Скафандр і метелик

«Скафа́ндр і мете́лик» (фр. «Le scaphandre et le papillon») — біографічна екранізація історії Жана-Доміника Бобі (редактора журналу Elle), який у 43 роки був паралізований, але знайшов у собі сили написати книгу. Фільм знятий за мотивами цієї книги. Отримав приз за найкращу режисуру в Каннах, «Золотий глобус» за найкращу режисуру і за найкращий іноземний фільм[1].

Скафандр і метеликPicto infobox cinema.png
Scaphandre et le papillon
Скафандр і метелик.jpg
Жанр драма, біографічний
арт-хаус
Режисер Джуліан Шнабель
Продюсер Франсуа-Ксав'єр Декраєн
П'єр Грюнштейн
Кетлін Кеннеді
Сценарист Рональд Харвуд, Жан-Домінік Бобі
На основі The Diving Bell and the Butterflyd
У головних
ролях
Матьє Амальрік
Еммануель Сеньє
Марі-Жозе Кроз
Анн Косіньї
Патрік Шене
Оператор Януш Камінський
Композитор Paul Cantelond
Кінокомпанія Pathé Renn Productions
Дистриб'ютор Патефон
Тривалість 107 хвилин
Мова французька
Країна Франція Франція, США США
Рік 2007
IMDb ID 0401383
miramax.com/movie/the-diving-bell-and-the-butterfly

СюжетРедагувати

Жан-Домінік Бобі, головний редактор гламурного журналу Elle, коханий чоловік і щасливий батько в 43 роки переживає обширний інсульт. Хвороба несподівано вражає Жана-Домініка у пік його творчого підйому. Його діагноз — так званий Locked-In Syndrome — синдромом «замкненого у власному тілі». Це означає, що він майже повністю паралізований і самостійно не може рухатись, і навіть дихати. Не паралізованим залишилося лише його ліве око, і єдиний рух, що він міг зробити — зімкнути ліву повіку. До цього тяжкого удару справи в Бобі йшли блискуче. Він готувався до ювілейного випуску журналу Elle і до випуску власної книги, що повинна була б стати новою версією роману «Граф Монте-Крісто». Книгу він все ж таки напише потім, а точніше «наблимає» за допомогою асистентки Клод Мандібіль. Вона приходитиме до нього два місяці по три години щодня і використовуватиме спеціальну методику, щоб розуміти паралізованого Бобі. Клод уголос промовляє літери алфавіту, починаючи з тих, що найчастіше зустрічаються у французькій мові, і Бобі підморгував на потрібній. Асистентка також використовувала картки з літерами, демонструючи по їх черзі. Одне моргання означало «так», два — «ні». Так Жан-Домінік береться за написання автобіографічної книги під назвою «Скафандр і метелик», в якій розповідає все про свій внутрішній світ. І так народжуються слова, а з них — сторінки майбутньої книги. Заради 140-сторінкової праці було здійснено двісті тисяч підморгувань[2]. Через кілька днів після її появи головний герой помирає.

Створення фільмуРедагувати

Книга реального Жана-Домініка «Скафандр і Метелик» побачила світ за кілька днів до смерті автора у березні 1997 року. У Франції було одразу ж продано близько 400 тисяч примірників. Відомий нью-йоркський художник Джуліан Шнабель був не єдиним претендентом на екранізацію книги, але йому вдалося отримати право на створення кінобіографії[3]. Шнабель залишився вірним тексту. Але він використав два основні прийоми: по-перше, пішов від лінійності розповіді, «перемішавши» фрагменти життя Бобі до і після інсульту, а по-друге, обрав метод «суб'єктивної камери», коли частина дії показується з позиції його єдиного ока[4]. Після екранізації, стрічку висунули на здобуття «Оскара» у чотирьох номінаціях: за найкращі режисуру, адаптований сценарій (Рональд Харвуд), операторську роботу (Януш Камінський) та монтаж[3].

НагородиРедагувати

4 номінації на «Оскар», приз за найкращу режисуру на Каннському фестивалі, 2 нагороди «Золотий глобус» за найкращу режисуру і за найкращий іноземний фільм, 2 нагороди «Сезар», приз фестивалю у Сан-Себастіяні[5].

Рецензії в УкраїніРедагувати

Фільм Джуліана Шнабеля «Скафандр та метелик» згадувався у пресі переважно у зв'язку з висуненням на здобуття «Оскара»: номінації за найкращі режисуру, сценарій, операторську роботу та монтаж. Але стрічка так і лишилася без статуеток. Жан-Домінік Бабі — майже повністю паралізована людина, котра може бути вільною, мов метелик, вириваючись зі «скафандру» безсилої плоті, лише у своїй уяві[6]. У цьому і полягає символізм назви: скафандр символізує паралізоване тіло, що стало в'язницею для свідомості героя, а метелик — це алюзія на свободу розуму. Жан-Домінік спілкується та пише автобіографію за допомогою помічників, точніше, помічниць — його, як у доінсультному житті, оточують чарівні пані[6]. Знімаючи вочевидь європейське кіно, хоча фільм створювався у співраці Франція-США, Шнабель із самого початку намагається поєднати два плани оповіді. Перший — суб'єктивний — це спогади героя, його сни та світ «очима» паралізованого. Шкода, що в нього тільки одне ліве око, праве йому зашили — просто, під розповідь про мандрівку[7]. Другий — об'єктивний — це сам Жан-Домінік очима його оточуючих. Проблема в тому, що, хоча таке роздвоєння реальності і заявлено постановником, принципової різниці між «суб'єктивним» і «об'єктивним» практично немає. Стрічку знято у витриманому стилі: майже не має візуальної різниці між кошмарами головного героя та епізодами його буденного життя. Глядач спостерігає за тяжко хворим редактором знаменитого гламурного журналу, який і на життя дивиться гламурно. І це викликає сумніви, адже набагато легші розлади спричиняють відчутні зміни у світосприйнятті[6]. Це протиріччя мало б бути яскравішим і драматичнішим: жорстке зіткнення світу «метелика» з глухим кутом «скафандра», опозиція мрій і тягаря земного існування. Саме у такому конфлікті міг би виникнути і необхідний рівень драматичної напруги, тим паче, що актори у Шнабеля чудові. Але перемагає гламур. Недоліки драматургії маскуються за допомогою старої випробуваної мелодрами, особливо наприкінці фільму — але переконливість страждань героїв не вимірюється лише кількістю сліз, пролитих акторами.[6] Головне достоїнство «Скафандра та метелика» — у його першоджерелі. Сюжет про людину, котра, повністю знерухомлена, позбавлена надій на нормальне життя, створила успішну і яскраву книгу. Катастрофа у сюжеті потрібна, щоб показати людині її природу — що вона не «овоч». Що навіть на інвалідному візку (хоча і в своїй уяві) — може кататись на сьорфі, сваритись з дівчиною чиєїсь мрії через одну Богородицю-лампу в Люрді, кохатись, змагатись з Марлоном Брандо в красі, уявляти оргію з устрицями і білим вином. А в реальності — злякатись малої мухи на носі, бачити своїх дітей, дивитись на море під час припливу, танцювати в басейні на руках у медбрата.[7]. Але все ж герой Жана Домініка Бобі викликає більше співчуття і жалості, ніж захоплення. З перших хвилин ми бачимо на екрані світ «очима» паралізованого Бобі — нечіткі розпливчасті фігури, які говорять щось про рідкісний інсульт з довгою назвою, і обмежений кут зору. Щоб бути побаченою, постать наближається до ока і таким чином входить у кадр. Оператор Януш Камінські майстерно показує світ з точки зору «овоча», саме операторська робота, мабуть, і стала найзахопливішою складовою цієї картини. Камінські ніби хоче буквально затиснути глядача в один скафандр із героєм і занурити їх на дно відчаю. Цей світ тисне, дратує, хочеться вирватися з цієї оболонки[3]. Майже спотворене обличчя головного героя вперше показують глядачам лише у середині фільму. Це неординарне творіння Шнабеля можна сприймати по-різному: як художній жест, де кіноплівка і сценарний текст — лише привід для художника-новатора створити чергову масштабну кінострічку. Або як кінофільм з унікальним сюжетом і прекрасними акторами, що приніс своїм творцям багато престижних нагород. Або філософськи — як картину, в якій сила людського розуму здатна навіть у «в'язниці тіла» продовжувати щохвилинну роботу по осягненню навколишнього світу[8].

ПриміткиРедагувати