Віктимність
Віктимність (від лат. victima — жертва) — концепція позитивістської віктимології про схильність стати жертвою злочину. У сучасній західній віктимології термін майже не використовується, а припущення, що причиною вчинення злочину є поведінка чи одяг постраждалих, критикується як несправедливе звинувачення жертви та спростовується більш новітніми дослідженнями. [1]
_-_LRW-SCALE-11.svg)
У позитивістській віктимології ред.
Основоположник позитивістської (інтеракціоністської) віктимології Б. Мендельсон у роботі «Походження доктрини віктимології» визначав поняття «віктимність» як аналог поняття «злочинність»: якщо злочинність — це стан, факт або властивість бути злочинцем, то віктимність — це стан, факт або властивість бути жертвою[2][3].
Деякі автори вважали, що віктимність «перебуває в прямій залежності від стану злочинності: чим більше суспільство вражене злочинністю, тим вище шанс будь-якого індивіда стати жертвою злочину»[4]. При такому підході віктимність розглядалася у зв'язку зі статистикою.
На думку інших авторів, віктимність — це «особлива властивість потерпілої від злочину особи (в аспекті кримінальної віктимології), що складається в її схильності стати, за певних обставин, жертвою злочину»[5].
У сучасній науці ред.
Підхід, що допускає можливість покладати часткову відповідальність за злочин на жертву, в західній науці було піддано гострій критиці з 1970-тих років, в першу чергу з боку феміністських авторок[6][7].
Аналізуючи дослідження випадків зґвалтування та домашнього насильства, вони виявили, що фактори поведінки жертви, які раніше описувалися як «провокуючі», насправді є такими не об'єктивно, а в сприйнятті злочинця[8]. Згідно з феміністською теорією права, дослідник, що мислить в категоріях «провокуючої поведінки жертви» або «віктимної поведінки», тим самим виправдовує злочинця і, в разі гендерного насильства, відтворює ті ж патріархальні стереотипи, які є причиною досліджуваних ним злочинів[6][9].
У феміністській теорії звинувачення жертви насилля називається віктимблеймінгом.[1]
Емпіричні дані показують, що поведінка, описана у позитивістській віктимології як «необачна», «легковажна», «аморальна» (іноді як «винна віктимність»[10]), не є значимим чи визначальним чинником скоєння сексуальних злочинів. Опис одягу, поведінки потенційних жертв та реальна статистика мають суттєві відмінності.
Потенційними жертвами зазвичай описують «дівчат у суперкоротких спідницях, які користуються занадто яскравим макіяжем»[10], тоді як за статистикою 10,1 % постраждалих від сексуального насильства становлять діти до 12 років і жінки віком понад 40 років, 11,4 % — підлітки 13—15 років, 6,5 % — чоловіки різного віку; при цьому 45,6 % потерпілих були раніше знайомі з ґвалтівником і довіряли йому, а в 15 % випадків сексуальне насильство скоюють родичі або партнери[11].
Виставка "Чи це моя провина?" ред.
У 2018 році в Брюсселі було відкрито виставку одягу, який був на жінках в день вчинення насильства. Така назва виставки співзвучна із запитанням, які найчастіше ставлять поліцейські зґвалтованим жінкам:"У що ви були одягнуті?". Постраждалі не завжди розуміють суть цього питання і чому вони мають бути винні щодо того, який саме одяг вони вибрали того дня. Серед одягу на виставці: спідниці, плаття, штани та сорочки, навіть поліцейська форма.[12] На стендах відсутній надто відкритий одяг чи одяг червоних, яскравих "агресивних" кольорів.
Реабілітаційний підхід ред.
Сучасна західна наука прагне знизити сприйняття постраждалих як жертв, відповідальних за вчинення злочину. В ряді європейських країн законодавче поняття "віктимної поведінки" відсутнє (зокрема, у шведському законодавстві) зі зміщенням фокусу на згоду на секс[13].
Практика реабілітації постраждалих від насилля зосереджується на можливостях трансформації кризи в можливості, фокусуючись на ресурсах, з допомогою яких постраждалі можуть подолати травму і досягти успіху в житті, яке б інакше вважалося зруйнованим.
Головною метою реабілітації є відновлення; знаходження джерела внутрішньої сили і вияв необхідних рис характеру; вирішальне значення має підтримка постраждалих (сім'ї, близьких, волонтерів та наставників, інших постраждалих у реабілітаційних групах); занурення в активності; застосування інших джерел досягнень і наполегливості для успішної ресоціалізації у суспільстві.
Див. також ред.
Примітки ред.
- ↑ а б Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки. Гендер в деталях. Процитовано 1 травня 2024.
- ↑ Beniamin Mendelsohn, "The Origin of the Doctrine of Victimology, " Excerpta Criminologica 3 (1963): 239-44.
- ↑ Brent E. Turvey, Victimity: Entering the criminal justice system. In B. E. Turvey & W. Petherick (Eds.), Forensic victimology: Examining violent crime victims in investigative and legal contexts (pp. 33-71). Amsterdam, The Netherlands: Elsevier Science.
- ↑ Ривман Д. В. Виктимологические факторы и профилактика преступлений. Л., 1975. С. 9.
- ↑ Ильина Л. В. Уголовно-правовое значение виктимности // Правоведение. 1975. № 3. С. 119.
- ↑ а б Andrew Karmen, 2003, Crime Victims: An Introduction to Victimology, Wadsworth Publishing, ISBN 978-0-534-61632-8.
- ↑ Lorraine Wolhuter, Neil Olley, David Denham. Victimology: Victimisation and Victims' Rights. Taylor & Francis US, 2009.
- ↑ Colleen A. Ward. Attitudes toward Rape: Feminist and Social Psychological Perspectives. Sage, 1995.
- ↑ Jan J.M. van Dijk. Introducing Victimology, in The Ninth International Symposium of the World Society of Victimology, Free University of Amsterdam, 1997.
- ↑ а б Варчук Т. В. Виктимология. — М.: Юнити-Дана: Закон и право, 2008. — С. 40.
- ↑ Мария Мохова. Сексуальное насилие: мифы и факты [Архівовано 2014-08-08 у Wayback Machine.]
- ↑ "У що ви були одягнуті?": виставка одягу жертв зґвалтування. BBC News Україна (укр.). 19 січня 2018. Процитовано 1 травня 2024.
- ↑ У Швеції набрав чинності закон про обов'язкову згоду на секс. www.unian.ua (укр.). Архів оригіналу за 5 березня 2022. Процитовано 6 листопада 2020.
Посилання ред.
- Віктимність [Архівовано 9 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.