Єлизавета Баварська (1443–1484)

курфюрстіна-консорт Саксонії

Єлизавета Баварська (нім. Elisabeth von Bayern), (нар. 2 лютого 1443 — пом. 5 березня 1484) — баварська принцеса з династії Віттельсбахів, донька герцога Баварії-Мюнхена Альбрехта III та Анни Брауншвейг-Ґрубенгабен-Айнбекської, дружина курфюрста Саксонії Ернста.

Єлизавета Баварська
нім. Elisabeth von Bayern
Єлизавета Баварська
8-а курфюрстіна-консорт Саксонії
Початок правління: 7 вересня 1464
Кінець правління: 5 березня 1484

Попередник: Маргарита Австрійська
Наступник: Сибілла Клевська

Дата народження: 2 лютого 1443(1443-02-02)
Місце народження: Мюнхен, Баварсько-Мюнхенське герцогство
Країна: Священна Римська імперія
Дата смерті: 5 березня 1484(1484-03-05) (41 рік)
Місце смерті: Лейпціг, курфюрство Саксонія, Священна Римська імперія
Чоловік: Ернст Саксонський
Діти: Крістіна, Фрідріх, Ернст, Адальберт, Йоганн, Маргарита, Вольфганг
Династія: Віттельсбахи, Ернестинська лінія Веттінів
Батько: Альбрехт III
Мати: Анна Брауншвейг-Ґрубенгабенська

БіографіяРедагувати

Народилась 2 лютого 1443 року у Мюнхені. Була шостою дитиною та другою донькою в родині герцога Баварії-Мюнхена Альбрехта III та його дружини Анни Брауншвейг-Ґрубенгабен-Айнбекської. Мала старших братів Йоганна, Ернеста, Сигізмунда й Альбрехта, який невдовзі помер, та сестру Маргариту. Згодом сімейство поповнилося синами Альбрехтом, Крістофером і Вольфгангом та донькою Барбарою.

Одним із місць проживання родини був замок Блютенбург.[1] Основною резиденцією герцога Баварії вважався Старий Двір у Мюнхені.[2] Сховищем під час народним повстань служив міський замок Нойвесте.[3]

 
Ернст Саксонський

У віці 17 років Єлизавета була видана заміж за 19-річного принца Саксонії Ернста, старшого із виживших синів курфюрста Фрідріха II. Заручини відбулися за десять років до цього й, згідно шлюбного контракту, весілля мало пройти раніше: у 1456 році. Втім, вінчання відбулося у Лейпцігу 25 листопада 1460. Шлюб виявився щасливим, Ернст дуже кохав дружину.[4] Вже наступного року Єлизавета народила первістка. Всього мали семеро дітей:

Єлизавета піклувалася про виховання дітей, у тому числі, про надання їм відповідної освіти.[5]

У 1464 році її чоловік став курфюрстом Саксонії. Правління здійснював зі своїм братом Альбрехтом. У 1471 році вони заклали будівництво майбутньої спільної резиденції Альбрехтсбург, яка, однак, так і не використовувалася за призначенням. З 1468 до 1480 року велося також розширення Дрезденської резиденції.

Курфюстіна померла після тривалої хвороби. В кінці життя була прикута до ліжка, яке для зручності було обладнане колесами та підйомником.[6]5 березня 1484 її не стало. Була похована в кірсі Святого Павла у Лейпцігу. Ернст загинув два роки потому, впавши з коня. Перед цим встиг поділити із братом саксонські землі, ставши засновником Ернестинської лінії Веттінів.

ГенеалогіяРедагувати

Іоганн II
 
Катерина Горіцька
 
Бернабо Вісконті
 
 
Беатріче делла Скалла
 
 
Альбрехт I
 
Агнеса Брауншвейг-Люнебурзька
 
Оттон I
 
Маргарита Юліх-Берзька
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Ернст Баварський
 
 
 
 
 
Єлизавета Вісконті
 
 
 
 
 
Еріх I
 
 
 
 
 
Єлизавета Брауншвейг-Геттингенська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Альбрехт III
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Анна Брауншвейг-Ґрубенгабенська
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Єлизавета
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ПриміткиРедагувати

  1. Замки Баварії. Блютенбург [1] (нім.)
  2. Мюнхенська вікіпедія. Старий Двір [2] (нім.)
  3. Мюнхенська вікіпедія. Нойвесте [3] (нім.)
  4. Franz Otto Stichart: Das Königreich Sachsen und seine Fürsten, C. L. Hirschfeld, 1854, стор. 97
  5. Johann Christian Konrad Hofmann: Zeitschrift für Protestantismus und Kirche, vol 44-45, A. Deichert, 1862, стор. 2.
  6. Carola Fey, Steffen Krieb, Werner Rösener: Mittelalterliche Fürstenhöfe und ihre Erinnerungskulturen, V&R Unipress GmbH, 2007, стор. 267.

ЛітератураРедагувати

  • Reiner Gross: Die Wettiner, W. Kohlhammer Verlag, 2007, стор. 83.

ПосиланняРедагувати