Регіональна мова

мова, що має офіційні функції в одному або декількох регіонах країни

Регіона́льна мо́ва — як визначає Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (частина I, стаття 1): «регіональні мови або мови меншин» (regional or minority languages) — це мови, які[1]:

  1. традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави;
  2. відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; за винятком діалектів офіційної мови (мов) цієї держави або мов мігрантів.

Визнання регіональних мов або мов меншин не можна плутати із визнанням мови як офіційної.[2]

Саме поняття «регіональна мова» викликає певні труднощі у політиків і лінгвістів, особливо в разі поширення близькоспоріднених мов, коли важко розмежувати поняття мову й діалект. Подібна ситуація спостерігається в Китаї, Франції, романських країнах.

Рідна мова у містах і сільрадах Закарпатської області (2001)

Статус регіональних мов або мов меншин ред.

 
Ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин

Метою Хартії є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі». Наприклад — німецька мова є регіональною у Вірменії, Боснії і Герцеговині, Данії, Хорватії, Польщі, Румунії, Швейцарії, Сербії, Словаччині, Чехії, Україні, Угорщині.

Європейська хартія пропонує перелік суспільних сфер вживання (освітня, адміністративна, медійна тощо) та набір ділянок і засобів, які можуть слугувати для підтримки вживання певної регіональної або міноритарної мови паралельно з офіційною/державною мовою держави. Кожна держава сама обирає собі формулу та рівень підтримки для кожної регіональної або міноритарної мови, з урахуванням стану мови, в межах певних територій, виходячи зі своєї конкретної ситуації та потреб.

В Україні ред.

15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.[3] Застосування мов національних меншин та корінних народів України регулюється законами: Про забезпечення функціонування української мови як державної, Про національні меншини (спільноти) України та Про корінні народи України.

Згідно з Законом України «Про засади державної мовної політики», який набрав чинності 10 серпня 2012 року[4], декларується, що за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території адміністративної одиниці, становить 10 і більше % чисельності її населення, для цього регіональній мові на даній території вводиться цілий ряд преференцій та офіційний статус в адміністративній одиниці.[5] Опоненти закону наголошували, що він побудований на підміні понять, яка наділяє статус регіональної мови невластивими ознаками, притаманними рівню державної мови. 28 лютого 2018 року № 2-р/2018 Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним) Закон України «Про засади державної мовної політики».

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Тут і далі цитування дається за офіційною англійською версією Хартії (European Charter for Regional or Minority Languages)
  2. [1] Пояснювальна доповідь (українською мовою), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.
  3. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» [Архівовано 4 лютого 2019 у Wayback Machine.].
  4. В Україні набув чинності закон про мови
  5. Мовний закон опублікований і набув чинності