Відкрити головне меню

Націократія (англ. Natiocracy) — режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх суспільно-корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління[1].

Історія розробкиРедагувати

Основні принципи націократії були розроблені членом Проводу і ідеологом ОУН полковником Миколою Сціборським і викладені ним у однойменному творі, який вийшов друком у 1935 р. в Парижі. Сціборський окреслив також попередні етапи, які мають передувати встановленню націократії (національна революція та національна диктатура). Подальшого розвитку теорія націократії набула у роботах ідеологічних референтур Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України», Соціал-Національної партії України, громадської організації «Патріот України» та Соціал-Національної Асамблеї.

Сутність та основні засади націократіїРедагувати

Основні засади націократії:

  • національна солідарність (надкласовість і антипартійність);
  • авторитарність (особиста відповідальність керівників всіх рівнів за свої дії);
  • якісна суспільна ієрархія і дисципліна;
  • самоорганізація та самоврядність.

Держава трактується націократами як найбільш оптимальна форма існування нації. «Тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без цього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй».

Формою суспільної організації націократії є державний синдикалізм, що визначає суспільну вартість (а відповідно і межі прав і обов'язків) окремого індивіда в залежності від обсягу і характеру виконуваних ним виробничих функцій. «…виходячи з неподільної єдності нації — водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов'язує ці останні функціональною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі».

У той же час Сціборським засуджувалися консервативні реакціонери:

«…поруч із націоналістичною боротьбою різних народів жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїх антисоціальних цілей. Ці «націоналісти» виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, власників земельних латифундій, стригунів дивідендів з цінностей витворюваних інтелектуальною і фізичною працею інших людей. Ці легалізовані ганстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його «союзників» і маніпулюють його конструктивними принципами.»

Відмінності націократії від інших державних режимів і суспільно-політичних доктринРедагувати

Основним ідейно-цінністним опонентом націократії на сьогодні є демократія. Протиставлення між цими двома формами державно-політичного режиму полягає передусім у визначенні основної суспільної цінності, якою демократія вважає людину, а націократія — націю. Відповідно джерелом влади демократами визнається народ, як неструктурована математична сукупність населення певної території, а націократами — нація, як самодостатня кровноспоріднена ієрархічна спільнота. Причому «влада належить нації через її найбільш талановитих, ідеалістичних та національно-альтруїстичних представників, що здатні забезпечити належний розвиток нації та її конкурентоспроможність». Права нації для націократів є превалюючими над правами окремих національностей, класів та осіб. Адже права окремих людей можуть гальмувати та унеможливлювати загальнонаціональний прогрес.

Окремо слід наголосити на державно будівничих розбіжностях між демократією і націократією, які полягають передусім у способах формування державних органів. Демократія проголошує загальні та вільні вибори на основі територіального чи партійного представництва — єдиним можливим методом формування вищих органів влади. Націократія наголошує на представництві на основі державних синдикатів (професійних і їм подібних спілок), до яких мають долучатися тільки суспільно-корисні верстви населення.

Демократія декларує цілий ряд природних прав людини, які належать особі за фактом народження, націократія наполягає на здобутті прав відповідно до виконуваних обов'язків і взятої відповідальності.

На полі державно-правової теорії націократія, наголошуючи на необхідності державного існування нації, спрямована проти анархізму, який заперечує необхідність існування держави і розглядає її як суспільно-політичний атавізм.

У світоглядній площині націократія, яка розглядає суспільно-історичний розвиток як результат солідарної співпраці всіх корисних верств нації, протистоїть комунізму, який причиною суспільно-історичного розвитку називає міжкласову боротьбу.

Прихильники націократичного державного режиму в УкраїніРедагувати

Протягом ХХ — початку XXI ст. на ідеологічій платформі націократії засновували свою діяльність:

Встановлення націократії проголошували своєю метою:

Окремі представники УНА-УНСО та Української Націонал-Трудової партії також намагалися просувати ідеї націократії.


Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Сціборський М. О. Націократія — В.: ДП ДКФ, 2007. — 112 с. (с. 75) ISBN 978-966-7151-93-5.

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • М. Обушний, Н. Сіданіч. Націократія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.484 ISBN 978-966-611-818-2

ПосиланняРедагувати