Софія Йованович (серб. Софија Јовановић; 1895, Белград — 1979, там же) — доброволець збройних сил Королівства Сербії в обох Балканських війнах та в Першій світовій війні. Мала звання наредника (сержанта), нагороджена 13 орденами і медалями.

Софія Йованович
серб. Софија Јовановић
Sofija Jovanović.jpg
Народження 1895
Белград, Королівство Сербія або Князівство Сербія
Смерть 1979
Белград, СФРЮ або СФРЮ
Поховання Новий цвинтар
Громадянство Flag of Serbia (1882–1918).svg Королівство Сербія
Flag of Yugoslavia (1918–1941).svg Королівство Югославія
Член Narodna Odbranad
Війни / битви Battle of Drinad, Битва біля Колубаре, Q16084469? і Салонікський фронт

ЖиттєписРедагувати

Софія Йованович була донькою м'ясника Йовановича, який жив у Белграді на Душановій вулиці. У родині було кілька дочок, але батько шкодував, що в його сім'ї немає синів. Софія рано втратила батька. Школу закінчила в 1912 році, коли почалася Перша Балканська війна[1]. Вона з'явилася до представників Народної оборони добровольцем. Представники комісії запропонували Софії відмовитися від служби або хоча б стати медсестрою, щоб допомагати пораненим, але вона навідріз відмовилася, наполягаючи, що хоче вбивати турків. Зрештою, комісія, куди входили аптекар Карич, капітан Воїслав Танкосич і майор Мілан Васич (відомий на прізвисько «Гірський цар»), дала добро[2].

Софія стала однією з перших жінок в сербській армії[1]. Вона пройшла навчання в містах Прокупле і Враньска-Лазня, а її бойове хрещення відбулося на Црне-Чуке і Веле-Чолі. Софія займалася вилазками за лінію фронту, організацією диверсій і раптових нападів. Її удостоїли багатьох нагород, а французькі репортери назвали її «сербською Жанною д'Арк»[3][4] . У паризькому Le Petit Journal у 1912 році з'явилася її світлина на обкладинці. Після завершення Другої Балканської війни Софія відправилася працювати чиновником до дирекції залізниць.

Незабаром почалася Перша світова війна. Софія повернулася до армії. В ніч з 28 на 29 липня 1914 року вона прийняла перший бій за Белград, відбивши атаку австрійців. У складі Сремського добровольчого загону вона командувала першою групою сербських бійців, які перейшли через Саву до Срему, щоб вивідати позиції супротивника і перерізати телефонну лінію до Земун. З Софією в атаку пішли Мирослав Голубович, Предраг Караклаїч, Павла Арсенич і Миливоє Лазаревич. Вони взяли два сербських прапори і поставили їх на вишки, потім забрали зброю з боєприпасами і повернулися до Белграду[5].

Софія брала участь у боях на Дрині і Колубаре. В жовтні 1915 року після початку наступу Німецької імперії на Сербію вона брала участь в боях за Белград, обороняючи простір від Ади-Циганлії до Дорчола під командуванням майора Драгутина Гавриловича, після чого відступила з сербською армією до Албанії і брала участь у прориві Салонікського фронту, а також звільнення Белграда. Під час одного з боїв вона була поранена, їй ампутували стопу, і вона залишилася інвалідом. Всього за війну вона отримала 13 нагород[1].

У повоєнні роки Софія вийшла заміж за товариша по службі Тихомира Крсмановича і на людях практично не з'являлася. Вона померла в 1979 році і була похована на Новому кладовищі Белграда з військовими почестями[6]. Правнучка Софії, актриса і режисер Саня Крсманович-Тасич, написала про свою прабабусю п'єсу «Свідки хліба і крові» (серб. Приче хлеба и крви).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати