не випадковим. З одного боку в широкому розумінні «інтегралізм» указував на всеосяжність націоналізму, а з іншого (у вужчому значенні) — на той соціальний устрій, до встановлення якого прагнули інтегральні націоналісти.

Інтегралізм часто називали у свій час ідеологією крові та ґрунту. Однією з центральних ідей інтегралізму була гармонійна співпраця та співіснування всіх суспільно-корисних верств на противагу їх протиборства, національна солідарність, делегування у представницькі органи від корпорацій (тобто профспілок/синдикатів) та повне заперечення процедури голосування за ідеологічно різнорідні партії, що фактично означало переважання єдиної ідеології та повної монополізації політичної влади від її носіїв.

Інтегральний націоналізм з'являється в країнах, де сильний дух мілітаризму ще більше зміцнюється в боротьбі за незалежність і коли вважається, що після досягнення незалежності для забезпечення порядку, безпеки та життєздатності нової держави потрібний авторитарний правитель та\або мілітаризація. Успіх подібної визвольної боротьби призводить до виникнення почуття національної переваги, яке в свою чергу, може призвести до появи шовінізму, екстремального націоналізму або догматичного імперського шовінізму. Інтегральні держави тоталітарні — уряд або держава домінують у більшості або в усіх сферах суспільства.[1]

Французький інтегральний націоналізмРедагувати

Визначення та принципи були сформульовані Шарлем Моррасом та Морісом Барресом. Їх доктрина стала програмою Аксьон Франсез. У випадку Франції інтегральний націоналізм повстав з поєднання націоналізму з роялізмом, основна теза була: лише монархічні інституції можуть задовільнити народні потреби та дати відповідь на виклики з якими стикається держава.

Український інтегральний націоналізмРедагувати

Інтегральні українські націоналісти сповідували себе провісниками ідеалістичного погляду на світ, який вони розуміли як антитезу матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму та засіб від позитивізму провідних діячів української демократичної думки (зокрема, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Івана Франка та Михайла Грушевського). У пошуках причини провалу української боротьби за незалежність (1917–1920) націоналісти переконалися, що маси прагнули незалежної держави, проте були засмучені і розчаровані слабким урядовим керівництвом. Критика окремих недоліків переросла в систематичну відмову від демократичних і соціалістичних принципів, які були відмітною рисою українського національного руху наприкінці 19 і початку 20 століть. Гуманістичні традиції дореволюційного українського керівництва охарактеризовані як наївні та яким не вистачає національних переконань. Націоналісти-інтеграли стали вважати, що їх епоха вимагала нових форм революційної дії, що може зрівнятися з жорстокістю і рішучістю, проявлені ворогами України.[2]

Ідеологію ОУН до 1943 р. називають інтегральним націоналізмом. Основи теорії: на чолі України має бути верховний правитель, у країні повинна діяти єдина партія — ОУН, велику ролю відводили церкві. 1943 року ОУН-б відмовилася від концепцій Донцова[3].

Джон Хімка та Пер Андерс Радлінг стверджують що українські націоналісти ніколи не вживали термін інтегральний націоналізм. Цю назву для означення ідеології ОУН запропонував Джон Армстронг після Другої світової війни[4]. Також інколи термін «інтегральний націоналізм» замінюють одним словом «інтегралізм».

Основні засади інтегрального націоналізму за ДонцовимРедагувати

  • Нація — абсолютна цінність.
  • Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.
  • Вища мета — незалежність держави.
  • Мета виправдовує всі засоби.
  • Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.
  • Соціально-економічні питання — другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.
  • Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.[джерело?]

Ідеї ДонцоваРедагувати

Керуючись ідеями Ніцше, Донцов прийшов до генерального висновку: нація — не лише «мовна чи національна збірнота», — нація — це «воля щось спільне творити». Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і волю до життя, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози».

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані — це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці «Де шукати наших історичних традицій», Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві — як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих українцях. Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав'язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, попри те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Як пише сучасний політолог А. І. Клюй, Д.Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами однієї ідеології і відрізняються лише суттю.

Оцінки українського інтегрального націоналізму в історіографіїРедагувати

Український інтегральний націоналізм не знаходив однозначного відображення в історіографії. Загалом усталилось кілька кардинально різних поглядів на його природу. Піонером у вивченні українського націоналізму серед українських вчених був Іван Лисяк-Рудницький. Лисяк-Рудницький не написав ґрунтовної праці, присвяченої тематиці українського націоналізму, проте він все ж лишив багато висновків з даного питання на сторінках власних статей. На сторінках статті «Націоналізм» Лисяк-Рудницький твердив, що: "Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аграрних економічно відсталих народів Східної Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польська ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків[5].

Відкидаючи «аграрний» арґумент І.Лисяка-Рудницького, Я.Грицак все ж вважає, що ОУН не варто ідентифікувати з фашистськими рухами як такими, вона стояла ближче до радикальних правих рухів (згідно з типологією авторитарного націоналізму, запропонованою Стенлі Пейном)[6].

Проте бачення Рудницького не лишалось усталеним і вже в своїх пізніх працях він вже твердив про генетичну спорідненість українського націоналізму з фашизмом та дещо менше з нацизмом, обмежуючись, проте винятково зовнішніми ознаками схожості.

На думку Г. Касьянова, попри існування спільних рис між українським націоналізмом та фашизмом, все ж немає підстав для їх ототожнення[7]. Касьянов наголошує, що український націоналізм на основі зовнішніх ознак врешті можна ототожнювати і з тоталітарною радянською ідеологією[7]. При цьому історик наголошує, що причин для ототожнення українського націоналізму з фашизмом та іншими праворадикальними ідеологіями немає, оскільки український націоналізм, на відміну від фашизму, «був ідейною течією та політичним рухом бездержавної нації, а якщо формулювати конкретніше, нації, яка втратила державність»[8].

Дещо інше бачення українського націоналізму знаходимо на сторінках праці Олександра Зайцева «Український інтегральний націоналізм»[9], який стверджує, що націоналізм Д. Донцова був ближче за своєю природою до європейських інтегральних націоналізмів, що проте не виключає його радикального характеру.

Інтегральний націоналізм у сучасній УкраїніРедагувати

Різні сучасні українські націоналістичні рухи декларують тяглість своєї ідеології до інтегралізму. Проте частина із них оголошують, що ряд його ознак зараз безнадійно застаріли (приміром КУН, ОУН, МНК)[джерело?], а інші вважають, що його потрібно лиш пристосувати без докорінних змін (приміром Соціал-Націоналістична Асамблея, Патріот України)[джерело?].

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Hans Kohn. Natlonalizm: Its Meaning and History, 1955. Section VI. National & «pan»-movements
  2. Encyclopedia Of Ukraine
  3. Tomasz Stryjek — «Ukraińska idea …»
  4. Nazwa chwyciła i wielu pro-nacjonalistycznych historyków uważa ją za lepszą od określenia faszyzm — Per Anders Rudling, The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths, The Carl Beck Papers in Russian & East European Studies, No. 2107, November 2011, ISSN 0889-275X, s.2-3
  5. Лисяк-Рудницький. Націоналізм // Енциклопедія українознавства. Т. 5. — Нью-Йорк, 1966. — С. 1725.
  6. Грицак Я. Нарис історії України. — С. 207–208 (пор.: Payne S.G. A History of Fascism, 1914–1945. — Madison, 1995. — P. 14-19).
  7. а б Касьянов Г. Ідеологія українських націоналістів: ретроспективний огляд // Український історичний журнал. № 1. — 2004. — С. 41.
  8. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. — К., 1999. — С. 320.
  9. Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920-1930-ті роки): Нариси інтелектуальної історії / Наук. ред. Ярослав Грицак. — К.: Критика, 2013. — С. 155

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати