Четверта холерна пандемія

історично четверта за переліком пандемія холери

Четверта холерна пандемія (також IV пандемія холери, англ. fourth cholera pandemic) — чергове поширення холери на великі відстані від Індії. Примітна швидким поширенням хвороби за допомогою залізниць та кораблів після відкриття Суецького каналу, який «забезпечив» кур'єрське швидке провезення інфекції з Індії до Європи. Тепер холера проникала туди не за дві-три роки, а через кілька тижнів. Кораблі, які відпливли тоді з єгипетської Александрії, рознесли її до портів Італії, Франції, Іспанії. Тривала упродовж 1863—1875 років.

Четверта холерна пандемія
Попередник третя холерна пандемія
Наступник п'ята холерна пандемія
Час/дата початку 1863
Час/дата закінчення 1875

Поширення пандеміїРедагувати

На терени Російської імперії холера проникла цього разу із Західної Європи. Тоді було помічено, що війська завжди пізніше жителів і меншою мірою страждали від холери. Якщо солдати захворювали, то легше пересічних громадян хворіли на холеру, і порівняно менше їх вмирали. Цю нерівність слід приписати особливостям солдатської їжі, яка навіть влітку, із зникненням запасів квашеної капусти і буряка, мала все-таки в основі кислий хліб, квас й інші продукти, що підтримували в шлунку переважно кислу реакцію харчової суміші, яка згубно діє холерні вібріони.

Під час цієї пандемії холера поширилась до України в серпні 1865 року з Константинополя спочатку до Одеси, а з 1866 року — майже до всіх громад України. У 1869—1870 рр. захворювання на холеру в Європі припинилося, за винятком України і Російської імперії. Найбільший її пік в країні був у 1870 році, коли захворіло 633 318 людей, а померло 238 027, проте це не означає, що опубліковано дійсно точні числа. Було багато неврахованих хворих і померлих серед бідняків. У Києві, наприклад, влітку 1871 року за день помирало до 140 людей. У 1872 році за два тижні помер 1 151 житель міста. Розшук, організований військовим губернатором, показав, що багато містян у передмістях або таємно скидали трупи в Дніпро, або ховали їх у відлюдних місцях. Це відбувалася тому, що лікування було платним. Не у всіх містах була безкоштовна земська медицина. У тому ж Києві, зокрема, доступною для простого люду була одна лише Кирилівська лікарня, та й то день перебування в ній коштував 7 рублів 20 копійок, в той час, як щоденна зарплата кваліфікованого робітника не перевищувала 2 рубля 50 копійок. Залишалися нечисленні заклади для прочан при монастирях і терміново перероблені під «складування» холерних хворих нічліжки для бідних, куди приносили десятки жителів міста просто вмирати.

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Hayes, J.N. (2005). Epidemics and Pandemics: Their Impacts on Human History. Santa Barbara, CA: ABC-CLIO. pp. 214—219. [1] (англ.)
  • Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина» (2 видання, доповнене і перероблене). — 2018. — 688 С. + 12 с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-675-2 / С. 45
  • Возіанова Ж. І.  Інфекційні і паразитарні хвороби: В 3 т. — К.:"Здоров'я",2008. — Т. 1; 2-е вид., перероб. і доп — 884 с. ISBN 978-966-463-012-9. / С. 531
  • Зюков А. М. (за участі Падалки Б. Я.) Гострі інфекційні хвороби та гельмінтози людини. Державне медичне видавництво УРСР, К. 1947. — 392 с. /С. 91
  • Byrne, Joseph Patrick (2008). Encyclopedia of Pestilence, Pandemics, and Plagues: A-M. ABC-CLIO. p. 101. ISBN 978-0-313-34102-1. (англ.)