Відкрити головне меню

Строгий стиль, строге письмо — стиль поліфонічної музики епохи Ренесансу (15-16 ст.), що розроблявся композиторами нідерландської, римської, венеціанської, іспанської та ряду інших композиторських шкіл. Переважно охоплював твори для хору а капела церковної традиції, значно меншою мірою — світської.

Зміст

ТехнікаРедагувати

Головне досягнення майстрів строгого стилю — встановлення принципової рівноправності голосів у хорі, що відрізняє цей стиль від мистецтва Раннього Ренесансу (Ars Nova). Майстри строгого стилю розробили всі форми імітації і канону 1-го і 2-го розрядів, двухголосні і багатоголосні канони з вільними контрапунктуючими супровідними голосами і без них, імітації та канони з двома (і більше) пропостами, нескінченні канони, канонічні секвенції, застосовували всі основні способи перетворення теми в поліфонічній формі: збільшення, зменшення, обернення, ракохід та їх комбінації. Одним із найважливіших їх досягнень була розробка різних видів складного контрапункту і застосування його закономірностей у канонічних формах.

У числі інших відкриттів старих майстрів поліфонії можна назвати принцип комплементарності (мелодико-ритмічного взаємодоповнення контрапунктуючих голосів), а також маскування кадансів посеред музичної побудови. Музика майстрів строгого стилю володіє різним ступенем поліфонічної насиченості, композитори вміли урізноманітнити звучання всередині великих форм за допомогою гнучкого чергування суворого викладу з більш вільними розділами, а також з розділами, де голоси рухаються нотами рівної тривалості. В останньому випадку контрапунктичний склад перетвориться в хоральний.

Гармонічні поєднання голосів в музиці строго стилю характеризується як повнозвучні, консонантно-тризвучні. Дисонуючі інтервали допускалися тільки залежно від консоноуючих — як прохідних, допоміжних звуків або затримань, що розв'язуються у консонанс. Мелодика опиралася на 5 середньовічних ладів — дорійський, фригійський, міксолідійський, а також іонійський і еолійський.

Образна сфераРедагувати

Для образності строгого стилю типові зосередженість і споглядальність, раціональні сплетення контрапунктуючих голосів утворюють урівноважені звучання. Натомість експресивні наростання, драматичні контрасти чи особистісні емоції строгому стилю не властиві.

Найважливішими серед жанрів строго стилю були меса (перша в європейській музиці значить циклічна форма) і мотет (на духовні і світські тексти). Складалися також духовні та світські поліфонічні пісні, мадригали. Головним чином майстри строгого стилю писали для хору без супроводу. Проте іноді допускалася і участь музичних інструментів, деякі композитори складали музику і для інструментальних ансамблів.

Найвідомішими композиторами строгого стилю вважаються Жоскен Депре, Орландо ді Лассо та Палестріна. Найбільшими теоретиками епохи строгого письма були Й. Тінкторіс, Г. Глареан, Н. Вічентіпо (1511–1572; автор книги L'antica musica ridotta alla moderna prattica, 1555), Дж. Царліно.

Історичне значенняРедагувати

Поліфонічні прийоми, розроблені майстрами строгого стилю лягли в основу вільного стилю, який змінив строгий стиль у XVII столітті. Найважливіші досягнення майстрів строгого письма — поліфонічна самостійність голосів, єдність оновлення та повторності у розвитку музики, високий рівень розвитку імітаційної і канонічної форм, техніки складного контрапункту, застосування різноманітних способів перетворення теми, кристалізація прийомів кадансування зберегли своє значення для всіх подальших епох.

Найбільше мистецтво строгого стилю виявляє свій вплив у творах Й. С. Баха (напр. хорал «Aus tiefer Not», BWV 686, Credo No 12 з меси h-moll, мотет BWV 229), в пізніх творах В. А. Моцарта і Л. Бетховена тощо. У 19 столітті композитори використовували техніку строгого стилю для створення старовинного колориту, а в деяких випадках — містичного відтінку. Значну увагу вивченню строгого стилю приділив С. Танєєв.

У сучасних музичних навчальних закладах строгий стиль є початковим розділом навчального курсу поліфонії.

БібліографіяРедагувати

  • Булычев В. A., Музыка строгого стиля и классического периода как предмет деятельности Московской симфонической капеллы, М., 1909;
  • Танеев С. И., Подвижной контрапункт строгого письма, Лейпциг, 1909, М., 1959;
  • Соколов H. A., Имитации на cantus firmus, Л., 1928;
  • Конюс Г. Э., Курс контрапункта строгого письма в ладах, М., 1930;
  • Скребков С. С., Учебник полифонии, М.-Л., 1951, М., 1965;
  • его же, Художественные принципы музыкальных стилей, М., 1973;
  • Григорьев С. С., Мюллер Т. Ф., Учебник полифонии, М., 1961, 1969;
  • Павлюченко С. A., Практическое руковедство по контрапункту строгого письма, Л., 1963;
  • Протопопов В. В., История полифонии в ее важнейших явлениях, (вып. 2) — Западноевропейская классика XVIII–XIX вв., М., 1965;
  • Литинский Г. И., Образование имитаций строгого письма, М., 1971;
  • Фраенов В. П., Контрапункт строгого письма в училищном курсе полифонии, в кн.: Методические записки по вопросам музыкального образования, вып. 2, М., 1979;
  • Vicentino N., L'antica musica ridotta alla moderna prattica, Roma, 1555, Zarlino G., Istitutioni harmoniche, Venezia, 1558, факсиміле в изд.: Monuments of music and music literature in facsimile, 2 ser. — Music literature, 1, N. Y., 1965;
  • Artusi G. M., L'arte del contrapunto, 1-2, Venezia, 1586-89, 1598;
  • Bernardi S., Porta musicale per la quale in principianto…, Venezia, 1682;
  • Berardi A., Documenti armonici, Bologna, 1687;
  • Fux J. J., Gradus ad Parnassum, W., 1725 (англ. пер. — N. Y., 1943); Cherubini L., Cours de contrepoint et de fugue, P., 1835;
  • Bellermann H., Der Contrapunkt, В., 1862, 1901; Bubler L., Der strenge Satz, В., 1877, 1905
  • Kurth E., Grundlagen des linearen Kontrapunkts. Einführung in Stil und Technik von Bachs melodischer Polyphonie, Bern, 1917, 1956
  • Jeppesen К., Der Palestrinastil und die Dissonanz, Lpz., 1925;
  • его же, Kontrapunkt, Kph., 1930, Lpz., 1935;
  • Merritt A., Sixteen-century poliphony, Camb., 1939;
  • Lang P., Music of western civilization, N. Y., 1942;
  • Reese G., Music of the Renaissance, N. Y., 1954;
  • Chominski J. M., Formy muzyczne, t. 1-2, Kr., 1954-56.

ДжерелаРедагувати