Турецько-венеціанські війни

сторінка значень у проекті Вікімедіа
Венеціанська морська імперія.

Турецько-венеціанські війни — низка військових конфліктів, що відбулися в XV—XVIII століттях між Османською імперією та Венеціанською республікою.

Торгівлю з Єгиптом, який був пов'язаний караванними шляхами зі Сходом, контролювала Венеціанська республіка. До Марко Поло венеціанських купців на Сході не було. В кінці XV століття зміцніла Османська імперія перекрила торгові шляхи з Європи в Китай та Індію[1]. Спочатку Венеція уникала сутичок з османами, вважаючи за краще торгувати з ними. Так, 1355 року вона уклала договір про захист Візантії від будь-яких ворогів, за винятком «Морат-бея і його турків»[2].

Перша війна (1423—1430)Редагувати

1415 року турецький флот атакував Негропонте. У відповідь Венеція спорядила 10 галер під командуванням П'єтро Лоредана. 27 травня 1416 року в протоці Дарданелли при Галліполі Лоредан захопив турецький флот. 1421 року, після підкорення венеціанцями Сало́нік, Туреччина оголосила Венеції війну. Розпочата 1426 року війна Венеції з Міланом змусила республіку воювати на два фронти. Як наслідок 1430 року Венеція втратила Сало́ніки, а вже через рік, 1431 року, уклала з турками мир в Адріанополі. Втім, венеціанцям було надано право вільного пересування і ведення торгівлі турецькою територією[3][4].

1453 року турки завоювали Константинополь. Венеція не прийшла на допомогу, вважаючи, що з турками буде легше досягти торгової угоди, якщо не допомагати грекам. Але протягом більш 250 років опісля цього Венеції довелося воювати з турками, що підірвало її економіку і призвело до кінцевого занепаду Венеціанської республіки.

Друга війна (1463—1479)Редагувати

Друга війна з турками почалася 28 липня 1463 року, з метою повернути завойовану турками Морею. На стороні Венеції час від часу виступав Святий Престол. Війна йшла невдало і 25 січня 1479 року Джованні Даріо підписав в Стамбулі мирний договір з турками. За підсумками війни Венеція втратила Негропонте, Лемнос, а також опорні точки в Мореї та Епірі. Крім того, республіці довелося відшкодувати туркам 100 000 дукатів і платити щорічно 10 000 дукатів за право вести торгівлю на турецькій території[5][6][7].

Третя війна (1499—1503)Редагувати

1499 року турецький султан Баязид II, закінчивши даремну війну з мамелюками, розпочав третю турецько-венеціанську війну, вирішивши зробити Адріатику кордоном між своїми володіннями і Венецією. У серпні турки розбили біля мису Зонкйо в Іонічному морі венеціанський флот, після чого захопили західно-грецький порт Лепанто, що знаходився під владою Венеції. 1500 року турки знову розгромили венеціанців на море, захопивши Модон, Корон і Наваріно. Венеція змогла залучити союзників в особі Папської держави, Угорщини та Франції, але не змогла добитися успіхів і 1503 року уклала мир, віддавши під контроль Османської імперії все узбережжя Пелопоннесу[8].

До 1522 року, при Сулеймані Пишному, Османська імперія остаточно склалася і продовжила витісняти Венецію із Середземномор'я.

Четверта війна (1537—1540)Редагувати

Поразка в черговій війні з турками коштувала Венеції егейських колоній Навпліон, Монемвасії (звідки ввозили знамените вино мальвазія) і 300 000 дукатів.

П'ята війна (1570—1573)Редагувати

Докладніше: Кіпрська війна

1570 року турки взяли в облогу Кіпр, розпочавши Кіпрську війну. За підтримки папи Пія V Іспанія, Венеція, Ґенуя, Сицилія, Неаполь й Австрія згуртували флот. Однак туркам вдалося 1571 року захопити Кіпр. Венеціанського командира Марка Антоніо Браґадіна, який приніс туркам міські ключі, протягнули волоком по місту, а потім з живого здерли шкіру. Трьомстам людям, що прийшли з ним, стяли голови[8].

Християнський світ, реагуючи на турецьку загрозу, уклав у травні 1571 року в Римі альянс (Священну лігу), в який увійшли Венеція, Іспанія і Папська область. Під загальним командування Дона Хуана Австрійського, зведеного брата короля Філіпа II Іспанського, 7 жовтня 1571 року в Коринфській затоці, біля порту Лепанто, зійшлися християнська і турецька ескадри. Венеціанським флотом командував Себастьяно Веньєр. Християнський флот при Лепанто складався з 207 галер, 6 галеасів і 30 інших кораблів. На них знаходилося 740 гармат, і 84 420 чоловік[9]. У турків було 242 корабля, вони мали перевагу в чисельності, християни — в артилерії. Бій почався близько опівдні водночас на трьох фронтах. Внаслідок турки зазнали поразки, втративши 30 000 чоловік убитими, ще 8000 потрапило в полон. Християни втратили 8000 чоловік. Було потоплено 113 турецьких галер, ще й 117 захоплено, тим часом як християни втратили лише 12 галер[8][10]. Ця перемога справила величезне враження на Європу, показавши, що непереможних досі турків можна перемагати.

Однак в травні 1572 року папа Пій V помер і християнський союз розпався, тим часом як турки побудували новий флот. Кинута союзниками, Венеція була змушена прийняти запропоновані турками умови перемир'я. За умовами мирного договору від 3 березня 1573 року Венеція відмовилася від усіх претензій на Кіпр і взяла на себе зобов'язання протягом трьох років платити султанові по 300 тисяч дукатів[11]. Турецький посол в Венеції так описав битву при Лепанто:

«Між вашою поразкою і нашою є глибока відмінність. Захоплюючи Кіпр далеко від вас, ми відрізуємо вам руку. Завдавши поразки нашому флоту, ви зголюєте нам бороду. Відрізана рука ніколи не виросте, а нова борода стане ще густішою»[12].

Шоста війна (1645—1669)Редагувати

Докладніше: Кандійська війна

Після поразки в Кіпрській війні Венеція намагалася підтримувати хороші відносини з Османською імперією. Але на початку жовтня 1644 року лицарі з ордена Святого Йоана захопили турецький корабель, на борту якого перебували колишній головний чорний євнух султанського гарему Сюнбюль-ага, кадій Мекки, близько 30 жінок зі султанського гарему і низка інших високопоставлених прочан. Османи, дізнавшись про долю судна, вирішили помститися. Так почалася Критська війна.

1648 року турки взяли в облогу Крит і 25 років тримали в облозі його столицю Кандію. Розуміючи неминучість поразки, Венеція зверталася за допомогою до усіх християнських країн, підкреслюючи, що на терезах лежить не просто майбутнє венеціанської колонії, але безпека всього християнського світу, так як втрата Криту означатиме втрату половини Середземномор'я, але все було марно. Внаслідок допомогу Венеція отримала тільки перед падінням Кандії 1669 року і вже не змогла допомогти обложеним. Франческо Морозіні, командувач венеціанським флотом, в обмін на капітулювання безперешкодно вивіз з Кандії захисників міста, що залишилися в живих[13][14]. Ця війна коштувала Венеції близько 150 мільйонів дукатів. У венеціанському діалекті з'явився вираз «esser incandio» (побувати в Кандії), що означає крайню ступінь розпачу або розорення[15].

Сьома війна (1684—1699)Редагувати

19 січня 1684 року Венеціанська республіка вступила у Священну лігу, засновану папою Інокентієм XI для допомоги імператору Леопольду I у Великій Турецькій війні (1683–1699). Так для Венеції почалася Морейська війна. У липні 1684 року Франческо Морозіні очолив флот Священної ліги і захопив острів Санта-Маура і твердиню Превеза на материку. Влітку 1685 року війська Священної ліги захопили колишній венеціанський порт Корон і більшу частину Мореї. 1687 року було захоплено Лепанто, Патри, Коринф і Атени, при обстрілі яких було підірвано Парфенон, в якому турки влаштували пороховий склад. У березні 1688 року Морозіні був заочно обраний дожем і продовжив свої завоювання до смерті в січні 1694 року. Венеціанцям вдалося розгромити османський флот у Мітіліні, взяти Монемвазію, Авлон, Саламін, Гідру і Спеце. У вересні 1694 року новий венеціанський головнокомандувач Антоніо Дзено захопив острів Хіос, але в лютому 1695 року турки завдали венеціанцям жорстокої поразки на море і ті покинули острів. За втрату Хіосу Дзено був знятий зі своєї посади, заарештований і через два роки помер у в'язниці. Надалі венеціанці завадили висадці турків на Арголінді і здобули кілька перемог на морі. Тим часом імператор Леопольд I вирішив укласти мир з Османською імперією, бажаючи отримати свободу дій в наміченій боротьбі за іспанську спадщину. За Карловицьким миром 1699 року Венеції вдалося зберегти за собою Пелопоннес, але довелося повернути туркам Аттику. Тимчасові успіхи в боротьбі з турками, що дозволили Венеції повернути море (Пелопоннес), не змінили суттєво загального становища[16].

Восьма війна (1714—1718)Редагувати

9 грудня 1714 року Туреччина оголосила війну Венеції. Так почалася Друга Морейська війна, остання в низці турецько-венеціанських війн. Венеція звернулася за допомогою до європейських держав, але отримали лише дюжину галер від папи, Великого герцога Тосканського і Мальтійського ордена. 1715 року турки всього за два місяці знову завойовують Пелопоннес. А ось в Далмації венеціанці за допомогою ополчення місцевих міст і морлахів змогли відбити напади турків. 1716 року положення Венеції було покращено вступом у війну Австрії, що побоювалася, що захоплення турками Іонічних островів і Далмації поставить під удар австрійські володіння в Хорватії та Італії (Неаполь). 5 серпня прославлений полководець принц Євгеній Савойський розгромив армію великого візира при Петровардині, до деякої міри повторивши «криваву лазню» при Зенті 20-річної давнини. Разом австрійці і венеціанці не дозволили туркам влітку того ж 1716 року захопити Корфу, а потім, скориставшись перепочинком, за сприяння іспанського флоту взяли Санта-Мавру і Бутрінті, міста на узбережжі Епіру, навпроти Корфу, не зустрівши там опору[17]. 1717 року венеціанці в цілому успішно воювали на морі, розбивши турків біля острова Імброс[18] і звівши внічию бій у острова Черіго (відомий також як битва при Матапані). На суші, як і раніше діючи разом з австрійцями, венеціанці в жовтні зайняли Превезу та Воніцу[19].

Австрійці, які стояли на порозі війни з іспанським королем Філіпом V Бурбоном (1718–1720), поспішали закінчити війну з Туреччиною, не дуже зважаючи на інтереси свого союзника. У травні 1718 року в Пассаровиці (Пожареваць) було розпочато мирні переговори за посередництва Англії і Нідерландів. Венеціанський уповноважений Карло Руцціні марно домагався повернення республіці Морєї, Суди і Спіналонги, або, хоча б розширення венеціанських володінь в Албанії на південь до Скутарі і Дульчин. Мир було укладено 21 липня. Венеція зберегла за собою ряд міст, завойованих в Далмації, Герцеговині й Албанії з прилеглою місцевістю на відстані ліги (≈4,8 км) від міста, а також Бутрінто, Превеза і Воніцу, але без округи. Крім того, турки повернули республіці острів Черіго[20][21][22][23]. Таким чином, Венецію остаточно витіснили з Егейського моря. Іонічні острови і Корфу залишалися у Венеції до самих останніх днів існування республіки. В день підписання Пассаровицького миру, обидві сторони були гранично виснажені, і практично не становили загрози інтересам один одного[24][25]. Границя, встановлена 1718 року, залишалася незмінною до самого кінця Венеціанської республіки і початку війни другої антифранцузької коаліції.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Тойнби, 1996, с. 545
  2. Кинросс, 2005, с. 64
  3. Кинросс, 2005, с. 95
  4. Оке, 2006, с. 114
  5. Оке, 2006, с. 115—116
  6. Делюмо, 2006, с. 22, 27
  7. Кинросс, 2005, с. 149—150
  8. а б в Бек, 2002, с. 102
  9. Делюмо, 2006, с. 277—278
  10. Кинросс, 2005, с. 288—294
  11. Бек, 2002, с. 103
  12. Кинросс, 2005, с. 293—294
  13. Бек, 2002, с. 123—124
  14. Гаррет, 2007, с. 68-69
  15. Zwingle, 2002, с. 37
  16. Бек, 2002, с. 124
  17. Galibert, 1854, с. 443
  18. Galibert, 1854, с. 443—444
  19. (італ.) Amy A. Bernardy. L'Ultima guerra turco-veneziana (MDCCXIV-MDCCXVIII). — Firenze : tip. G. Civelli, 1902. — P. 49.
  20. Любкер Ф. Cythera // Реальный словарь классических древностей / под ред. членов Общества классической филологии и педагогики Ф. Гельбке, Л. Георгиевского, Ф. Зелинского, В. Канского, М. Куторги и П. Никитина. — СПб., 1885.(нім.)(рос.)
  21. (рос.) Норвич, Джон. История Венецианской республики / Джон Норвич ; [пер. с англ. И. Летберг, Н. Омельянович, Ю. Федоренко]. — М. : АСТ, 2009. — С. 773—774. — (Историческая библиотека) — ISBN 978-5-17-057153-6.
  22. (фр.) Léon. Histoire de la république de Venise. — Paris : Furne, 1854. — P. 445.
  23. Galibert, 1854, с. 445
  24. Бек, 2002, с. 131
  25. Гаррет, 2007, с. 69—70

ДжерелаРедагувати

  • Léon Galibert. Histoire de la république de Venise. — Paris : Furne, 1854. — 598 p.
  • Оке, Жан-Клод. Средневековая Венеция = Jean-Claude Hocquet. Venice au Moyen Âge. — 1 изд. — М. : Вече, 2006. — 384 с. — ISBN 5-9533-1622-4.
  • Бек, Христиан Даниель. История Венеции = Cristian Bec. Historie de Venice. — 1-е изд. — М. : Весь мир, 2002. — 192 с. — ISBN 5-7777-0214-7.
  • Гаррет, Мартин. Венеция: история города = Garrett, Martin. Venice: a Cultural and Literary Companion. — 1 изд. — М. : Эксмо, 2007. — ISBN 978-5-699-20921-7.
  • Делюмо, Жан. Цивилизация возрождения = Jean Delumeau. Le civilisation de la renaissance. — 1-е изд. — Екатеринбург : У-Фактория, 2006. — 720 с. — ISBN 5-9757-0091-4.
  • Тойнби, Арнольд Джозеф. Постижение истории = A.J.Toynbee. A Study Of History. — 1-е изд. — Москва : Прогресс, 1996. — 608 с. — ISBN 5-01-004397-1.
  • Лорд Кинросс. Расцвет и упадок Османской империи = Lord Kinross. The Ottoman Centuries. The Rise and Fall of the Turkish Empire. — 1-е изд. — Москва : Крон-пресс, 2005. — 696 с. — ISBN 5-232-00732-7.
  • Zwingle, Erla. Venedig. — National Geographic De, 2002. — ISBN 3934385613.