Відкрити головне меню
Согдійці, зображені на стелі. Північна Ци, 567/573 р.

Согдійці — народ, що населяв територію Согдіани, розташованої в долині річки Зерафшан — від сучасної Бухари (Узбекистан) до Худжанда (Таджикистан). Разом з іншими туранськими племенами і народами согдійці були одними з предків узбеків[1]. А разом з іншими історичними східно-іранськими народами, є одними з предків сучасних таджиків[2]. За висловом радянського сходознавця Бартольда В. В., согдійців за своїм торговельно-культурного внеску в регіон можна назвати «фінікійцями Центральної Азії».

Согдійці говорили согдійською мовою іранської гілки мов, родиці бактрийскої. Писемність була заснована на арамейському алфавіті (в'язь з напрямком письма справа наліво, причому більшість гласних на письмі не позначалося). Довгий час согдійська мова була міжнародною мовою від Каспію до Тибету. Її писемність стала основою для уйгурського, монгольського і манчжурского письма.

Пізніше согдійська мова була витіснена з території Согдіани арабською, класичною перською (і її таджицьким діалектом) і тюркськими мовами. Однак согдійська (новосогдійська) мова досі знаходиться в користуванні у нечисленної народності ягнобі (за різними оцінками від 2 до 12 тисяч людей) в Согдійській області Таджикистану і в околицях Душанбе.

Согдійці виконували торговельно-посередницьку функцію між двома великими імперіями — Іраном і Китаєм.

Согдійці приносять дари Будді. Фреска VIII ст. з Безеклика.

Согдійці активно брали участь у торгівлі через Великий шовковий шлях, з його ж допомогою поширювався буддизм. Є відомості, що зброя з Согди (зокрема, кольчуги) експортувалися в Китай та інші країни[3].

Согдійців відрізняла терпимість до різних релігійних напрямів, представленим в їх суспільстві (буддизм, манихейство, несторіанство, зороастризм). Основними джерелами інформації про согдийців і їх мову є релігійні тексти, що дійшли до нашого часу.

У IV—VIII століттях согдійці домінували у торгівлі між сходом і заходом, їх торгові колонії були знайдені далеко за межами Согда, зокрема, на території сучасного східного Китаю. Согдійська мова використовувалася як лінгва франка на великому протязі Шовкового шляху і залишила сліди у вигляді запозиченої лексики в перській і ряді тюркських мов.

У 651 році араби поклали кінець правлінню Сасанідів у Персії, після чого рушили в Мавераннахр (Mā warā 'l-nahr, «заріччя»), як вони називали согдійські землі за Амударьєю. Согдійці довго чинили опір, але в 722 році були остаточно зломлені воїнами хорасанського еміра Саїда аль-Хараші. Вони обманом виманили останнього з согдійських правителів — Деваштича — з фортеці Муг, де той, сховавшись із залишками воїнів, вів запеклий опір[4]. Згодом у регіоні відбувалися повстання проти арабських завойовників (зокрема, в 728—729 роках).

Согдиец.JPG
Согдийка.JPG
Согдиец 1.JPG
Согдійський чоловічий одяг Афрасіаб (Самарканд). Согдійський жіночий одяг Афрасіаб (Самарканд). Согдійський чоловічий одяг Пенджікент (Таджикистан).

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Древними предками У. были согдийцы, хорезмийцы, бактрийцы, ферганцы и сако-масагетские племена. http://slovari.yandex.ru/~книги/БСЭ/Узбеки/ Архівовано 8 грудень 2014 у Wayback Machine.
  2. ENCYCLOPÆDIA BRITANNICA(англ.). Архів оригіналу за 2 грудень 2013. Процитовано 5 травень 2017. 
  3. О вооружении Согда VII—VIII в. — «Сообщения Республиканского историко-краеведческого музея Таджикской ССР», вып. 1, Сталинабад, 1952. С. 61-67
  4. Согдийские тексты с горы Муг.