Відкрити головне меню

Про́води[1] (також Гробки́[2], Діди́, Красна гірка, Могилки[3], Поминальні дні[ru], Поминки, Провідки, Провідна неділя, Проводки, Ра́довниця, Радуниця, Бабський Великдень[4]) — другий тиждень після Великодня, який в українській традиції є поминальним за померлими родичами.

Проводи
Проводи
Проводи, центральна алея Байкового кладовища, Київ, 28 квітня 2009 року
Інші назви Радовниця, Радуниця, Гробки, Діди
Місце поминання померлих предків
Тип народно-православний
Дата Понеділок, через тиждень після Великодня
Поминки

Зміст

Походження традиціїРедагувати

Традиція Радовниці походить з язичницької доби і тісно пов'язана з давнім культом предків. У страродавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих, за давнім народним віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили[5].

Після введення у Київській Русі християнства з Х століття церковники засуджували й переслідували тих, що трималися старої традиції відмічати радуницю, але оскільки завадити цьому були невзмозі, встановили християнську традицію справляння Радуниці, однак лише одного дня — на другу неділю після Великодня. Водночас відмічання Радуниці було унормовано, фактично зведено до поминання померлих родичів, а будь які радощі і веселощі жорстко засуджувалися.

Однак, в подальшому народ створив своєрідний «сплав» давніх святкувань і суворої християнської традиції у справлянні Проводів-Радуниці. Увесь другий після Великодня тиждень вважався поминальним, а його відмічання було таким, яким ми його знаємо тепер. Так, уже в церковному словнику 1773 року зазначалось:

«В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене [підсолоджене] вино, пироги, млінці, і після відправи священиком литаї, взявшу чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника…»[6]

Поширення і назва традиції в УкраїніРедагувати

 
Проводи на цвинтарі Хутора Тимки, Чернігівська область, 2014

В Україні традиція поминального тижня, другого за ліком після Великодня, є загальнопоширеною, проте мало відома на Закарпатті. В сучасних українських народних звичаях слово Радуниця зустрічається доволі рідко, зате скрізь, по всій Україні, поширена церковна назва Проводи, або Поминки. Регіональними назвами є:

На Поліссі, на противагу Центральній Україні, традиція зберігає більш архаїчні риси зі старих часів, зокрема, в Радовницю вважається гріхом сумувати, адже померлі мають радіти, що їхні родичі про них пам'ятають, тому не можна «псувати настрій» померлим.

Провідний тиждень у інших народівРедагувати

В решти слов'ян звичай Проводів має такі ж традиції, як в українців, у білорусів, і називається Ра́даўніца або Дзяды́ (іноді на півночі Київщини, Чернігівщини та Сумщини українці також називають Проводи дідами), схожі звичаї засвідчені в болгар (Задушница, яка проте відмічається перед Великим постом) та поляків (Radonice, її відмічають зрідка); російська ж Радоница є переважно християнською традицією.

Проводи (Поминки) у наш часРедагувати

Під час Великого посту або у четвер Великоднього тижня перед Проводами (Поминками) прийнято відвідувати кладовище, щоб впорядкувати могили родичів. Через це четвер Великоднього тижня подекуди називають «Навський великдень», тобто Великдень мерців, оскільки вважалося що в цей день звістка про настання Великодня сягає потойбічного світу й померлі приєднуються у святкуванні до живих..

Дні другого тижня по Великодню у великих українських містах, як Київ, розбиті між кладовищами для відзначення поминального дня.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. проводи // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. гробик // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010–2014.
  3. могилки // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  4. Сапіга, 1993
  5. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис., К.: «Оберіг», 1993 (передрук Мюнхенського видання 1966 року), стор. 305
  6. Новое прибавление къ службе церковной, 1818

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати