Ой крикнули сірії гуси

«Ой крикнули сірії гуси» (у першій публікації у березні 1861 року — «Ой крикнули сірі гуси») — вірш Тараса Шевченка, написаний у першій половині 1849 року на острові Косарал. Іноді подається (і в деяких сучасних виданнях) під редакційною назвою «Удовиця»[1], яка поетові не належить[2].

АвтографиРедагувати

Збереглися два чистові автографи вірша «Ой крикнули сірії гуси»: раніший — у «Малій книжці», пізніший — у «Більшій книжці». Обидва автографи зберігаються в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

В академічних зібраннях творів Шевченка та збірках, виданних на їх основі, вірш подається за «Більшою книжкою». Пропущене в третьому рядку слово «слава» відновлюється в квадратових дужках за автографом у «Малій книжці».

В обох автографах вірш не датовано. Дослідники датують твір за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1849 року та часом перебування поета (під час зимівлі Аральської описової експедиції на Косаралі в 1848–1849 роках) в Раїмі з січня до квітня 1849 року, орієнтовно: січень — квітень 1849 року, Раїм.

Перші публікаціїРедагувати

Вірш опубліковано невдовзі після смерті поета. Вперше його надруковано в березні 1861 року за «Більшою книжкою» в журналі «Основа»[3] з кількома незначними відмінами редакторського характеру (у першому рядку «сірі гуси» замість «сірії гуси», у рядку 18 «'ддала» замість «дала», у рядку 24 «злотом» замість «златом»).

Твір уперше введено до збірки творів Шевченка 1867 року відразу у двох виданнях, що побачили світ у Санкт-Петербурзі, де вірш подано за першодруком[4], та у Львові під редакційною назвою «Удовиця»[5].

ЗмістРедагувати

Назвавши вірш поемою, літературознавець Леонід Білецький так передає його зміст: «В цій поемі Шевченко розповідає про одну вдову, про яку поширилась була недобра слава через те, що вона прийняла до себе козака із Січі й породила незаконну дитину. Цією неславою, як експозицією, поет свою поему розпочинає. Сама поема, яку Шевченко компонує далі, то оборона вдови. Поет той поговір із неї знімає і змальовує її, як матір-патріотку і людину, що виховала свого сина на козака, вивчила в школі, купила коня, сама „сідельце“ золотом окула, шовком вишила, одягла в червоний козацький жупан дорогий, посадила на коня і привела до обозу й оддала у військо, а сама, постригшись у черниці, пішла в монастир»[6].

У вірші Шевченко використав сюжети двох українських народних пісень: «Ех мала вдова сина-сокола» та «В неділю рано вдова воли виганяє». Як зазначають дослідники, народнопісенні мотиви поет поглибив етичним конфліктом: молода вдова не зважила на людський поговір, прийняла козака із Січі, народила сина. Шевченко підніс гідність жінки, яка сама виростила сина й віддала його до козацького війська. Філарет Колесса зауважив: «Отак неслава матері-покритки перемінюється в її тріумф». Народнопісенну сюжетну основу автор органічно поєднав із фольклорною поетикою, пісенною стилістикою та ритмікою[7].

Музичні інтерпретаціїРедагувати

Музику на вірш «Ой крикнули сірії гуси» написав український композитор Микола Лисенко.

ПриміткиРедагувати

  1. Шевченко Тарас. Кобзар / Задум видання, упорядкування, коментарі та післяслово Миколи Зубкова. — К.: Видавничий дім «Школа», 2014. — С. 382.
  2. Шевченко Тарас. Кобзар / Редакція, статті й пояснення д-ра Леоніда Білецького. — Т. 3. — Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб», 1953. — С. 561.
  3. Кобзарь // Основа. — 1861. — № 3. — С. 3.
  4. Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 451–452.
  5. Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 175–176.
  6. Шевченко Тарас. Кобзар / Редакція, статті й пояснення д-ра Леоніда Білецького. — Т. 3. — Вінніпег: Видавнича спілка «Тризуб», 1953. — С. 469.
  7. Шевченківський словник. Том 2 / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1977. — С. 64.

ЛітератураРедагувати

  • «Ой крикнули сірії гуси» // Шевченківський словник. Том 2 / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1977. — С. 64.

ПосиланняРедагувати