Рома́но Про́ді (італ. Romano Prodi; нар. 9 серпня 1939, Скандіано, Емілія-Романья, Королівство Італія) — італійський лівоцентристський політик, прем'єр-міністр (1996—1998, з травня 2006 по січень 2008). Між двома своїми прем'єрствами був президентом Єврокомісії (1999—2004).

Романо Проді
італ. Romano Prodi
Романо Проді
Романо Проді
52-й Голова Ради Міністрів Італії
17 травня 2006 — 8 травня 2008
ПопередникСільвіо Берлусконі
НаступникСільвіо Берлусконі
18 травня 1996 — 21 жовтня 1998
ПопередникЛамберто Діні
НаступникМассімо Д'Алема
Президент Європейської комісії
16 вересня 1999 — 21 листопада 2004
ПопередникМануель Марін
НаступникЖозе Мануел Баррозу

Народився9 серпня 1939(1939-08-09)[1][2][…] (84 роки)
Скандіано, Провінція Реджо-Емілія, Емілія-Романья, Королівство Італія
Відомий якекономіст, політик, підприємець, викладач університету
Місце роботиБолонський університет і Гарвардський університет
КраїнаІталія Італія Королівство Італія
Alma materКатолицький університет Святого Серця, Лондонська школа економіки та політичних наук і Гарвардський університет
Політична партіяДемократична партія
БатькоMario Prodid
МатиEnrica Franzonid
У шлюбі зФлавія Франдзоні
Дітисини: Джорджо й Антоніо
Релігіякатолицтво
Нагороди
romanoprodi.it

Життєпис

ред.

Народився 9 серпня 1939 року у Скандіано, що в італійській провінції Реджо-Емілія, в багатодітній сім'ї інженера і шкільної вчительки. Вивчав право в міланському Католицькому університеті Святого Серця, який закінчив на відмінно в 1961. Випускна робота Проді була присвячена протекціоністським методам розвитку національної промисловості Італії. Потім він продовжував навчання в університетах Мілана і Болоньї, а також в Лондонській школі економіки.

Академічна кар'єра

ред.

У 1963 році Проді почав в Університеті Болоньї викладацьку кар'єру. Посідав посаду доцента, ад'юнкт-професора (з 1966) і професора (з 1971 по 1999). Викладав організацію і стратегічне планування виробництва. Крім того, мав статус запрошеного професора Гарвардського університету і дослідницького Стенфордського інституту. Одночасно з викладанням активно займався дослідницькою роботою. Спочатку наукові інтереси Проді включали діяльність дрібних і середніх підприємств, а також антимонопольну політику. Згодом він також вивчав питання взаємин держави і ринку, приватизаційної політики, європейській інтеграції та інші. На початку 1970-х рр. став одним із засновників науково-дослідної асоціації Прометей із аналізу економічної ситуації в Італії. У 1990-х рр. був президентом Інституту промислової реконструкції. Є автором численних наукових публікацій з питань європейської промислової політики, енергетики, функціонування різних економічних систем.

1973—1974 р. професор економіки й промислової політики Вільного університету Тренто. У 1974—1978 Проді був головою правління видавничого будинку Муліно (Societa Editrice Il Mulino).

З 1983 р. займається науковою діяльністю в Болонському університеті. Професор економіки й політики університету, директор Центру економічних досліджень. 1982—1989; 1993—1994 р. — президент державного промислового об'єднання — Інституту промислової реконструкції (ІПР).

Проді є володарем низки почесних звань, він опублікував численні роботи з економічної тематики. Його перу належать публікації в провідних італійських виданнях: Il Corriere della Sera і Il Sole 24 Ore. Крім того, в 1992 році він вів на державному телебаченні RaiUno власну програму Il tempo delle scelte, яка була циклом лекцій з економіки.

Італійський політик

ред.

У 1978 році Проді, який доти не виявляв певної партійної прихильності, почав кар'єру в державній політиці. З листопада 1978 по березень 1979 очолював міністерство промисловості Італії в уряді Джуліо Андреотті (Giulio Andreotti).

У 1981 році Проді заснував Nomisma — одну з провідних італійських фірм, що займаються економічним консультуванням, — і до 1995 був головою її наукової ради. З листопада 1982 по жовтень 1989 Проді був головою Інституту промислової реконструкції (IRI) — державної урядової організації. Він провів реорганізацію інституту, підготував його до приватизаційного процесу. Повторно очоливши IRI в 1993 році, Проді керував приватизацією великих державних компаній, зокрема банків Credito Italiano і Banca Commerciale Italiana.

У лютому 1995 Проді заснував лівоцентристську коаліцію l'Ulivo («Олива») і став її кандидатом на посаду прем'єр-міністра. На виборах 1996 l'Ulivo отримала перемогу над правоцентристами на чолі з Сільвіо Берлусконі — головним суперником і свого роду політичним антиподом Проді. З 17 травня 1996 по 21 жовтня 1998 Проді очолював перший в історії післявоєнної Італії уряд лівого толку. Завдяки зусиллям уряду Проді Італія опинилася в першій хвилі країн, які ввели на своїй території єдину європейську валюту, — євро. У 1998 році в урядовій коаліції відбувся розкол — італійські комуністи позбавили кабінет Проді своєї підтримки, і це призвело до його відставки.

На чолі Єврокомісії

ред.

У березні 1999, після того, як Комісія Європейського союзу вимушена була піти у відставку через корупційний скандал, Європейська рада призначила главою цього органу Проді. Після затвердження його кандидатури в Європарламенті італійський експрем'єр очолював Єврокомісію з вересня 1999 до 21 листопада 2004.

На думку критиків, для керівництва інтенсивним розвитком ЄС Проді не вистачало талантів парламентаря. Проте, в період його головування в Єврокомісії відбулися деякі значні події. Вводилася єдина валюта, був запущений процес розширення Євросоюзу: до нього приєдналися 10 нових країн. Почалася робота над проєктом європейської конституції. Були створені Європейські сили швидкого реагування — перша військова сила ЄС. У той же час багато федералістських ініціатив Проді (створення єдиної зовнішньої і податкової політики, формування загальних поліцейських сил) не знайшли достатньої підтримки у європейських лідерів. Завершальний період роботи Проді в Єврокомісії ознаменувався закликами до його відставки: супротивники звинувачували його в переслідуванні власних інтересів на національній політичній сцені Італії.

Друге прем'єрство

ред.

Повернувшись до італійської політики, Проді очолив лівоцентристську коаліцію l'Unione («Союз»), який протистояв прихильникам діючого прем'єра Берлусконі, на загальних виборах 9-10 квітня 2006. Лівоцентристам вдалося отримати перемогу з невеликою різницею голосів (менше 0,1 відсотка, тобто приблизно 25000 голосів). Хоча факт перемоги блоку Проді підтвердив Конституційний суд Італії, Берлусконі довгий час не хотів визнавати поразку. 2 травня старий уряд офіційно пішов у відставку.

16 травня 2006 президент Італії Джорджо Наполітано — в першому уряді Проді він очолював міністерство внутрішніх справ — офіційно доручив Проді формування нового кабінету. Наступного дня другий уряд під керівництвом Проді склав присягу.

Менш ніж за рік уряд Проді зіткнувся з серйозною кризою. 21 лютого 2007 плани уряду зі збільшеннюя італійського контингенту в Афганістані не отримали достатньої підтримки в процесі голосування в Сенаті, і Проді подав президентові прохання про відставку. Проте лідерам лівоцентристської коаліції вдалося домовитися про підтримку Проді, а 24 лютого прохання про відставку відхилив президент. 28 лютого Проді вдалося отримати вотум довіри в Сенаті: за нього проголосували 162 сенатори, а проти — 157.

Навесні 2007 Проді став активно працювати над об'єднанням найбільших партій лівоцентристської коаліції — «Ліві демократи» (Democratici di Sinistra, DS) і «Маргаритка: Демократія — це свобода» (Democrazia e Liberta — La Margherita, DL). Процес завершився в жовтні того ж року з виникненням нової Демократичної партії (Partito Democratico, PD). Лідером партії був вибраний популярний мер Риму Вальтер Вельтроні (Walter Veltroni).

У 2008 році почалася нова урядова криза. Коаліцію Проді покинула католицька центристська партія UDEUR, і питання про довіру уряду було винесене на голосування в парламенті. У нижній палаті прихильники прем'єра зберегли більшість, і 23 січня 2008 депутати винесли йому вотум довіри, але наступного дня в Сенаті Проді програв. 24 січня прем'єр-міністр подав у відставку. Після цього він залишився при виконання своїх обов'язків до призначення нового глави кабінету міністрів і оголосив, що піде з політики.

У середині квітня в Італії відбулися дострокові парламентські вибори, на яких лівоцентристи на чолі з Вельтроні поступилися правоцентристській коаліції Берлусконі. Прихильники Берлусконі за підсумками виборів отримали більшість в обох палатах парламенту.

Звинувачення у зв'язках з КДБ

ред.

Покійний Олександр Литвиненко звинуватив Романа Проді як агента КДБ-ФСБ з агентурним прізвиськом «учитель». Про зв'язки Проді з російськими спецслужбами, із слів Литвиненко, згадував також генерал-полковник ФСБ Анатолій Трофімов (застрелений за нез'ясованих обставин у Москві в 2005 р.). З приводу зв'язків Проді з КДБ та ФСБ Литвиненко давав показання так званій «комісії Митрохіна» італійського парламенту. Про це доповів голова комісії італійський парламентарій Паоло Гуцанті[4]. Він не виключає, що саме це і послугувало причиною вбивства генерала Трофімова в Москів та О. Литвиненка в Лондоні агентами ФСБ[5][6].

Особисте життя

ред.

У 1969 році Проді одружився з Флавією Францоні (Flavia Franzoni), викладачкою університету. У подружжя два сини — Джорджо (Giorgio) і Антоніо (Antonio)

Проді деколи називають «Іль Професоре» через його академічні зв'язки.

Примітки

ред.
  1. Енциклопедія Брокгауз
  2. Енциклопедія Брокгауз
  3. AlKindi
  4. Гуцанті: Москва оберегает свое прошлое. — Le Figaro, 7.12.2006
  5. П. Гуццанти: Литвиненко был отравлен за разоблачение Проди как агента ФСБ. Архів оригіналу за 30 липня 2012. Процитовано 30 липня 2012.
  6. Радіо «Свобода»: «Мой агент Саша» Литвиненко [Архівовано 2009-11-24 у Wayback Machine.]

Література

ред.

Посилання

ред.
Попередник: Прем'єр-міністр Італії 1996 — 1998
Наступник:
Ламберто Діні
Массімо Д'Алема
Попередник: Президент Європейської комісії 1999 — 2004
Наступник:
Мануель Марін
Жозе Мануел Баррозу
Попередник: Прем'єр-міністр Італії 2006 — 2008
Наступник:
Сільвіо Берлусконі
Сільвіо Берлусконі