Хрещатицький Борис Ростиславович

Бори́с Ростисла́вович Хреща́тицький (*23 липня 1881, станиця Новомиколаївська, Міуська округа, Область Війська Донського, Російська імперія - †22 липня 1940, Сус, Туніс, Французька держава) — донський козак, генерал-лейтенант Російської армії (1919), учасник громадянської війни на Далекому Сході і в Сибіру, отаман Далекосхідного українського війська Зеленого Клину (1918−1923), лейтенант французької армії (1929). Георгіївський кавалер (1919), кавалер ордена «Почесного легіону» (Франція).

Борис Ростиславович Хрещатицький
Борис Ростиславович Хрещатицький

Flag of Green Ukraine.svg Отаман Далекосхідного українського війська Зеленого Клину
Час на посаді:
1918 — 1923
Попередник посада щойно заснована
Наступник посада щойно скасована

Народився 23 липня 1881(1881-07-23)
станиця Новомиколаївська, Міуська округа, Область Війська Донського, Російська імперія
Помер 22 липня 1940(1940-07-22) (58 років)
Сус, Туніс, Французька держава
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяФранція Франція
Національність Донський козак
Нагороди
Орден Святого Георгія
Георгіївська зброя
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Кавалер ордена Почесного легіону
Воєнний хрест 1914—1918
Військова Медаль (Французькf Респблікf)
Лева і Сонця 3 ступеня
Лева і Сонця 4 ступеня
Лева і Сонця 5 ступеня
Орден «За видатні заслуги» (Велика Британія)
Медаль Перемоги (Великобританія)

ЖиттєписРедагувати

У 1900 р. закінчив Олександрівський кадетський корпус і Пажеський корпус.

Осавул гвардії з 1912 р., з 1913 р. − полковник. Брав участь у російсько-японській війні у складі лейб-гвардії козачого полку. Потім продовжував служити на Далекому Сході.

16 серпня 1914 р. на чолі 52-го Донського козачого полку відправлений на російсько-німецький фронт, де проявив хоробрість і вміле командування.

8 липня 1915 р. нагороджений іменною Георгіївською зброєю.

31 травня 1916 р. йому присвоєно звання генерал-майора.

22 вересня 1916 р. він призначається командиром 2-ї бригади 1-ї Донської козачої дивізії в складі 3-го кінного корпусу генерала графа Ф. А. Келлера, 22 жовтня 1917 р. − командиром Уссурійської козачої дивізії.

Невдовзі після більшовицького перевороту вирушає разом зі своєю дивізією на Далекий Схід, де вона розпускається по станицях.

У січні 1918 р. прибув у Забайкалля, потім переїхав до Харбіна, вступив у розпорядження генерала Д. Л. Хорвата.

З 8 березня по 14 листопада 1918 р. обіймав посаду начальника штабу російських військ у смузі відчуження Китайсько-Східної залізниці. На початку літа 1918 р. приступив до формування української армії Зеленого Клину. Однак, коли на станції Ехо (рос. Эхо) Китайсько-Східної залізниці (за ін. джерелами − в селищі Роздольне Приморського краю) почалося формування другої української дивізії, у вересні 1918 р. від адмірала Олександра Колчака отримано наказ відправити українські частини на антибільшовицький фронт. З листопада 1918 по серпень 1919 р. з армією Колчака брав участь у боях проти радянської Росії, дослужився до звання генерал-лейтенанта.

Восени 1919 р. отримав посаду інспектора Далекосхідних формувань стратегічного резерву та звання генерала з особливих доручень при командувачі військ Приамурського військового округу.

У 1920 р. перейшов під командування отамана Г. М. Семенова. З 27 квітня 1920 і до 7 липня 1921 р. обіймав посаду начальника штабу всіх козацьких військ Російської східної околиці. На початку 1920 р. (за ін. джерелами − влітку 1918) Український крайовий секретаріат Зеленого Клину призначив Б. Р. Хрещатицького отаманом Далекосхідного українського війська. З 26 червня 1920 р. був керуючим відомством закордонних справ Забайкальського уряду Г. М. Семенова і вів з японцями переговори про спільну боротьбу з Червоною армією. З серпня 1921 р. брав участь у роботі Верховної військової ради Забайкалля. Після поразки військ Г. М. Семенова і розпуску в 1920 р. українських полків генерала Л. В. Вериги у Владивостоці емігрував у Харбін (Китай).

У 1924 р. їде з Маньчжурії до Франції. Відсутність найближчим часом перспектив щодо повалення радянської влади та безгрошів'я змушують його вступити у Французький іноземний легіон. З 11 липня 1925 р. він − рядовий легіонер 4-го ескадрону 1-го кавалерійського полку 2-ї іноземної легкої броньованої бригади в Сирії. Уже 15−17 вересня 1925 р. у складі зведеного загону (1000 легіонерів) бере участь у захисті від сирійських повстанців (3,5 тис.) села Мессіфр (фр. Messifré), південніше Дамаска. У бою він проявив хоробрість і самовідданість: поранений у руку, прийняв командування над одним із підрозділів ескадрону замість убитого лейтенанта. У 1926−1928 рр. став учасником захисту французьких транспортних колон в районі м. Дейра-ез-Зор (фр. Haute-Djezireh) у північно-східній пустелі Сирії, там дослужився до командира 23-го ескадрону, що складався з чеченських горців. За короткий час він пройшов у легіоні усі сержантські чини, і 11 січня 1929 р. йому було присвоєно звання лейтенанта. З лютого 1929 по листопад 1933 р. − штатний співробітник з особливих доручень Іноземного легіону у м. Леванте у Північній Африці.

З листопада 1933 р. проживав у Франції, де з часом отримав французьке громадянство (1935).

З початком Другої світової війни поступає на військову службу у французьку армію. Після поразки Франції від Німеччини разом зі своїм ескадроном 11 липня 1940 р. переправляється в Туніс, де незабаром помирає.

ДжерелаРедагувати