Піані́зм (від італ. piano, скорочене від pianoforte або fortepiano) — мистецтво гри на фортепіано.

Зародження піанізму відноситься до 2-ї половини XVIII століття, коли почали формуватися дві школи піанізму — віденська (В. А. Моцарт та Й. Н. Гуммель, Л ван Бетховен, пізніше К. Черні та його учні) і лондонська (М. Клементі і його учні, зокрема Дж. Філд). Розквіт піанізму пов'язаний з виконавською діяльністю Ф. Шопена та Ф. Ліста.

У піанізмі 2-ї половини XIX століття — початку XX століття провідне місце посіли представники шкіл Ф. Ліста (Х. Бюлов, К. Таузіґ, А. Рейзенауер, Е. д'Альбер та ін), Т. Лешетицького (І. Падеревський, А. Єсіпова та ін), а також Ф. Бузоні, Л. Годовський, І. Гофман, пізніше А. Корто, А. Шнабель, В. Ґізекінґ, В. Горовиць, А. Б. Мікельанджеллі, Ґ. Ґульд та інші.

На рубежі XIX—XX ст. виникає т. зв. анатомо-фізіологічна школа піанізму, яка справила деякий вплив на розвиток теорії піанізму (праці Л. Деппе, Р. Брейтхаупа, Ф. Штейнхаузена), однак великого практичного значення вона не мала. Значна роль в піанізмі післялістовського періоду належить російським піаністам А. Г. та Н. Г. Рубінштейнам, А. Єсіповій, С. Рахманінову і двом радянським школам — московській (К. Ігумнов, А. Гольденвейзер, Г. Нейґауз та їх учні — Л.Оборін, Г. Ґінзбурґ, Я. Флієр, Я. Зак, С. Ріхтер, Е. Ґілєльс) та ленінградській (Л. Ніколаєв та його учні — М.Юдіна, В. Софроницький та ін.).

Українська фортепіанна школа пишається випускником Київського училища, а потім консерваторіїВолодимиром Горовицем, випускником Одеського училища, а потім консерваторії — Емілем Гілельсом.

ДжерелоРедагувати

Музыкальная энциклопедия : [в 6 т.] : [рос.] / гл. ред. Ю. В. Келдыш. — М. : Советская энциклопедия : Советский композитор, 1973—1982. — (Энциклопедии. Словари. Справочники). (рос.)

БібліографіяРедагувати

  • Алексеев А. Д. История фортепианного искусства. Ч. 1 и 2. М., 1988; Ч. 3. М., 1990.
  • Алексеев А. Д. История фортепианного искусства. Ч. 3. М., 1990.
  • Баренбойм Л. Музыкальная педагогика и исполнительство. М., 1974.
  • Вопросы музыкально-исполнительского искусства. Вып. 1-11. М, 1955-1983.
  • Вопросы фортепианного исполнительства (все выпуски).
  • Гаккель Л. Е. Фортепианная музыка ХХ века. Л., 1976.
  • Гофман И. Фортепианная игра. Ответы на вопросы о фортепианной игре. М., 1961.
  • Григорьев Л., Платек Я. Современные пианисты. М., 1990.
  • Дельсон В. Фортепианное творчество и пианизм Прокофьева. М., 1973.
  • Друскин М. С. Клавирная музыка. Л., 1960.
  • Кашкадамова Н. Мистецтво виконання музики на клавішно-струнних інструментах. Київ, 2010.
  • Кашкадамова Н. Історія фортеп'янного мистецтва. Тернопіль, 2006.
  • Зимин П. История фортепиано. М., 1968.
  • Коган Г. М. Вопросы пианизма. Избранные статьи. М., 1968.
  • Коган Г. М. У врат мастерства. М., 1958.
  • Корто А. О фортепианном искусстве. М., 1965.
  • Мартинсен К. Индивидуальная фортепианная техника на основе звукотворческой воли. М., 1966.
  • Мастера советской пианистической школы. Сб. ст. М., 1961.
  • Музалевский В. Русское фортепианное искусство. Л., 1961.
  • Натансон В. Прошлое русского пианизма. М., 1960.
  • Нейгауз Г. Г. Об искусстве фортепианной игры. М., 1982.
  • Пианисты рассказывают. Вып. 1 и 2. М., 1979, 1984.
  • Рабинович Д. А. Портреты пианистов. М., 1962.
  • Сб.: Вопросы фортепианного исполнительства. (Все выпуски).
  • Сб.: Выдающиеся пианисты-педагоги об исполнительском мастерстве. М.-Л., 1966.
  • Сб.: Исполнительское искусство зарубежных стран. (Все выпуски).
  • Сб.: Мастера советской пианистической школы. Сб. ст. М., 1961.
  • Сб.: Об исполнении фортепианной музыки Баха, Бетховена, Дебюсси, Рахманинова, Прокофьева, Шостаковича. М.-Л., 1965.
  • Фейнберг С. Е. Пианизм как искусство. М., 1969.