Битва за Хюе
Битва за Хюе — одна із найвідоміших битв В'єтнамської війни, яка тривала з 30 січня по 3 березня 1968 року. Бої в Хюе були складовою частиною масштабного наступу В'єтконга та північнов'єтнамської армії в Республіці В'єтнам. Битва вирізнялася запеклими вуличними боями, які призвели до масових руйнувань та чисельних жертв серед мирного населення.
| Битва за Хюе | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Основний конфлікт: Війна у В'єтнамі | |||||||
| Файл:Hue1968.jpg Американські морські піхотинці під час боїв за місто | |||||||
| Координати: 16°28′03″ пн. ш. 107°34′48″ сх. д. / 16.467500000027779805° пн. ш. 107.58000000002778052° сх. д. | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
 Республіка В'єтнам США
|
 ДРВ В'єтконг
| ||||||
| Командувачі | |||||||
| Нго Куанг Чонг Фостер Лах'ю
|
Чан Ван Куанг
| ||||||
| Військові сили | |||||||
| 11 батальйонів АРВ 2 батальйони Армії США 3 батальйони морської піхоти США ВПС США (підтримка з повітря) |
10 батальйонів ВНА та В'єтконга | ||||||
| Втрати | |||||||
| З 30 січня по 28 лютого АРВ: 452 убитих 2123 поранених США: 216 убитих 1584 поранених[2] Всього: 668 убитих 3707 поранених |
В'єтнамські дані: Понад 2400 убитих та 3000 поранених (з 30 січня по 28 березня)[3] Американські дані: 5133 убитих[4] 98 потрапило в полон[5] | ||||||
| 844 мирних жителя загинуло та 1900 дістали поранення в результаті бойових дій. За даними південнов'єтнамського уряду, в'єтконгівці та північнов'єтнамські війська після захоплення міста стратили 4856 співробітників державних і правоохоронних органів та мирних жителів.[6] | |||||||
Тетський наступ
Американське керівництво в березні 1965 року відправило у Південний В'єтнам два експедиційних батальйони морської піхоти, а у квітні Ліндон Джонсон дозволив американським військам приймати участь в наземних бойових діях. Протягом 1965-67 років американці, разом з південнов'єтнамськими військами провели декілька масштабних та велику кількість локальних наступальних операцій. Хоча союзникам вдалося завдати великих втрат противнику і значно збільшити підконтрольну їм територію, але вони не змогли досягнути головної мети — розгромити В'єтконг та переломити хід війни. Через стежку Хо Ші Міна в'єтконгівці продовжували отримувати у великій кількості зброю, боєприпаси та спорядження. Крім того у Республіку В'єтнам постійно проникали підрозділи північнов'єтнамської армії.[7]
Утім командуючий американськими військами у В'єтнамі генерал Уільям Уестморленд досить оптимістично оцінював ситуацію, що склалася. 21 листопада 1967 року, перебуваючи у Вашингтоні він заявив: «Ми досягли того моменту, коли кінець уже на горизонті. Я абсолютно упевнений, що у 1965 році ворог вигравав, а тепер він, безумовно, програє. Усі надії ворога зведені нанівець.»[8]
У деякій мірі Уестморленд був правий, присутність американських військ зводила нанівець плани північнов'єтнамського керівництва установити контроль над Півднем та об'єднати усю країну під своєю владою. Тому для переломлення ситуації, влітку 1967 року, Ханой розробив план масштабного наступу в Південному В'єтнамі. Перед операцією ставилися три завдання: підняти масове народне повстання проти керівництва Республіки В'єтнам, розколоти її армію та продемонструвати американцям безперспективність продовження війни.[7] У Північному В'єтнамі чітко розуміли, що розгромити американський контингент їм не вдасться, тому наступ мав підштовхнути США до припинення участі у війні та виведення своїх військ із В'єтнаму.
Операція мала розпочатися 31 січня 1968 року під час в'єтнамського Нового року (Тет). У цей час сторони завжди заклювали перемир'я і припиняли бойові дії, тому наступ, по задуму його розробників, мав стати абсолютно неочікуваним для противника. Основними цілями для атак були визначені адміністративні центри та великі міста Південного В'єтнаму.
Контингент американських військ у В'єтнамі наприкінці 1967 року нараховував 319000 солдат і офіцерів, а чисельність усіх південнов'єтнамських силових структур (армія, поліція та підрозділи самооборони) складала майже 800 тисяч чоловік.[7][9] Утім більша частина союзних військ була зайнята контролюванням території, обороною військових баз, населених пунктів та шляхів сполучення, і тільки, порівняно, незначні сили займалися проведенням операцій проти В'єтконгу та північнов'єтнамських військ.
Для того, щоб відволікти увагу американського командування від ключових населених пунктів і заставити перекинути побільше військ на другорядні території, осінню 1967-го в'єтконгівські партизани та ВНА провели ряд атак у прикордонних районах Республіки В'єтнам. 21 січня 1968 року вони оточили базу базу морської піхоти Кхесань, що знаходилась на північному заході країни.[2] Ці дії дали результат — значна частина американських резервів була перекинута у другорядні райони, віддалені від головних міст країни.
30 січня 1968 року, на день раніше, ніж планувалося, В'єтконг та підрозділи ВНА чисельністю 84000 бійців розпочали масштабний наступ у Південному В'єтнамі. Одночасно були атаковані 36 із 44 провінційних столиць, 5 із 6 автономних міст, включаючи Сайгон і Хюе та понад сто інших населених пунктів, бойові дії розгорнулися на більшості територій країни.[7]
Хюе в 1965-67 роках. Стратегічне значення міста. Опис місцевості на якій відбувалися бойові дії
Хюе знаходився на півночі Республіки В'єтнам у 10 кілометрах на захід від морського побережжя та на 100 кілометрів південніше демілітаризованої зони. Місто було адміністративним центром провінції Тхиатх'єн і нараховувало 140000 жителів, що робило Хюе третім по величині містом Південного В'єтнаму.[7]
Хюе у той час славився як культурний та інтелектуальний центр В'єтнаму, який поважали обидві сторони конфлікту. Тому протягом усіх попередніх років війни у місті практично не було бойових дій. Тільки інколи у місті траплялися теракти, акти саботажу або мінометні обстріли. В районі Хюе діяли декілька в'єтконгівських рот, але ні в місті, ні в його околицях ніколи не було великих сил повстанців чи північнов'єтнамської армії.[7][10]
Через Хюе проходило шосе №1, через яке велося постачання американських і південнов'єтнамських військ, що діяли в районі демілітаризованої зони. Також у Хюе вивантажували припаси, які потім водними шляхами доставлялися у місто Дананг.[7] Через ці два фактори місто мало стратегічно важливе значення для союзників.[10]
Хюе розділявся рікою Хіонг (Ароматна ріка) на дві частини: Старе місто і Нове.[7] 2/3 населення Хюе проживало у Старому місті обнесеного кам'яною стіною. Це була справжня фортеця, побудована на початку ХІХ століття за участі французів. У ній до 1883 року знаходилася резиденція аннамських імператорів.[7] Фортеця займала площу 6 км² і була захищена стінами висотою 8 та шириною 12 метрів. Довжина кожної стіни складала майже 2,5 км, три стіни були прямими, тоді як четверта, що йшла вздовж річки, мала дещо заокруглену форму. Перед трьома із чотирьох стін знаходився широкій рів заповнений водою. Увійти до фортеці можна було через десять воріт. Фортеця мала велику кількість лабіринтів та вогневих точок, крім того під час Другої світової війни японці побудували на її території систему бункерів, що з'єднувалися чисельними тунелями. Усі ці фактори робили фортецю сильною оборонною позицією.[7][10]
У середині фортеці знаходилися житлові будинки, вілли, парки, магазини, будинки різного призначення і злітно-посадкова смуга. У південній частині був побудований імператорський палац у формі квадрата з довжиною сторони 700 м. Палац захищали стіни висотою шість метрів.[11]
Дві частини міста з'єднувалися автомобільним мостом «Нгуен Хоанг», через який проходило шосе №1, і залізничним мостом, що знаходився за 1,5 км від автомобільного.[10] Нове місто, у якому проживало 1/3 населення Хюе, мало сучасну архітектуру, у ньому знаходилися адміністративні будівлі, університет, вища школа, лікарня, провінційна в'язниця та американське консульство.[7]
Співвідношення сил. Диспозиція сторін
У Хюе, на території фортеці, знаходився штаб 1-ї піхотної дивізії АРВ, утім майже усі її підрозділи були розташовані вздовж шосе №1 від Хюе до демілітаризованої зони. Разом зі штабом дивізії, у фортеці дислокувалися декілька допоміжних частин, розвідувальний взвод і елітна рота швидкого реагування «Чорні пантери».[10] За три кілометри від фортеці, на березі річки Хіонг, знаходився навчально-тренувальний центр дивізії та загін із двома 105-мм гаубицями.[7] Західніше шосе №1, за два кілометри на південь від річки був розташований штаб 7-ї кавалерійської дивізії та невеликий бронетанковий підрозділ, укомплектований легкими танками M41. За два кілометри від них стояв табір інженерного батальйону. Також в Хюе та його околицях знаходилися військові склади, але вони мали досить слабку охорону. У навколишніх селах розміщалися підрозділи самооборони чисельністю від зводу до роти.[10]
Американська присутність в Хюе була мінімальною.[10] У місті перебували близько ста військових радників і членів адміністративного персоналу, які працювали при штабі 1-ї піхотної дивізії АРВ. Їх охороняв невеликий загін морських піхотинців.[7][10] Усі вони проживали в легко захищених казармах у південній частині Хюе. Ще частина радників знаходилися при південнов'єтнамських підрозділах в сільській місцевості навколо міста. Також в Хюе перебували декілька десятків технічних спеціалістів (проживали в одному із місцевих готелів) та невелика кількість персоналу військово-морських сил (розміщувалися неподалік казарм, де проживали військові радники). Всього у місті та в найближчих околицях перед битвою перебували близько 200 американських військовослужбовців.[7]
Посилання
- ↑ Warr, Nicholas (1997). Phase line green: the battle for Hue, 1968. Naval Institute Press, p. xi. ISBN 1-55750-911-5
- ↑ а б «The History Place – Vietnam War 1965–1968.» www.historyplace.com.
- ↑ PAVN's Department of warfare, 124th/TGi, document 1.103 (11-2-1969): Tri-Thien front
- ↑ Shelby L. Stanton book: Vietnam Order of Battle. 2006. Page 11. ISBN 0-8117-0071-2.
- ↑ Willbanks, James H. (2 October 2002). Urban Operations: An Historical Casebook. Combat Studies, Institute Command & General Staff College, Fort Leavenworth, Kansas: The Battle for Hue, 1968.
{{cite journal}}: Cite має пустий невідомий параметр:|1=(довідка) - ↑ Hue Massacre , Tet 1968 (An Excerpt from the Viet Cong Strategy of Terror, by Mr. Douglas Pike, p. 23-39)
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р «The Battle for Hue, 1968.» Global Security.
- ↑ Spencer Tucker, Vietnam (London: UCL Press, 1999), 136.
- ↑ «Allied Troop Levels 1960-73.» www.americanwarlibrary.com.
- ↑ а б в г д е ж и «The 1968 Tet Offensive Battles of Quang Tri City and Hue.» www.history.army.mil.
- ↑ Edward F. Murphy, Semper Fi Vietnam: From Da Nang to the DMZ, Marine Corps Campaigns, 1965-1975 (Novato, CA: Presidio Press, 1997), р. 189.