Вікіпедія

Спейс Шаттл

(Перенаправлено з Шаттл)

«Спейс Шаттл»[3][4][5][a] (англ. Space Shuttle, або «Спейс Шатл»[6][7], також «Космічний човник»[8] або «Космічний човен»[9]) — система частково багаторазових низькоорбітальних космічних кораблів, яку з 1981 по 2011 рік експлуатувало Національне управління США з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) в рамках програми «Спейс Шаттл». Нині система виведена з експлуатації.

Спейс Шаттл
Запуск Discovery
Запуск Discovery
Запуск Discovery
Призначення пілотовані космічні польоти
Виробник United Space Alliance[en];
Alliant Techsystems (ТП прискорювачі);
Martin Marietta (Паливний бак);
Boeing (Орбітер)
Країна США
вартість запуску () $450 млн.-$1,5 млрд. (2011)[1] ($210 млрд за весь проєкт[2])
Розміри
Висота 56,1 м
Діаметр 8,7 м
Маса 2 030 000 кг
Ступенів 2
Вантаж
Вантаж на
ННО 		27 500 кг
Вантаж на
МКС 		16 050 кг
Вантаж на
ГПО 		3 810 кг
Вантаж на
Землю з орбіти 		14 400 кг
Споріднені ракети
Історія запусків
Статус недіюча
Космодроми Космічний центр імені Кеннеді, LC-39;
Авіабаза Ванденберг, SLC-6
Всього запусків 135
Успішних 134 запуски, 133 приземлення
Невдалих Челленджер (7 загиблих);
Колумбія (7 загиблих)
Перший запуск 12 квітня 1981 року
Останній запуск 21 липня 2011 року
Відомий вантаж Спейслеб, Габбл (телескоп), Магеллан (космічний апарат), Комптон (обсерваторія), Чандра (телескоп)
ступінь - Твердопаливні прискорювачі
Довжина 45,46 м
Діаметр 3,71 м
Повна маса 590 000 кг
Двигуни
Тяга від 2 до 12 500 кН
Питомий імпульс 2,64 км/с або 269 с
Тривалість горіння 124 с
Паливо APCP, PBAN
Перший ступінь - Орбітер плюс Паливний бак
Двигуни 3 од. RS-25 на орбітері (рів. моря: 1860 кН, вакуум: 2279 кН)
Тяга рів. моря: 5'580 кН, вакуум: 6'837 кН
Питомий імпульс рів. моря: 366 с, вакуум: 452 с
Паливо рідкий водень/рідкий кисень

Космічні кораблі цього типу в українській мові називають спейс-шатл[10] або просто шатл[7][11]. Слід зауважити, що, згідно з Українським правописом 201 року, у назві системи або програми «Спейс Шаттл» слово Шаттл, оскільки це власна назва, пишемо з великої літери і з подвоєною Т[12], а в назві типу космічного корабля, оскільки це загальна назва, — з маленької і з однією Т: шатл[13].

Офіційна назва системи — Space Transportation System[en] (STS, англ. «Космічна транспортна система»). Уперше вона згадується в плані 1969 року щодо розробки системи багаторазових космічних кораблів, складеному під керівництвом віцепрезидента США Спіро Агню. Це був єдиний пункт, який передбачав фінансування розробки, оскільки розробка теж згадуваного в плані «ядерного шатла» була скасована[14].

Перший із чотирьох орбітальних випробувальних польотів (STS-1) відбувся в 1981 році, а експлуатаційні польоти (STS-5) розпочалися в 1982 році. У період з 1981 по 2011 рік були побудовані п'ять повноцінних кораблів-носіїв «Спейс Шаттл», які здійснили 135 польотів. Вони стартували з Космічного центру імені Кеннеді у Флориді. Під час експлуатаційних місій шатли виводили на орбіту численні супутники, міжпланетні зонди, космічний телескоп «Габбл», обладнання для проведення наукових експериментів на орбіті, а також брали участь у програмі «Мир — Шаттл[en]» разом із Росією і в будівництві й обслуговуванні Міжнародної космічної станції (МКС). Загальна тривалість польотів шатлів склала 1323 дні[15].

«Спейс Шаттл» складався з орбітального апарата (Orbiter Vehicle, OV), обладнаного трьома головними двигунами RS-25 компанії Rocketdyne, пари твердопаливних ракетних прискорювачів (SRB) багаторазового використання та одноразового зовнішнього бака (ET), який містив рідкий водень і рідкий кисень. «Спейс Шаттл» запускався у вертикальному положенні, як звичайна ракета, з двома прискорювачами по боках, які працювали одночасно з трьома основними двигунами орбітального корабля, живлячись від зовнішнього бака. Прискорювачі скидалися до того, як апарат досягав орбіти, і далі шатл продовжував політ на своїх головних двигунах. Зовнішній бак скидався пізніше, після відключення головних двигунів і безпосередньо перед виходом на орбіту[en], який здійснювався за допомогою двох двигунів Системи орбітального маневрування[en] (OMS) орбітального апарата. Після завершення місії орбітальний апарат вмикав двигуни OMS, сходив з орбіти і входив в атмосферу. На етапі прольоту скрізь атмосферу орбітальний апарат захищався від надмірної температури за допомогою керамічних плиток системи термозахисту. Він планерував як орбітальний літак і сідав на злітно-посадковій смузі — як правило, на Посадковому майданчику для шатлів[en] у Космічному центрі імені Кеннеді у Флориді або на сухому озері Роджерс на авіабазі Едвардс у Каліфорнії. Якщо посадка відбувалася в Едвардсі, орбітальний корабель повертався до Космічного центру імені Кеннеді на «спині» літака Boeing 747, спеціально переобладнаного для перевезення шатлів.

Перший орбітальний корабель, «Ентерпрайз», був побудований у 1976 році. Його використовували для випробувань зближення й посадки[en] (ALT), але він не був призначений для виведення на орбіту. Спочатку було побудовано чотири повністю працездатних орбітальних кораблі: «Колумбія», «Челленджер», «Діскавері» та «Атлантіс». З них два були втрачені в результаті аварій під час польотів: у 1986 році сталася катастрофа шатла «Челленджер», а у 2003-му «Колумбія» загинула під час повернення з орбіти. Загалом загинуло 14 астронавтів. П'ятий діючий (і шостий загалом) орбітальний корабель «Індевор» був побудований у 1991 році на заміну «Челленджеру». Після STS-135, останнього польоту «Атлантіса», який відбувся 21 липня 2011 року в рамках програми «Спейс Шаттл», три вцілілі робочі кораблі були виведені з експлуатації, і аж до запуску місії Crew Dragon Demo-2 у травні 2020 року[16] США були змушені доставляти своїх астронавтів на МКС, купуючи місця на російських космічних кораблях «Союз».

Проєктування й розробка

ред.

Історичні передумови

ред.

Наприкінці 1930-х років німецький уряд розпочав проєкт Amerikabomber[en] — реалізацію ідеї Ойґена Зенґера та математикині Ірен Бредт, яка полягала у створенні крилатої ракети під назвою Silbervogel (нім. «срібний птах»)[17][18]. У 1950-х роках Повітряні сили США запропонували використовувати для виконання військових операцій, як-от розвідка, супутникові атаки та ураження зброєю класу «повітря — земля», багаторазовий пілотований планер.

Наприкінці 1950-х років Повітряні сили почали розробку частково багаторазового літака Boeing X-20 Dyna-Soar. Повітряні сили працювали над Dyna-Soar разом із з НАСА і в червні 1961 року розпочали підготовку шести пілотів. Через зростання вартості розробки і той факт, що пріоритетнішою вважалася програма «Джеміні», у грудні 1963 року програма розробки Dyna-Soar була скасована. На додаток до програми Dyna-Soar, у 1957 році Повітряні сили провели дослідження можливості багаторазового використання прискорювачів. Це стало основою для повітряно-космічного літака — повністю багаторазового космічного корабля, розробка якого який так і не просунулася далі початкової фази проєктування в 1962—1963 роках[19].

Починаючи з початку 1950-х років, НАСА і Повітряні сили США сумісно розробляли несні корпуси для випробування літаків, які створювали підіймальну силу фюзеляжем, а не крилами, і випробували літаки NASA M2-F1[en], Northrop M2-F2[en], Northrop M2-F3[en], Northrop HL-10[en], Martin Marietta X-24[en] та Martin Marietta X-24B. У рамках програми було протестовано їхні аеродинамічні характеристики. Згодом ці наробітки втілилися в конструкції космічного корабля «Спейс Шаттл», зокрема приземлення без двигунів з великої висоти і з високою швидкістю[20][21].

Процес проєктування

ред.

24 вересня 1966 року, коли проєктувальні роботи в рамках космічної програми «Аполлон» наближалися до завершення, НАСА і Повітряні сили опублікували спільне дослідження, у якому дійшли висновку, що для задоволення їхніх майбутніх потреб потрібен новий транспортний засіб і що найбільш економічно ефективним рішенням буде частково багаторазова система[14]. 10 серпня 1968 року керівник Управління пілотованих космічних польотів НАСА Джордж Мюллер[en] оприлюднив план створення шатла багаторазового використання[22]. 30 жовтня 1968 року НАСА опублікувало запит на пропозицію (RFP) щодо проєктування «об'єднаного апарата для запуску й посадки» (ILRV)[22][23]. Замість того, щоб віддавати весь контракт одному переможцю на основі початкових пропозицій, НАСА оголосило про поетапний підхід до укладання контрактів і розробки «космічного човна»:

  • Фаза А — запит на дослідження, виконані конкуруючими аерокосмічними компаніями.
  • Фаза В — змагання між двома підрядниками за конкретний контракт.
  • Фаза С — проєктування деталей компонентів космічного човна.
  • Фаза D — виробництво космічного човна[24][25].

Щоб визначити оптимальну конструкцію багаторазового космічного корабля, у грудні 1968 року НАСА створило Робочу групу з розробки космічного човна (Space Shuttle Task Group) і уклало контракти на проведення досліджень із компаніями General Dynamics, Lockheed, McDonnell Douglas і North American Rockwell. У липні 1969 року Робоча група з розробки космічних човнів опублікувала звіт, у якому зазначалося, що «Шаттл» буде здатен здійснювати короткочасні пілотовані місії та підтримувати роботу космічної станції, а також матиме можливості із запуску, обслуговування й повернення супутників. У звіті також було визначено три класи майбутніх багаторазових шатлів:

  • Клас I являв собою багаторазовий орбітальний корабель, встановлений на одноразових прискорювачах.
  • Клас II мав використовувати кілька одноразових ракетних двигунів і один бак із паливом (півтора ступеня).
  • Клас III — багаторазовий орбітальний корабель із багаторазовим прискорювачем.

У вересні 1969 року Космічна цільова група під керівництвом віцепрезидента США Спіро Агню опублікувала звіт, у якому закликала розпочати розробку космічного човна для доставки людей і вантажів на низьку навколоземну орбіту (ННО), розгінного блока для переміщення між навколоземними й навколомісячними орбітами, а також багаторазового ядерного розгінного блоку для далеких космічних польотів[26][27].

Після оприлюднення звіту робочої групи з розробки багаторазових космічних кораблів чимало аерокосмічних інженерів віддали перевагу повністю багаторазовій конструкції Класу III з огляду передбачувану економію витрат на обладнання. Максим Фаже[en], інженер НАСА, який працював над розробкою капсули для космічної програми «Меркурій», запатентував проєкт двоступеневої повністю відновлюваної системи з прямокрилим орбітальним апаратом, встановлюваним на більшому прямокрилому прискорювачі[28][29]. Лабораторія динаміки польоту Повітряних сил (Air Force Flight Dynamics Laboratory) стверджувала, що прямокрила конструкція не витримає високих теплових та аеродинамічних навантажень під час входу в атмосферу і не забезпечить необхідної дальності польоту. Крім того, Повітряні сили вимагали більшої вантажопідйомності, ніж передбачала конструкція, запропонована Фаже. У січні 1971 року керівництво НАСА і Повітряні сили вирішили, що оптимальною конструкцією для «Спейс Шаттла» буде багаторазовий орбітальний корабель з дельтаподібним крилом, встановлений на одноразовий бак із паливом[30].

Визначивши потребу в багаторазовому космічному кораблі великої вантажопідйомності, НАСА і Повітряні сили сформулювали вимоги до конструкції для своїх відповідних служб. Повітряні сили планували запускати за допомогою «Спейс Шаттла» важкі супутники і тому вимагали, щоб він був здатний виводити 29 000 кг на низьку навколоземну орбіту, якщо запуск здійснюється в східному напрямку, або 18 000 кг — на полярну орбіту. Проєкти супутників вимагали також, щоб шатл мав відсік для корисного навантаження розміром 4,6 на 18 м. НАСА оцінило двигуни F-1 і J-2 ракет «Сатурн» і визначило, що вони не відповідають вимогам програми «Спейс Шаттл»; у липні 1971 року НАСА уклало з компанією Rocketdyne контракт на початок розробки двигуна RS-25[31]. 

НАСА розглянуло 29 потенційних конструкцій космічних човнів і вирішило, що слід зупинитися на конструкції з двома бічними прискорювачами, а самі прискорювачі повинні бути багаторазовими, щоб зменшити витрати. НАСА і Повітряні сили вирішили використовувати ракети-носії із твердопаливними ракетними двигунами, оскільки вони дешевші і їх легше переобладнати для повторного використання після приводнення в океані. У січні 1972 року президент Річард Ніксон схвалив проєкт «Спейс Шаттл», а в березні НАСА ухвалило рішення про його остаточну конструкцію. Відповідальність за розробку головного двигуна «Спейс Шаттл» (SSME) покладалася на компанію Rocketdyne. У квітні 1971 року оновлені специфікації SSME були представлені Rocketdyne, а в липні того ж року був опублікований контракт[32]. У серпні того ж року НАСА віддало контракт на будівництво орбітального корабля компанії North American Rockwell. У серпні 1973 року контракт на зовнішній бак отримала компанія Martin Marietta, а в листопаді контракт на твердопаливний прискорювач відійшов компанії Morton Thiokol[33].

Розвиток концепції

ред.
 
На «Колумбії» монтують термозахисні керамічні плитки.

4 червня 1974 року компанія Rockwell розпочала будувати перший орбітальний корабель із номером OV-101, названий спершу «Конституція», але пізніше перейменований на «Ентерпрайз». Він призначався для випробувань і тому не мав двигунів і теплозахисту. Будівництво було завершено 17 вересня 1976 року, після чого «Ентерпрайз» перевезли на авіабазу Едвардс для випробувань[34].

Rockwell сконструювала Стенд для випробування основних двигунів шатлів[en] (MPTA-098), який являв собою структурну ферму, змонтовану на бічному прискорювачі з трьома приєднаними двигунами RS-25. У Національній лабораторії космічних технологій (NSTL) «Ентерпрайз» пройшов випробування, які мали підтвердити, що його двигуни здатні безпечно пройти всю процедуру запуску[35]. Щоб визначити вплив аеродинамічних і термічних навантажень під час запуску та входу в атмосферу, компанія Rockwell провела механічні й термічні перевірки на Стенді для випробування на міцність (STA-099)[35].

Початок розробки RS-25, багаторазового головного двигуна космічного шатла з дроселюванням, затримався на дев'ять місяців, упродовж яких компанія Pratt & Whitney оскаржувала контракт, виданий компанії Rocketdyne. Виробництво першого двигуна було завершено в березні 1975 року після роз'язання всіх проблем із його розробкою. Під час випробувань RS-25 зазнав численних відмов сопел, крім того, зламалися лопатки турбіни[en]. Попри проблеми під час випробувань, у травні 1978 року НАСА замовило дев'ять двигунів RS-25 для трьох орбітальних кораблів, що будувалися[36].

Значними затримками супроводжувалася розробка Системи теплового захисту космічних шатлів. У попередніх космічних кораблях НАСА використовувалися абляційні теплозахисні екрани, але вони не допускали повторного використання. НАСА вирішило використовувати для теплового захисту керамічні плитки: завдяки ним шатл можна було побудувати з легкого алюмінію, а плитки за потреби заміняти окремо. 27 березня 1975 року розпочалося будівництво «Колумбії», а 25 березня 1979 року шатл був доставлений у Космічний центр імені Кеннеді (KSC)[3]. На момент його прибуття залишалося встановити ще 6000 з 30 000 плиток. Однак багато з тих, встановлених раніше, довелося замінити; на це пішло ще два роки монтажу, перш ніж «Колумбія» змогла злетіти[25].

5 січня 1979 року НАСА ввело в експлуатацію другий орбітальний апарат. Пізніше того ж місяця компанія Rockwell почала перетворювати STA-099 на OV-099; пізніше цей шатл дістав назву «Челленджер». 29 січня 1979 року НАСА замовило ще два орбітальних апарати, OV-103 і OV-104, які дістали назви «Діскавері» та «Атлантіс». У лютому 1982 року почалося будівництво OV-105, пізніше названого «Індевор», але в 1983 році НАСА вирішило обмежити флот шатлів чотирма орбітальними кораблями. Однак у вересні 1987 року, після катастрофи «Челленджера», НАСА відновило виробництво «Індевора»[37].

Випробування

ред.
 
«Ентерпрайз» злітає з літака-носія шатлів для проведення випробувань із заходження на посадку та приземлення[en].
 
Шатл «Колумбія» під час першого польоту за програмою «Спейс Шаттл» (STS-1)[38].

Після прибуття на авіабазу Едвардс «Ентерпрайз» пройшов льотні випробування на літаку-носії шаттлів — Boeing 747, спеціально переобладнаному для перевезення орбітальних кораблів. У лютому 1977 року «Ентерпрайз» розпочав випробування із заходження на посадку та приземлення[en] (ALT): він пройшов випробування без відділення, під час яких він залишався прикріпленим до літака впродовж усього польоту. 12 серпня 1977 року «Ентерпрайз» провів своє перше випробування в режимі планерування, під час якого відокремився від літака-носія і приземлився на авіабазі Едвардс[39]. 13 березня 1978 року, після чотирьох додаткових польотів, «Ентерпрайз» перевезли до Центру космічних польотів імені Маршалла (MSFC). «Ентерпрайз» пройшов вібровипробування в рамках наземного тесту на вертикальну вібрацію: шатл, прикріплений до зовнішнього бака і твердопаливних ракетних прискорювачів, піддали вібрації, яка імітувала навантаження під час запуску[40]. У квітні 1979 року «Ентерпрайз» доставили в Космічний центр імені Кеннеді (KSC), де до нього приєднали зовнішній бак і твердопаливні прискорювачі, і перемістили на стартовий майданчик LC-39. Після встановлення шатла на стартовому майданчику було здійснено перевірки правильності позиціонування обладнання стартового комплексу. У серпні 1979 року «Ентерпрайз» повернули до Каліфорнії, де використовували для побудови Стартового комплексу № 6 авіабази Повітряних сил Ванденберг[41]. 

24 листопада 1980 року «Колумбію» з'єднали із зовнішнім баком і твердопаливними прискорювачами, а 29 грудня — перемістили на стартовий майданчик LC-39[42]. Її перший політ, STS-1, став першим випадком, коли НАСА здійснила перший політ космічного корабля, який ще не літав у космос, був пілотованим[43][44]. 12 квітня 1981 року відбувся перший запуск космічного корабля «Спейс Шаттл», який пілотували Джон Янг і Роберт Кріппен. Під час дводенної місії вони протестували обладнання на борту шатла і виявили, що від верхньої частини «Колумбії» відпали кілька керамічних плиток[45]. НАСА у співпраці з Повітряними силами зробило супутникові фотографії нижньої частини «Колумбії» і визначило, що пошкоджень не було[46]. 14 квітня «Колумбія» увійшла в атмосферу і приземлилася на авіабазі Едвардс[47].

У 1981 і 1982 роках НАСА провело три додаткові випробувальні польоти «Колумбії». 4 липня 1982 року місія STS-4, пілотований Кеном Маттінглі та Генрі Гартсфілдом, приземлився на бетонну злітно-посадкову смугу на авіабазі Едвардс. Президент США Рональд Рейган і його дружина Ненсі зустріли екіпаж і виголосили промову. Після STS-4 НАСА оголосило, що Космічна транспортна система[en] (STS) введена в експлуатацію[48].

Опис

ред.

«Спейс Шаттл» був першим діючим орбітальним космічним кораблем, призначеним для багаторазового використання. Кожен орбітальний корабель «Спейс Шаттл» був розрахований на 100 запусків або десять років експлуатації; пізніше цей термін був продовжений[49]. Під час запуску він складався з орбітального корабля, який ніс екіпаж[en] і корисне навантаження, зовнішнього бака і двох твердопаливних прискорювачів[50].

Відповідальність за компоненти шатлів була розподілена між кількома випробувальними центрами НАСА[51]:

Орбітальний корабель «Спейс Шаттл»

ред.
Докладніше: Орбітальний корабель «Спейс Шаттл»
 
Кораблі «Спейс Шаттл», зліва направо: «Колумбія», «Челленджер», «Діскавері», «Атлантіс», «Індевор».

Орбітальний корабель мав конструктивні елементи і можливості як ракети, так і літака, що давало йому змогу злітати вертикально, а приземлятися як планер[52]. Його фюзеляж складався з трьох частин: відсіку екіпажу, вантажного відсіку, двигунів; до нього кріпилися польотні поверхні. У задній частині орбітального корабля містилися головні двигуни «Спейс Шаттл» (SSME), які забезпечували тягу під час запуску, а також Система орбітального маневрування[en] (OMS), за допомогою якої орбітальний корабель виходив на орбіту, маневрував на ній та сходив з неї, коли перебував у космосі. Його подвійні дельтаподібні крила мали довжину 18 м і були розгорнуті на 81° по внутрішній передній кромці і на 45° по зовнішній передній кромці. Кожне крило мало внутрішній і зовнішній елевони, які забезпечували керування польотом під час входу в атмосферу, а також закрилки, розташовані між крилами, під двигунами, для керування кутом нахилу. Вертикальний стабілізатор орбітального корабля був відхилений назад на 45° і містив кермо, яке було здатне розділятися і діяти як аеродинамічне гальмо[en]. Вертикальний стабілізатор містив також двокомпонентну парашутну систему для гальмування[en] орбітального корабля після приземлення. В орбітальному кораблі використовувалося висувне шасі: одне носове і два основні, кожне на двох шинах. Основні шасі містили по дві гальмівні установки, а носове — електрогідравлічний рульовий механізм[53].

Екіпажі «Спейс Шаттлів»

ред.

Екіпажі «Спейс Шаттлів» були різні залежно від місії. Щоб відповідати кваліфікаційним вимогам до своїх ролей, члени екіпажів проходили суворі тестування й тренування. Їх поділяли на три на три категорії:

  • пілоти
  • спеціалісти місії
  • спеціалісти з корисного навантаження.

Пілоти поділялися на дві ролі: командири космічних кораблів і пілоти космічних кораблів[54]. У випробувальних польотах брали участь лише два члени екіпажу, командир і пілот; вони були кваліфікованими пілотами, здатними підняти й посадити орбітальний корабель. Операції на орбіті, як-от експерименти, розгортання корисного навантаження і виходи у відкритий космос, проводили переважно спеціалістами місії, спеціально підготовлені для виконання запланованих місій і роботи з відповідними системами. На початку програми «Спейс Шаттл» НАСА відправляло в польоти спеціалістів із корисного навантаження — як правило, вони були системними спеціалістами, які працювали на компанію, що оплачувала розгортання корисного навантаження або операції з його виведення на орбіту. Останній спеціаліст із корисного навантаження, Грегорі Джарвіс, літав на STS-51-L, а в подальших місіях астронавти, які не були пілотами, призначалися спеціалістами місії. На STS-51-C і STS-51-J один астронавт летів як бортінженер, виконуючи функції військового представника корисного навантаження Національного розвідувального управління США. Екіпаж «Спейс Шаттла» зазвичай складався із семи астронавтів, але в одній із місій, STS-61-A, — з восьми[55].

Конструктивні ідеї та їх реалізація

ред.
 
Кабіна і пульти космічного човника «Атлантіс»

Спейс-шатл запускався у космос за допомогою ракет-носіїв, здійснював маневри на орбіті як космічний корабель і сідав як планер. Планувалося, що спейс-шатли будуть снувати, як човники, між навколоземною орбітою та Землею, доставляючи корисні вантажі в обох напрямках. Довжина спейс-шатла — 32, 2 м, розмах крил — 23,8 м.

Усього з 1975 по 1991 було побудовано п'ять шатлів:

 
Космічний човник «Діскавері» в ніч на 12 липня 2005 року перед стартом місії STS-114.

8 липня 2011 року спейс шатл «Атлантіс» здійснив свій останній політ STS-135.

При розробці передбачалося, що кожен із шатлів матиме змогу до 100 разів стартувати в космос. На практиці ж вони використовувались значно рідше.

Загальні витрати на програму до 2006 року склали $160 млрд американських доларів. До 2010 року було виконано 131 запуск. Середні витрати на один політ — $1,3 млрд американських доларів.

На травень 2010 року найбільше польотів — 39 — здійснив шатл «Діскавері».

Підсумки

ред.

За 30 років експлуатації п'ять шатлів здійснили 135 польотів. Загалом всі шатли здійснили 21 152 витка навколо Землі і пролетіли 872,7 млн км (542 398 878 миль). На шатлах в космос було піднято 1,6 тис. тонн (3,5 млн фунтів) корисних вантажів. 355 астронавтів і космонавтів літали на шатлах в космос.

Цікаві факти

ред.
  Зовнішні відеофайли
  1. Як посадити «Спейс Шатл» … з космосу // Канал «Цікава наука» на YouTube, 9 жовтня 2020.
  • Перший старт шатла відбувся якраз в двадцяту річницю старту Гагаріна — 12 квітня 1981 року. Це був перший в історії світової космонавтики випадок польоту корабля нового типу відразу із екіпажем, без попередніх безпілотних запусків. Справа у тому, що шатл без людини на борту не міг приземлитися.

Див. також

ред.
 
Приземлення космічного човника «Атлантіс»

Примітки

ред.
  1. ↑ Відповідно до §89 правопису української мови, подвоєні приголосні зберігаються у власних назвах, але не зберігаються у загальних назвах іншомовного походження.

Джерела

ред.
  1. ↑ Mike Wall (5 липня 2011). Програма човників НАСА коштувала 209 мільярдів доларів — чи була вона того варта?. Space.com. Архів оригіналу за 14 лютого 2018. Процитовано 25 грудня 2017.(англ.)
  2. ↑ John M. Logsdon (6 липня 2011). Чи була програма Space Shuttle помилкою?. technologyreview.com. с. 2. Архів оригіналу за 16 жовтня 2015. Процитовано 25 грудня 2017.(англ.)
  3. ↑ а б Тридцять років реалізації програми «Спейс Шаттл» [Архівовано 12 лютого 2015 у Wayback Machine.] // Радіо «Свобода», 07.07.2011.
  4. ↑ Відмовившись від російських «Союзів», NASA зекономить по $12 млн на кожному астронавті [Архівовано 12 лютого 2015 у Wayback Machine.] // espresso.tv, 27.01.2015.
  5. ↑ Останній космічний політ 'Атлантіса' // BBC Ukrainian, 19.07.2011.
  6. ↑ NASA оголосила про початок випробувань нового багаторазового корабля Orion [Архівовано 12 лютого 2015 у Wayback Machine.] // УНН, 12.10.2014.
  7. ↑ а б НАСА призупиняє співпрацю з Роскосмосом через Крим // BBC Ukrainian, 03.04.2014.
  8. ↑ 2.1.4: Космічні апарати. LibreTexts - Ukrayinska (англ.). 26 жовтня 2022. Процитовано 15 серпня 2024.
  9. ↑ https://conference.nau.edu.ua/index.php/SUO/Confs_14/paper/viewFile/2214/1448
  10. ↑ Цікава наука (9 жовтня 2020), Як посадити "Спейс Шатл"... з космосу [Bret Copeland], процитовано 15 серпня 2024
  11. ↑ Прототип європейського шатлу готовий до старту [Архівовано 12 лютого 2015 у Wayback Machine.] // Перший національний, 10.02.2015.
  12. ↑ https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/Pravopys.2019/ukr.pravopys-2019.pdf, § 128, п. 3.
  13. ↑ https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/Pravopys.2019/ukr.pravopys-2019.pdf, § 128, п. 1.
  14. ↑ а б https://web.archive.org/web/20200531171908/https://history.nasa.gov/SP-4407/vol4/cover.pdf
  15. ↑ published, Tariq Malik (21 липня 2011). NASA's Space Shuttle By the Numbers: 30 Years of a Spaceflight Icon. Space.com (англ.). Процитовано 16 серпня 2024.
  16. ↑ Demo-2: Launching Into History - NASA (амер.). Процитовано 20 серпня 2024.
  17. ↑ published, Mike Wall (28 червня 2011). How the Space Shuttle Was Born. Space.com (англ.). Процитовано 21 серпня 2024.
  18. ↑ https://archive.org/details/riseofrocketgirl0000holt/page/237
  19. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 21 серпня 2024.
  20. ↑ Reed, R. Dale; Lister, Darlene; Huntley, J. D. (1 січня 1997). Wingless Flight: The Lifting Body Story (англ.). ISBN 978-0-16-049390-4.
  21. ↑ Nasa Space Shuttle Owners Workshop Manual An Insi. goldpdf.site (EN) . Процитовано 22 серпня 2024.
  22. ↑ а б http://www.astronautix.com/data/8812shcf.pdf
  23. ↑ Шаттли. Програма Спейс Шаттл. zoo-vse.ru. Процитовано 23 серпня 2024.
  24. ↑ INTRODUCTION TO FUTURE LAUNCH VEHICLE PLANS [1963-2001]. www.pmview.com. Процитовано 23 серпня 2024.
  25. ↑ а б Nasa Space Shuttle Owners Workshop Manual An Insi. goldpdf.site (EN) . Процитовано 23 серпня 2024.
  26. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 25 серпня 2024.
  27. ↑ Space Task Group Report, 1969. web.archive.org. 14 січня 2016. Процитовано 25 серпня 2024.
  28. ↑ Maxime A. Faget - NASA (амер.). 10 серпня 2015. Процитовано 26 серпня 2024.
  29. ↑ https://patentimages.storage.googleapis.com/eb/f9/60/879c61bb6df70a/US3702688.pdf
  30. ↑ https://www.nasa.gov/history/history-publications-and-resources/nasa-history-series/exploring-the-unknown/
  31. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 27 серпня 2024.
  32. ↑ SPACE SHUTTLE PROGRAM HISTORY | Spaceline (амер.). Процитовано 29 серпня 2024.
  33. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 29 серпня 2024.
  34. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 30 серпня 2024.
  35. ↑ а б Jenkins, Dennis R. (2016). Space Shuttle: Developing an Icon — 1972—2013. Specialty Press. ISBN 978-1-58007-249-6.
  36. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 1 вересня 2024.
  37. ↑ Baker, David (April 2011). NASA Space Shuttle: Owners' Workshop Manual. Somerset, UK: Haynes Manual. ISBN 978-1-84425-866-6.
  38. ↑ STS-1 і STS-2 були єдиними місіями програми «Спейс Шаттл», у яких зовнішній бак вкривали білим вогнетривким покриттям. У подальших місіях з метою зменшення маси латексне покриття не використовувалося, і зовнішній бак став помаранчевим.
  39. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 4 вересня 2024.
  40. ↑ This Week in NASA History: Space Shuttle Program’s First Mated Vertical Ground Vibration Test Performed at Marshall - Oct. 4, 1978 - NASA (амер.). Процитовано 4 вересня 2024.
  41. ↑ Baker, David (April 2011). NASA Space Shuttle: Owners' Workshop Manual. Somerset, UK: Haynes Manual. ISBN 978-1-84425-866-6.
  42. ↑ Jenkins, Dennis R. (2016). Space Shuttle: Developing an Icon — 1972—2013. Specialty Press. ISBN 978-1-58007-249-6.
  43. ↑ 'Yeeeow!' and 'Doggone!' Are Shouted on Beaches as Crowds Watch Liftoff. archive.nytimes.com. Процитовано 5 вересня 2024.
  44. ↑ Jenkins, Dennis R. (2016). Space Shuttle: Developing an Icon — 1972—2013. Specialty Press. ISBN 978-1-58007-249-6.
  45. ↑ White, Rowland (2016). Into the Black. New York: Touchstone. ISBN 978-1-5011-2362-7.
  46. ↑ White, Rowland (2016). Into the Black. New York: Touchstone. ISBN 978-1-5011-2362-7.
  47. ↑ Jenkins, Dennis R. (2016). Space Shuttle: Developing an Icon — 1972—2013. Specialty Press. ISBN 978-1-58007-249-6.
  48. ↑ Exploring the Unknown - NASA (амер.). Процитовано 6 вересня 2024.
  49. ↑ Sivolella, Davide (9 червня 2017). The Space Shuttle Program: Technologies and Accomplishments (англ.). Springer. ISBN 978-3-319-54946-0.
  50. ↑ Jenkins, Dennis R. (2001). Space shuttle: the history of the National Space Transportation System: the first 100 missions (вид. 3rd ed). Cape Canaveral, Fla: D.R. Jenkins. ISBN 978-0-9633974-5-4. OCLC 46825711.
  51. ↑ Wayback Machine. web.archive.org. 19 вересня 2020. Процитовано 8 вересня 2024.
  52. ↑ Jenkins, Dennis R. (2001). Space Shuttle: The History of the National Space Transportation System. Voyageur Press. ISBN 978-0-9633974-5-4.
  53. ↑ Jenkins, Dennis R. (2001). Space Shuttle: The History of the National Space Transportation System. Voyageur Press. ISBN 978-0-9633974-5-4.
  54. ↑ Space Shuttle Astronaut Qualifications | Spaceline (амер.). Процитовано 11 вересня 2024.
  55. ↑ Jenkins, Dennis R. (2016). Space Shuttle: Developing an Icon — 1972—2013. Specialty Press. ISBN 978-1-58007-249-6.

Посилання

ред.
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Space Shuttle
 
програма гальмування в атмосфері Space Shuttle[1]

[Архівовано 8 квітня 2007 у Wayback Machine.]

  Це незавершена стаття про космос або космічний політ.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
  1. ↑ https://ia801001.us.archive.org/17/items/DTIC_ADA170960/DTIC_ADA170960.pdf page 5.101
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Спейс_Шаттл&oldid=43476524