Цибулина (архітектура)

Цибулина, цибуляста баня — різновид бані, форма завершення храмів, дзвіниць, каплиць у вигляді цибулини, поперечник якої часто виявлявся більшим за висоту. Найбільшого поширення набула в російській і українській храмовій архітектурі, але при цьому використовується також в деяких католицьких церквах Баварії, зустрічається на Середньому Сході і в Індії.

Цибуляста баня. Спаська церква у маєтку Наталіївка Краснокутського району Харківської області

ІсторіяРедагувати

Не цілком ясно, коли цибулясті бані стали характерними в російській архітектурі. Деякі дослідники вважають цей елемент запозиченим у мусульманських народів, інші роблять висновок, що цибулясті бані розвинулися з шатер давньоруської дерев'яної архітектури. У Західній та Центральній Європі, а також в Азії їхня поява належить до більш пізнього часу[1]. У домонгольській період, судячи з ікон тієї доби, бань такої форми ще не було. Припускалося, що спочатку панували так звані шоломоподібні бані, що видно на прикладі Успенського собору у Владимирі. Цибулясті бані набули масової популярності тільки за часів правління Івана Грозного, коли на честь взяття Казані був побудований Покровський собор, який у незмінному вигляді зберігся з шістнадцятого століття.

 
Цибулясті бані Храму Василія Блаженного. XVI століття

Академік Борис Рибаков, проаналізувавши стародавні рукописи, у 1946 році прийшов до висновку, що цибулясті бані існували на Русі ще в XIII столітті[2]. Археолог Микола Воронін погодився з його думкою, зазначивши, що цибуляста форма застосовувалася навіть частіше за шоломоподібну[3]. Сергій Заграєвський виявив зображення цибулястих бань на мініатюрах і іконах XII століття, а після монгольської навали у на більшості ікон присутні лише бані-цибулини[4]. Він згадує про єдине зображення шоломоподібної бані, що трапилося у джерелі кінця XV століття. Результати досліджень привели його до думки, що шоломоподібні бані, сліди яких часто знаходили під цибулястими, є пізнішими післяпетрівськими новоділами, зробленими з метою надати їм традиційних візантійських форм. Також Заграєвський зазначив, що найстаріші зображення двох владимирських соборів представляють їх з цибулястими банями, а шоломоподібні з'явилися пізніше. Він пояснює повсюдну появу цибулин наприкінці XIII століття апофеозом загального прагнення до вертикальності в російській архітектурі, що мало місце з кінця XII до початку XV століття[5]: у цей період ґанки, пілястри, склепіння і барабани подовжувалися з метою створити відчуття поринання увись, вертикального поруху[6]. Цибуляста форма бані може символізувати полум'я церковної свічки[7], за іншою точкою зору, бані мали швидше практичне значення, ніж релігійне, і зводилися з метою запобігання накопиченню на даху снігу[8].

Незважаючи на це, деякі науковці стверджують, що росіяни запозичили форму цибулястих бань з мусульманських країн, можливо з Казанського ханства: його завоювання Іван Грозний увічнив зведенням Покровського собору[9].

У країнах світуРедагувати

Центральна і Західна ЄвропаРедагувати

Барокові бані у формі цибулин (а також груш, квіткових бутонів) мали поширення у Священній Римській імперії. Перша зведена 1576 року архітектором Йоганнесом Голлом (1512—1594) на церкві жіночого францисканського монастиря в Аугсбурзі. Виконані з листової міді, цибулясті бані з'явилися на католицьких церквах південної Німеччини, чеських земель, Австрії, Сардинії та північно-східної Італії. Також вони були уподобані австрійським архітектором Ріденсрайхом Гундертвассером.

АзіяРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Block, Eric (2010). Garlic and Other Alliums: The Lore and the Science (en). Royal Society of Chemistry. ISBN 9780854041909. 
  2. Б. А. Рыбаков. "Окна в исчезнувший мир (по поводу книги А. В. Арциховского «Древнерусские миниатюры как исторический источник»). В кн.: Доклады и сообщения историч. факультета МГУ. Вып. IV. М., 1946. С. 50.
  3. Н. Н. Воронин. Архитектурный памятник как исторический источник (заметки к постановке вопроса). В кн.: Советская археология. Вып. XIX. М., 1954. С. 73.
  4. Заграевский С. В. Формы глав (купольных покрытий) древнерусских храмов. М.: Алев-В, 2008.
  5. Г. К. Вагнер. О своеобразии стилеобразования в архитектуре Древней Руси (возвращение к проблеме). В кн.: Архитектурное наследство. Вып. 38. М., 1995. С. 25.
  6. П. А. Раппопорт. Древнерусская архитектура. СПб, 1993.
  7. Dominique Raynaud, Architectures comparées. Essai sur la dynamique des formes, Éditions Parenthèses, 1998, p. 51. (фр.)
  8. A.П.Новицкий. Луковичная форма глав русских церквей. В кн.: Московское археологическое общество. Труды комиссии по сохранению древних памятников. Т. III. Moscow, 1909.
  9. Shvidkovsky, D. S. (2007). Russian architecture and the West. Yale University Press. ISBN 978-0-300-10912-2. 

ДжерелаРедагувати