Вікіпедія

Осмоловський Юрій Йосипович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Осмоловський.

Юрій Осмоловський (Георгій Йосипович Бонч-Осмоловський) (1892 —1938) — підполковник Армії УНР.

Юрій Йосипович Осмоловський
Народження 26 травня 1892(1892-05-26)
с. Забір'я, Суразького повіту, Чернігівської губернії
Смерть 11 січня 1938(1938-01-11) (45 років)
Ленінград, РРФСР, СРСР
Країна Російська імперія→ УНР→СРСР СРСР
Приналежність Російська імперія РІА→ Армія УНР
Звання  Штабскапітан

 Підполковник
Командування

помічник командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР;

командир 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР.
Війни / битви Українсько-радянська війна

Біографія ред.

Народився 26 травня 1892 р. в с. Забір'я Суразького повіту, Чернігівської губернії (нині Брянська область РФ) в дворянській родині. Походив з однієї з гілок давнього роду Осмоловських герба «Бонча». До 1911 р. проживав з батьками, отримав домашню освіту, потім вибрав кар'єру військового.

Служба в царській армії ред.

Вступив на службу в 159-й піхотний Гурійський полк, який базувався в Могильові, 14.11.1911 р. рядовим на правах однорічника 2 розряду власним коштом. Служба однорічником давала право вступу до військового училища на казенний кошт. Витримав вступний іспит і був прийнятий в загальний клас Тифліського юнкерського училища 1.09.1912 р. Унтер-офіцер з 24.12.1913 р., отримав світло-бронзову медаль "В пам’ять 300–річчя царювання Дому Романових", два рази нагороджувався за відмінну стрільбу з гвинтівки. Був випущений з училища 14.08.1914 р. по першому розряду молодшим портупей-юнкером, а після проходження військових зборів 1.10.1914 р. підвищений до підпоручика армійської піхоти з призначенням у розпорядження штабу Казанського військового округу. Був зарахований у 158-й піхотний запасний батальйон, де командував ротою. Вибув на театр військових дій 15.12.1914 р. в 255-й Аккерманський полк 64-ї піхотної дивізії. Командував ротою, кулеметною командою, з 29.09.1915 р. – командир батальйону[1][2].

Після Лютневої революції в ході демократизації в армії був обраний командиром полку[3]. Позиціював себе українцем, брав участь в українізації армії[4], був делегатом І Всеукраїнського військового з’їзду від Південно-Західного фронту.

Нагороди: ордени Св. Анни 4-го ст., Св. Станіслава 3-го ст., Св. Анни 3-го ст., Св. Станіслава 2-го ст., Георгіївська зброя (17.02.1917 р., за бій 21.08.1915 p.[5][6]). Останнє звання в царській армії – штабс-капітан.

Служба в армії УНР ред.

В 1917 р. служив у запасному полку в Одесі. Активно займався українізацією Одеського гарнізону. З листопада-грудня 1917 р. по січень 1918 р. — командир 1-го Гайдамацького куреня в Одесі [7]. Відступив з Одеси разом із залишками куреня в кінці січня 1918 р. під натиском більшовицьких військ. Далі служив помічником коменданта в місті Прилуки. В травні 1918 р. був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана Скоропадського знаходився в ув'язненні до листопада 1918 р.[3][8].

Після звільнення прибув до штабу Директорії у Фастові і був призначений командиром 2-го Дніпровського резервного полку, який ввійшов до складу Осадного Корпусу. Після взяття Осадним Корпусом 14 грудня 1918 р. Києва був призначений старшиною з особливих доручень при військовому аташе Директорії в Грузинській демократичній республіці, але до Тифлісу місія не доїхала через захоплення 18 грудня 1918 р. Одеси Добровольчою армією [3].

З лютого 1919 р. — командир 2-ї Запорізької (Республіканської) дивізії Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. У квітні 1919 р. у складі Запорізького корпусу відступив у Румунію, повернувся в Україну через Галичину наприкінці квітня. Станом на 6 травня 1919 р. — помічник командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 3 15 травня 1919 р. до листопада 1919 р.— начальник 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР[2][9][10].

В. Кедровський називає Юрія Осмоловського одним із кращих командирів Української армії в 1918-1919 рр.[4].

Сотник Армії УНР Степан Цап писав: Сьома Запоріжська дивізія разом з обозами — має понад дві тисячі. Зате вже краща й регулярніша від шостої. Командує нею відважний полковник Осмоловський красунь… лупить ворога і здатний завдавати шалені удари. Так б’є, що аж сам розсипається в бойовому терену й три дні переводить збірку дивізії. Дивізія ця має чудовий старшинський кадровий склад, що виплекався у 1918 році[11].

Брав безпосередню участь у поході Об’єднаних сил Армії УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ у серпні 1919 р. 31 серпня 7-ма Запорізька дивізія ввійшла в Київ, уже захоплений військами УГА на чолі з генералом А. Кравсом і пройшла Хрещатиком. Але столицю довелося залишити, ці події ввійшли в історію як Київська катастрофа [12].

З кінця вересня 1919 р. воював на південному напрямку проти денікінських військ. 3 листопада 1919 р. денікінці відкинули підрозділи 21-го полку ім. Наливайка і вночі непомітно підійшли до селища Шпиків (нині Вінницька область), де знаходилися основні сили 7-ї Запорізької дивізії. Дивізія була розгромлена, а Ю. Осмоловський разом зі штабом потрапив у полон до білих [13]. Утримувався під вартою в Одесі, вступив до підпільного повстанського загону, створеного одеськими більшовиками для боротьби з Денікіним, брав участь в одеському повстанні 4-6 лютого 1920 р. Став командиром загону, який після захоплення Одеси більшовиками ввійшов до складу Червоної армії [3].

Навесні 1920 р. знаходився у відпустці у зв'язку з хворобою, проживав разом з дружиною у Жмеринці. Після захоплення Жмеринки 29 квітня 1920 р. польсько-українськими військами знову служив у Дієвій Армії УНР.[3]. Влітку 1920 р. сотнику Осмоловському було присвоєно чергове військове звання – підполковник[14]. З 15 травня 1920 р. командував 1-ю запасною бригадою 1-ї Запорізької стрілецької дивізії, що мала бути сформована в Ярмолинцях з мобілізованих селян Одеського, Тираспольського та Ананьївського повітів [15]. Бригада не була сформована, оскільки Армія УНР відступила з українських територій.

З кінця 1920 р. перебував у таборах для інтернованих Стшалково (Strzałkowo) і Щипйорно (Szczypiorno), Польща. У 1921 р. — помічник командира 1-го кінного полку Чорних Запорожців 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 28 лютого 1922 р. — приділений до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. В 1922 р. командував 2-ю збірною бригадою 1-ї Запорізької дивізії, а у вересні 1922 р. виконував обов'язки командира 1-ї Запорізької дивізії[9][10][16].

Подальша доля ред.

Повернувся в Україну у жовтні 1922 р., пройшовши комісію по репатріації, перебував на особливому обліку в Київському ОДПУ. Працював в Україні на різних посадах, в 1924 р. проживав у Конотопі. В 1927 р. був членом президії і відповідальним секретарем товариств Українського Червоного Хреста та "Друзі дітей", які діяли у Харкові [3]. В 1931 р. переїхав у Макіївку Донецької області. За свідченнями онука, у його домі раз на рік збиралися бойові побратими, які називали себе "котовцями".

В 1936 р. виїхав з сім'єю в Мурманськ, де працював старшим економістом заготівельної контори Мурманторгу. В 1937 р. був заарештований за звинуваченням у шпигунстві і розстріляний в Ленінграді 11.01.1938 р. Похований на Левашовському цвинтарі. Реабілітований в 1989 р.

Сім'я ред.

Дружина Марія Федорівна, вроджена Караваєва (1898 р.н.); син Віктор (1920 р.н.).

Дружина Юрія Осмоловського була відважною жінкою, наприкінці 1920 р. вона поїхала у Волочиськ шукати чоловіка серед полонених армії УНР, які не встигли перейти Збруч. Перепустку їй підписав командир Особливої бригади Григорій Котовський[17][18].

Примітки ред.

  1. ↑ Послужной список поручика Бонч-Осмоловского (30 января 1916 г.).
  2. ↑ а б Первая мировая и Гражданская война. – Бонч-Осмоловская М. А. 500 лет рода Бонч-Осмоловских: Осмоловские герба Бонча / Бонч-Осмоловская М. А., Бонч-Осмоловская Е. А., Бонч-Осмоловская Н. Е., Быченкова Л. А., Валуева Е. М., Кириллова О. Е., Миронюк Б., Осипцов С. А.; Сост. и общ. ред. Бонч-Осмоловской М. А. — М.: Научная книга, 2018. — 968 с. — ил. — С. 283-291. ISBN 978-5-91393-125-2.
  3. ↑ а б в г д е Дело по обвинению: Бонч-Осмоловский Георгий Иосифович. — Архив УФСБ России по Мурманской области, ф. 140, оп. 3, д. 4638/2.
  4. ↑ а б Володимир Кедровський. 1917 рік. – Вінніпег, 1967. – 525 с. – С. 76.
  5. ↑ Русский Инвалид № 25, 25 апреля 1917 г.
  6. ↑ Бонч-Осмоловский Георгий Иосифович. Офицеры РИА.
  7. ↑ Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.). Архів оригіналу за 4 березня 2020. Процитовано 4 березня 2020.
  8. ↑ Газета “Прилукская мысль”, 6 августа 1918 г., № 52
  9. ↑ а б Ярослав Тинченко. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921).
  10. ↑ а б Українське військо в ХХ-ХХІ сторіччі. Архів оригіналу за 17 грудня 2016. Процитовано 4 березня 2020.
  11. ↑ Документ № 64. Уривок з рукопису монографії С. Цапа " Тернистими шляхами во ім’я державності". – В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. – Видання друге, доповнене. – Темпора, Київ, 2009.
  12. ↑ Прорахунок Антона Денікіна та Симона Петлюри, або що сталося в Києві 31 серпня 1919 року.
  13. ↑ Михайло Ковальчук. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006. - С. 217.
  14. ↑ ЦДАВОУ. Список старшин, зарахованих на дійсну українську військову службу та підвищених до наступних рангів протягом липня 1920 – липня 1923 рр. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 4 березня 2020.
  15. ↑ Авраменко Н. Спомини Запорожця. К.: Темпора, 2007. – 456 с.[недоступне посилання]
  16. ↑ Віктор Моренець, Віталій Шевченко. Ічнянці в Армії УНР: Штрихи до літопису боротьби українців проти російської окупації у перше десятиріччя після більшовицького перевороту 1917 р. — Чернігів, 2013. — С. 170—176.
  17. ↑ О Юрии Осмоловском.
  18. ↑ М. Значковий. Ще про Котовського. – Газета “Свобода” від 4 березня 1965 р., №. 41 (Джерсі-Сіті і Нью-Йорк) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 21 березня 2020. Процитовано 21 березня 2020.

Джерела ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Осмоловський_Юрій_Йосипович&oldid=41721521