Відкрити головне меню

Софія Йованович (серб. Софија Јовановић; 1895, Белград — 1979, там же) — доброволець збройних сил Королівства Сербії в обох Балканських війнах та в Першій світовій війні. Мала звання наредника (сержанта), нагороджена 13 орденами і медалями.

Софія Йованович
серб. Софија Јовановић
Sofija Jovanović.jpg
Народження 1895
Белград, Королівство Сербія
Смерть 1979
Белград, СФРЮ
Поховання Новий цвинтар
Громадянство State Flag of Serbia (1882-1918).svg Королівство Сербія
Flag of Yugoslavia (1918–1941).svg Королівство Югославія
Член Narodna Odbrana[d]
Війни / битви Battle of Drina[d], Битва біля Колубаре, Q16084469? і Салонікський фронт

БіографіяРедагувати

Софія Йованович була донькою м'ясника Йовановича, який жив у Белграді на Душановій вулиці. У родині було кілька дочок, але батько шкодував, що в його сім'ї немає синів. Софія рано втратила батька. Школу закінчила в 1912 році, коли почалася Перша Балканська війна[1]. Вона з'явилася до представників Народної оборони добровольцем. Представники комісії запропонували Софії відмовитися від служби або хоча б стати медсестрою, щоб допомагати пораненим, але вона навідріз відмовилася, наполягаючи, що хоче вбивати турків. Зрештою, комісія, куди входили аптекар Карич, капітан Воїслав Танкосич і майор Мілан Васич (відомий на прізвисько «Гірський цар»), дала добро[2].

Софія стала однією з перших жінок в сербській армії[1]. Вона пройшла навчання в містах Прокупле і Враньска-Лазня, а її бойове хрещення відбулося на Црне-Чуке і Веле-Чолі. Софія займалася вилазками за лінію фронту, організацією диверсій і раптових нападів. Її удостоїли багатьох нагород, а французькі репортери назвали її «сербською Жанною д'Арк»[3][4] . У паризькому Le Petit Journal у 1912 році з'явилася її світлина на обкладинці. Після завершення Другої Балканської війни Софія відправилася працювати чиновником до дирекції залізниць.

Незабаром почалася Перша світова війна. Софія повернулася до армії. В ніч з 28 на 29 липня 1914 року вона прийняла перший бій за Белград, відбивши атаку австрійців. У складі Сремського добровольчого загону вона командувала першою групою сербських бійців, які перейшли через Саву до Срему, щоб вивідати позиції супротивника і перерізати телефонну лінію до Земун. З Софією в атаку пішли Мирослав Голубович, Предраг Караклаїч, Павла Арсенич і Миливоє Лазаревич. Вони взяли два сербських прапори і поставили їх на вишки, потім забрали зброю з боєприпасами і повернулися до Белграду[5].

Софія брала участь у боях на Дрині і Колубаре. В жовтні 1915 року після початку наступу Німецької імперії на Сербію вона брала участь в боях за Белград, обороняючи простір від Ади-Циганлії до Дорчола під командуванням майора Драгутина Гавриловича, після чого відступила з сербською армією до Албанії і брала участь у прориві Салонікського фронту, а також звільнення Белграда. Під час одного з боїв вона була поранена, їй ампутували стопу, і вона залишилася інвалідом. Всього за війну вона отримала 13 нагород[1].

У повоєнні роки Софія вийшла заміж за товариша по службі Тихомира Крсмановича і на людях практично не з'являлася. Вона померла в 1979 році і була похована на Новому кладовищі Белграда з військовими почестями[6]. Правнучка Софії, актриса і режисер Саня Крсманович-Тасич, написала про свою прабабусю п'єсу «Свідки хліба і крові» (серб. Приче хлеба и крви).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати