Планісфера — рухома карта небесної сфери, що спроєктована на площину (стереографічна полярна проєкція небесної сфери на площину), яка складається з двох дисків, що обертаються довкола спільної вісі. За допомогою руху дисків, вона налаштовується так, щоб зобразити область видимих ​​зірок на небі для будь-якого часу та дати. Це різновид більш давнього інструмента, який має свої витоки з елліністичної цивілізації і є попередником сучасного планісфери — астролябії.

Історія ред.

 
Середньовічна планісфера, Національна бібліотека Уельсу MS 735C, Абериствіт.

Слово планісфера (латинською planisphaerium) першим використав у другому столітті Клавдій Птолемей, аби описати представлення сферичної Землі за допомогою мапи зображеної на площині.

Використання цього терміну продовжувалося і під час Ренесансу: наприклад Герард Меркатор описував свою світову мапу 1569 року[en] як планісферу. У даній статті це слово описує представлення зоряної небесної сфери на площину.

Першу зоряну діаграму, що називалася «планісферою» створив Якоб Бартч[en] 1624 року[1]. Він був зятем Йоганна Кеплера, який відкрив закони планетарного руху.

Координати ред.

Точні планісфери відображають небесні об'єкти у системі небесних координат: пряме піднесення і схилення. В щорічних астрономічних довідниках можна знайти змінення положення планет, астероїдів або комет, що задані саме в цих координатах, так що користувачі планісфери можуть знайти їх на небі.

На деяких планісферах додають окремий покажчик схилення, використовуючи ту ж вказівну точку що і верхній диск. Деякі планісфери мають шкалу схилення надруковану на верхньому диску, здовж лінії що сполучає північ і південь на горизонті. Пряме піднесення задане на краю, де вказані дати для налаштування планісфери.

Див. також ред.

Джерела ред.

  1. (лат.) Jacob Bartsch. Usus Astronomicus Planisphaerii Stellati. — Argentoratum (Strasburgo), 1624.

Література ред.

Посилання ред.