Шоста холерна пандемія

історично шоста за переліком пандемія холери

Шоста холерна пандемія (також VI пандемія холери, англ. sixth cholera pandemic, англ. 1899–1923 cholera pandemic) — історично шосте поширення холери за межі традиційного її локалізації в Індії, яке відбулося упродовж 1899—1923 років.

Шоста холерна пандемія
Зображення
Попередник п'ята холерна пандемія
Наступник cьома холерна пандемія
Час/дата початку 1899
Час/дата закінчення 1923
Карта поширення
CMNS: Шоста холерна пандемія у Вікісховищі

Поширення пандеміїРедагувати

Знову з'явилася з Індії й тривала довше всіх інших до неї. Охопила всі континенти, за винятком Антарктиди. До 1905 року збудником холери вважали тільки класичний холерний вібріон. Однак у 1905 році німецький бактеріолог Фелікс Готшліх на карантинній станції Ель-Тор Синайського півострова з кишечника прочан, що поверталися з Мекки і померли від діареї, виділив ще одного вібріона, який і дістав свою назву від самої станції[1][2]. Сам вчений помилково визнавав виділений ним мікроб нешкідливим[3], хоча на острові Сулавесі у 1937—1938 рр. виникла велика епідемія, яка супроводжувалася 70 % летальністю і була породжена V. cholerae біовар El Tor. Однак більшість науковців продовжували підтримувати хибну думку Готшліха про нешкідливість цього біотипу аж до 1961 року.

В Україні спочатку пандемії були лише поодинокі випадки захворювань. Однак 1907 року хвороба поширилася в басейні Дніпра, досягла апогею 1910 року. Згодом поширеність значно послабшала (1912 року в Одесі було лише 9 випадків захворювань), але 1913 року стався новий вибух холери, головним чином в Подільській губернії — 1 600 захворювань. З початком Першої світової війни (1914 рік) холера поширилася в російській армії, переважно на Південно-західному фронті: 7 700 захворювань, серед цивільного населення до 1 800. 1915 року зафіксовано 11 400 випадків в армії й десятки тисяч серед цивільного населення. У наступні два роки епідемія значно зменшилася, але 1918 року через інтенсивні переміщення біженців, демобілізованих та військовополонених, а потім через громадянську війну стався новий великий спалах холери.

У 1918 році холера була завезена в Одесу. Вона проникла двома шляхами. У першому випадку з Новоросійська прибув пароплав, про який знали карантинні служби, тому його пасажири і члени команди були ізольовані, серед них були знайдені хворі та носії вібріонів. Завдяки цьому в даній ситуації вдалося уникнути занесення, але в другому випадку баржа з ​​людьми, яка нелегально проникла з того ж Новоросійська, зрештою завезла холеру. Адже про неї карантинні чиновники не знали і відповідно спостереження не встановили, в зв'язку з чим стався спалах з ураженням більше 200 чоловік. Вона поширилася по всій Україні. Летальність від холери була дуже високою; наприклад, в Одесі 1918 року — 55,8 %, 1919 р. — 47,2 %, 1920 р. — 65,0 %, 1921 — 48,8 %. Найбільша смертність була серед молодих та найстарших груп хворих. Після закінчення громадянської війни було розпочато енергійну боротьбу проти холери, у результаті холеру на 1926 рік на всій території СРСР було остаточно ліквідовано. Всього ж у Російській імперії та СРСР за 1823—1925 роки було зареєстровано 55 «холерних» років зі смертю за цей час 2 300 000 жителів.

Надалі, завдяки прийняттю міжнародних карантинних законів і заходів, холера вже набула характеру окремих заносів з Індії, які не отримували широкого поширення в світі.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. GOTSCHLICH F. — Vibrions cholériques isolés au campement de Tor. Retour du pèlerinage de l'année 1905. Rapport adressé au président du conseil quarantenaire d'Egypte. Bull. Inst. Pasteur, 1905, 3, 726—727.
  2. GOTSCHLICH F. — Über choiera — und choleraähnliche Vibrionen unter den aus Mekka zurückkeren — den Pilgern. Zeitschrift für Hygiene und Infektionen, 1906, 53, 281—304.
  3. Paul H. Kratoska. South East Asia, Colonial History: High imperialism (1890s-1930s). Taylor & Francis, 2001—448 р. [1]

ДжерелаРедагувати

  • Hayes, J.N. (2005). Epidemics and Pandemics: Their Impacts on Human History. Santa Barbara, CA: ABC-CLIO. pp. 214—219. [2] (англ.)
  • Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина» (2 видання, доповнене і перероблене). — 2018. — 688 С. + 12 с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-675-2 / С. 45
  • Возіанова Ж. І.  Інфекційні і паразитарні хвороби: В 3 т. — К.:"Здоров'я",2008. — Т. 1; 2-е вид., перероб. і доп — 884 с. ISBN 978-966-463-012-9. / С. 531
  • Зюков А. М. (за участі Падалки Б. Я.) Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. Державне медичне видавництво УРСР, К. 1947. — 392 с. /С. 91
  • Byrne, Joseph Patrick (2008). Encyclopedia of Pestilence, Pandemics, and Plagues: A-M. ABC-CLIO. p. 101. ISBN 978-0-313-34102-1. (англ.)