Відкрити головне меню

Михайло Ткачук навчався на радіофізичному факультеті Київського Держуніверситету...Згодом він закінчив в Києві КДІТМ ім.Карпенка-Карого(майстерня професора Івана Корнієнка) і з 1966 року працював режисером на студії "Київнаукфільм","Укртелефільм","Укркінохроніка" та Національній кіностудії ім.Олександра Довженка. Член Української кіноакадемії.Почесний член Ради МГО "Волинське Братство". 2002 року він створює власну студію "Заповіт",де виступає вже і в якості продюсера.За час роботи в кіно ним створено більш як 50 науково-популярних і документальних стрічок.Починаючи з 1990 року в його доробку такі фільми:"Мандри в країну Чаянова","Райські острови гетьмана Сагайдачного","Мольфар з роду Нечаїв","Лучеськ Великий на Стиру","Пані сенаторка","Близькі і далекі","Покликав Вас Госпожий глас","Кінець кільця",серіал "Загадка Норильського повстання","Шаслива Настуня"...

2006 році на МКФ "Права людини.Український контекст" цикл «Загадка Норильського повстання» (фільми "За гратами Півночі","Вірус непокори","Повстання духу")отримав визнання в номінації «Свобода як найвища цінність». 2007 року Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, 2008 року — найвищою державною нагородою України —Національною премією імені Тараса Шевченка, 2011-нагорода Президії Академії наук України "За вклад у розвиток науки", 2015-нагорода Академії Козацтва України( Хрест заслуги імені Ніла Хасевича) за вагомий вклад в розвиток українського козацтва". Михайло Ткачук є не лише режисером, але й сценаристом майже усіх своїх фільмів,деякі з яких отримали міжнародне визнання. Режисер демонстрував свої стрічки в Польщі,Канаді,Грузії,Чехії,Туреччині,Литві, Германії...Кінорежисер Кіра Муратова назвала Михайла Ткачука «останнім романтиком нашого кіно».

«Загадка Норильського повстання»Редагувати

Цикл «Загадка Норильського повстання» (2003–2006) розповідає про повстання в'язнів сталінських таборів у Норильську на півночі Росії влітку 1953 року. Його ініціаторами стали політичні в'язні з усього Радянського Союзу, серед яких було близько 70 відсотків українців. Акція непокори в таборах тривала кілька місяців. У табірних пунктах повсталі створили територію свободи із власним самоврядуванням і висунули радянському керівництву низку політичних вимог. Повстання було придушене спецвійськами НКВД, а його ініціатори розстріляні. «Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства, — сказав про учасників повстання у Норильську режисер Михайло Ткачук. — І всі ми — боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських „зелених братів“, і народів Кавказу. В'язні просто зобов'язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі…». Кіноцикл Ткачука складається із чотирьох стрічок, що розповідають про події п'ятдесятрічної давнини: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу» та «Щаслива Настуня». В основі перших трьох стрічок — розповіді в'язнів таборів, фотографії, архівні документи. Зйомки проводилися не лише в різних містах України, але й у Канаді, Грузії, Польщі, країнах Прибалтики, Росії. За кілька років автор узяв інтерв'ю у більш як ста колишніх учасників повстання. «Мета кіноциклу, — пояснив режисер, — визнати ОУН-УПА українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди як це було зроблене в Прибалтиці. Та щоби наші герої не бідували...».

Відзнята 2007 року остання, четверта, стрічка циклу — «Щаслива Настуня» — відповідає загальній темі та меті, але відрізняється ліричною тональністю. Героїнею стрічки стала 80-річна Анастасія Тарнавська із буковинського містечка Кіцмань. Доля Настуні вражає трагізмом, як і тисячі доль інших учасників визвольних змагань 40-50-х, що були засуджені до багаторічного ув'язнення в радянських таборах. «Чим непомітніше, нижче, ближче до землі існування людини, — говорить про фільм „Щаслива Настуня“ Михайло Ткачук, — тим характерніша її доля для долі всього народу і тим очевидніше, що саме вона повинна говорити тим, хто живе на цій землі сьогодні. Для сучасної людини не притаманний пафос, вона не схильна до трагічних переживань. Можливо, камерний масштаб розповіді виявиться сприятливішим для такої свідомості і буде здатний зворушити її».

ПосиланняРедагувати