Оборона Львова (1769)
Оборона Львова — одна з битв під час Барської конфедерації, що сталася 26 липня 1769 року поблизу Львова.
| Оборона Львова (1769) | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Боротьба Російської імперії проти Барської конфедерації | |||||||
 План Львова у 1770 році | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
| Річ Посполита Російська імперія |
Барська конфедерація | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Феліціан Коритовський капітан Петрович |
Єжи Марцін Любомирський Адам Парис Філіп Радзимінський | ||||||
| Військові сили | |||||||
| 600—1000 | 800 + 600 | ||||||
| Втрати | |||||||
| 34 вбитих[1] | 30 вбитих, 13 полонених[2] | ||||||
Передумови ред.
Після створення наприкінці лютого 1768 року в подільському містечку Барі (нині Вінницька область) унії польсько-литовської шляхти, яка виступила проти впливу Російської імперії в Речі Посполитої, зокрема, досягнутого в середині лютого 1768 року князем Миколою Репніним зрівняння в правах некатоликів («дисидентів»), а також проти «угодівського» короля Станіслава Понятовського на придушення шляхетської конфедерації на прохання останнього були відправлені російські війська. Незважаючи на одночасну російсько-турецьку війну, спровоковану конфедератами, були стрімко взяті Бар, Львів і Краків. В інших частинах Речі Посполитої в цей час палали антишляхетські повстання, в тому числі Коліївщина.
27 травня 1769 року військо конфедератів підійшло до Львова й зайняло передмістя. Очільник барських конфедератів Казимир Пуласький з військом розташувався в єпископському палаці на Святоюрській горі. Польськими королівськими та російськими військами командував тоді комендант Львова полковник Феліціян Коритовський, який відмовився здати місто. У ніч на 2 червня конфедерати кілька разів штурмували львівське середмістя, тричі вдираючись на вали, але були відбиті. 5 червня надійшли свіжі російські сили, і конфедерати відступили від Львова[3][4].
На початку липня 1769 року князь Єжи Марцін Любомирський[5] та Адам Парис,[6] розсварившись з іншими вождями конфедератів, залишили зі своїми загонами укріплені табори повстанців у Лупкові та, з'єднавшись з «партією» Філіпа Радзимінського на шляху через Самбір, Яворів, Янів рушили у бік Львова, якого досягли в ніч із 25 на 26 липня. Марцін Любомирський ставив за мету експедиції — захоплення львівського гарнізону урядових військ (піхотний та кавалерійський полки у складі 800 солдатів). Надалі, об'єднавши сили, він планував вирушити або назустріч великопольським конфедератам, або з'єднатися з військами Казимира Пуласького та Францішека Пулавських, які виступили проти нього. Сили конфедератів за різними даними налічували приблизно від 600 до 1000 чоловік та мали 8-10 гармат[7].
Початок осади ред.
Прибувши на місце, князь наказав розташувати військо «над Високим замком у бік Зносі», де до світанку встановили 6 гармат. Нижче цього підйому конфедерати заклали дві артилерійські батареї.
Близько 6-ї години ранку 26 липня 1769 року Єжи Любомирський відправив посланця до командувача львівського гарнізону полковника Феліціана Коритовського з вимогою негайно відчинити міську браму. Після відмови останнього артилерія конфедератів почала обстріл комендантського будинку та ратуші. Захисники Львова відкрили вогонь із гармат у відповідь. О 10-й годині було відправлено ще одне посольство. Комендант наказав посланому конфедератами сурмачу повідомити, що він має 10 хвилин, аби залишити міські стіни, і «більше не посилати його, бо він буде покараний пострілом у голову». На тверду позицію Коритовського вплинув підхід із боку Станіслава російської кавалерії (Петрович та Герсіванов), що давало обложеним надію на швидку деблокаду. У відповідь конфедерати обстріляли місто запалювальними снарядами. Під час багатогодинної артилерійської дуелі, що закінчилася близько 13-ї години дня (князь Єжи Любомирський ледь не загинув від гарматного ядра), було підпалено передмістя «від Садиби біля Галицької брами до Єврейської садиби»; але хто підпалив, конфедерати чи захисники, думки сучасників розділилися.
Прагнучи за будь яку ціну досягти успіху, Любомирський запропонував провести штурм за однієї умови: після захоплення міста солдати зможуть його розграбувати. Умова виявилася неприйнятною для Паріса та Радзимінського, і обидвоє категорично відмовилися брати участь у подібній авантюрі.
Російська кіннота[8] капітана Петровича, що підійшла з Наварії, двічі несподівано атакувала тил конфедератів, захопивши вміст обозу князя: литаври, 6 барабанів, боєприпаси та особисту карету. Декілька конфедератів було вбито і взято в полон[9].
Наслідки ред.
Загони повстанців почали відходити до Куликова. Козаки спробували ще раз атакувати, але її було зупинено артилерійським вогнем. Капітан Петрович відвів свій загін на кілька кілометрів до Сокільників. Уночі конфедерати вирішили таки припинити бойові дії та остаточно відійти від Львова у бік Жовкви. Для князя Єжи Любомирського це стало кінцем його мрій про тріумф у Львові. Провал акції став причиною наростаючих конфліктів між повстанцями, що зрештою призвело до перетворення армії конфедерації на невеличкі загони.
Примітки ред.
- ↑ За інформацією Дюамеля.
- ↑ За інформацією Петрова.
- ↑ Як бабця Австрія прийшла до Львова. Збруч (укр.). 14 вересня 2017. Процитовано 8 жовтня 2023.
- ↑ Окопи – форпост "на краю Європи". Збруч (укр.). 28 серпня 2015. Процитовано 8 жовтня 2023.
- ↑ Ежи Марцін Любомирський називав себе «маршалком конфедерації Краківського воєводства, княжества Освенцимського і Заторського».
- ↑ Адам Парис — «маршалок конфедерації Сандомирського воєводства і Стенжицької землі».
- ↑ Парацій, В. М. (2010). Окопи св. Трійці: історична доля та пам'яткоохоронна традиція однієї з "нездоланних твердинь" Поділля (укр.). ISSN 2218-4805. Процитовано 8 жовтня 2023.
- ↑ За оцінкою майора Дюамеля, французького авантюриста на службі у Любомирського, російська кавалерія нарахувала близько 600 осіб, головним чином, українські козаки.
- ↑ Лепявко, С. А. (2009). Проблема захисту українських земель від татарських нападів і становлення козацтва. Zaporizhzhia Historical Review (укр.). Т. 1, № 26. с. 147—153. ISSN 2707-7306. Процитовано 8 жовтня 2023.
Література ред.
- Петров Андрей Николаевич. Война России с Турцией и Польскими конфедератами с 1769 по 1774 год. Том I. Тип. Э. Веймара, СПб. 1866, С. 217.