Патріс Шеро
Патрі́с Шеро́ (фр. Patrice Chéreau, 2 листопада 1944, Лезініє — 7 жовтня 2013, Париж) — французький кінорежисер, театральний режисер-постановник, актор.
| Патріс Шеро | |
|---|---|
| Patrice Chéreau | |
 | |
| голова журі Каннського кінофестивалюd | |
| Дата народження | 2 листопада 1944 |
| Місце народження | Лезініє, Франція |
| Дата смерті | 7 жовтня 2013 (68 років) |
| Місце смерті | |
| Поховання | Пер-Лашез[1] |
| Громадянство |  Франція |
| Професія | кінорежисер, продюсер |
| Alma mater | ліцей Людовика Великого |
| Напрям | психодрама |
| Член у | Берлінська академія мистецтв і Баварська академія витончених мистецтв |
| Партнер | Паскаль Ґреґґорі[2] |
| IMDb | ID 0161717 |
| Нагороди та премії | |
   | |
| Золотий ведмідь Берлінського кінофестивалю за найкращу режисуру — 2003 рік, стрічка Його брат, Золотий ведмідь Берлінського кінофестивалю за найкращий фільм — 2001 рік, стрічка Інтим, Приз журі Каннського кінофесту — 1994 рік, стрічка Королева Марго | |
 Патріс Шеро у Вікісховищі | |
Біографія
ред.Народився 2 листопада 1944 у містечку Лезініє на заході Франції. Під час навчання у паризькому ліцеї Людовіка Великого, ставив вистави в театральному гуртку. Кар'єру починав як театральний режисер-постановник та актор, працюючи у Мілані, Марселі та інших містах. У 1969–1972 був співдиректором (з Р. Планшоном) Національного народний театр (фр. Le Théâtre national populaire) у Віллербанні, з 1982 очолював «Театр дез Амандьє» (фр. Théâtre Nanterre-Amandiers) у Нантеррі (передмістя Парижа).
Славу у Франції Патріс Шеро здобув на театральній сцені, завдяки класичним постановкам за мотивами Віктора Гюго та Лопе де Вега, а також роботі у амплуа оперного постановника, наприклад, опер Дон Жуан Моцарта та Кільце Нібелунга Вагнера. Як актор, Шеро працював з такими кінорежисерами, як Анджей Вайда, Майкл Манн, Міхаель Ганеке та ін.
Свій перший фільм Патріс Шеро поставив у 1974 році, екранізувавши однойменний роман Джеймса Гедлі Чейза «Плоть орхідеї». У 1983 році на екрани вийшов його фільм «Поранена людина», який у 1984 році отримав кінопремію «Сезар» за найкращий сценарій. Цю ж премію отримала і стрічка 1998 року «Ті, хто мене люблять, поїдуть потягом».
У 1994 році Шеро отримав Приз журі Каннського кінофестивалю за фільм «Королева Марго» з Ізабель Аджані у головній ролі. Єдиний англомовний фільм режисера 2000 року «Інтим» удостоївся премії Луї Деллюка, нагороди «Блакитний ангел» Берлінського кінофестивалю, Премії Люм'єр та премії Міжнародної асоціації кінокритиків.
Особисте життя
ред.Патріс Шеро був геєм та перебував у тривалих відносинах зі своїм партнером та улюбленим актором Паскалем Греггорі[2][3].
Помер Шеро у Парижі 7 жовтня 2013 від раку легенів.
Фільмографія
ред.- Режисер
| Рік | Фільм | Оригінальна назва | Примітки |
|---|---|---|---|
| 1975 | Плоть орхідеї | La Chair de l'orchidée | за романом Д. Х. Чейза «Плоть орхідеї» |
| 1978 | Жюдіт Терпов | Judith Therpauve | |
| 1983 | Поранена людина | L'Homme blessé | • премія «Сезар» за найкращий кіносценарій • номінація на Золоту пальмову гілку Каннського МКФ |
| 1986 | Готель «Франція» | Hôtel de France | |
| 1991 | Проти забуття | Contre l'oubli | колективний проект |
| 1994 | Королева Марго | La Reine Margot | за однойменним романом О. Дюма • номінація на премію BAFTA • Приз журі Каннського МКФ |
| 1998 | Ті, хто мене люблять, поїдуть потягом | Ceux qui m'aiment prendront le train | • премія «Сезар» за найкращу режисуру • Золота зірка кіно за найкращу режисуру • номінація на Золоту пальмову гілку Каннського МКФ |
| 2001 | Інтим | Intimité | • Приз Луї Деллюка • премія Блакитний ангел Берлінського МКФ за режисуру • Премія «Люм'єр» • Приз ФІПРЕССІ на МКФ в Ріо-де-Жанейро • номінація на Європейський кіноприз |
| 2003 | Його брат | Son frère | • Срібний ведмідь Берлінського МКФ за режисуру |
| 2005 | Габріель | Gabrielle | за Дж. Конрадом • номінація на Золотого лева Венеційського МКФ |
| 2009 | Переслідування | Persécution |
- Актор
| Рік | Фільм | Оригінальна назва | Режисер |
|---|---|---|---|
| 1983 | Дантон | Danton | Анджей Вайда |
| 1985 | Прощавай, Бонапарт | Adieu Bonaparte | Юсеф Шахін |
| 1992 | Останній з могікан | Le Dernier des Mohicans | Майкл Манн |
| 1997 | Війна Люсі | Lucie Aubrac | Клод Беррі |
| 1999 | Віднайдений час | Le Temps retrouvé | Рауль Руїс |
| 2002 | Поряд з раєм | Au plus près du paradis | Тоні Маршалл |
| 2003 | Час вовків | Le Temps du loup | Міхаель Ганеке |
Джерела
ред.Примітки
ред.- ↑ Le Monde / J. Fenoglio — Paris: Société éditrice du Monde, 2013. — ISSN 0395-2037; 1284-1250; 2262-4694
- ↑ а б Patrice Chéreau. The Daily Telegraph (obituary). London. 8 жовтня 2013. Процитовано 7 жовтня 2015.
- ↑ Moss, Stephen (25 квітня 2011). Patrice Chéreau: 'It's OK to be hated'. The Guardian. London. Процитовано 7 жовтня 2015.
Посилання
ред.
- Conferenza di Patrice Chéreau a Milano (італ.)
- Festival de Cannes, La reine Margot (фр.)
- зеркала (абзац о Шеро)[недоступне посилання з липня 2019] (рос.)
|
Це незавершена стаття про французького кінорежисера або кінорежисерку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |