Напередвизначення

Напередвизначення — богословська доктрина, яка стверджує, що всі події в світі визначені заздалегідь божою волею.^[1] Ця доктрина притаманна багатьом релігіям, зокрема протестантським течіям й ісламу. Особливе місце вона займає в кальвінізмі^[2], який стверджує, що доля людини після смерті, довічні муки чи спасіння, вже визначені Богом, і людина безсила що-небудь змінити.

Доктрина напередвизначення має багато інтерпретацій, пов'язаних з намаганнями сумістити всемогутність Бога та свободу волі. Вона є богословським аналогом філософського детермінізму й буденних світоглядних понять долі, талану, фатуму. Напередвизначення відрізняється від філософського детермінізму тим, що Бог, як вважається, не тільки знає те, що було є й буде, але й визначив усе це своєю благодаттю.

У християнстві існують різні погляди на поєднання всемогутності Бога й свободи волі людини. Тоді як кальвінізм стверджує, що засудження чи спасіння людини вирішене Богом, а тому її вчинки є лише маніфестацією цього рішення, протилежний погляд твердить, що Бог надав людині своєю благодаттю свободу вибору, і людина може прийняти чи відмовитися від дарованого Богом спасіння в залежності від вчинків свого життя.

Юдаїзм, хоча й визнає всемогутність Бога, здебільшого відмовляється від напередвизначення як несумісного зі свободою волі й моральною відповідальністю. Іслам вважає, що на все є воля Аллаха.

Православ'я і напередвизначенняРедагувати

	Пророцтво, Напередвизначення і Промисл розрізняються в Бозі за своїми діями. Промисл відноситься до творіння. Але пророцтво і напередвизначення були в Бозі перед буттям світу, хоча й різні між собою. Пророцтво є одним знанням майбутнього, без визначення його зокрема, тобто воно не визначає існування тієї чи іншої речі. А напередвизначенням є визначенням приватним, тобто воно і визначає, що має бути. Але визначає тільки добре, а не зле, бо якби воно визначало і зле, то це було б огидно природній Божій властивісті – доброті. Отже, справедливо можна сказати, за нашим уявленням, що пророцтво в Бозі передує, за ним слідує Напередвизначення, а після творіння виникає і Промисл про сотворене. Цьому вчить апостол: «Бо кого Він впізнав, тим і визначив бути подібними до образу Сина Свого… А кого Він визначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав; а кого виправдав, тих прославив» (Рим. 8:29-30). Втім, ці слова слід відносити тільки до людини, оскільки інші творіння (крім Ангелів, що перебувають у твердому і незмінному стані) не підлягають визначенню, оскільки не мають свободи, а тому в них не може бути жодного гріха. І все, що вони роблять, роблять за природою, і тому не караються, і не нагороджуються.
— Православне сповідання (113, 181)^[3]

Східна (або Халкідонська) православна церква сповідує віру, відмінну від лютеранських, кальвіністських та армініанських протестантських поглядів. Різниця полягає в інтерпретації первородного гріха, відомого як «прабатьківський гріх», де православні не вірять у повну зіпсованість. Православні відкидають пелагіанську думку, за якою первородний гріх не пошкодив людську природу; вони вважають, що людська природа зіпсована, але, незважаючи на падіння людини, божественний образ, який вона несе, не був знищений.

Православна церква відкидає напередвизначення і підтримує ідею свободи волі й дотримується вчення про синергію (грец. συνεργός, що означає спільна робота), яке свідчить, що людина має свободу і повинна, якщо вона хоче спастись, прийняти та діяти з благодаттю Божою. Святий Іоанн Касіан, отець церкви IV століття та учень святого Іоанна Золотоуста,^[4] сформулював цю точку зору, і всі східні отці прийняли її. Він вчив, що «Божественна благодать необхідна для того, щоб грішник міг повернутися до Бога і жити, але людина повинна спочатку сама захотіти і спробувати вибрати Бога і коритися Йому», і що «Божественна благодать необхідна для спасіння, але вона не обов'язково повинна передувати вільному вибору людини, тому що, незважаючи на слабкість людського воління, воля може взяти на себе ініціативу щодо Бога».

Деякі православні християни використовують притчу про потопаючого для наочної ілюстрації вчення про синергію: Бог з корабля кидає канат потопаючому, витягує його, рятуючи, а людина, якщо хоче врятуватися, має міцно триматися за канат; пояснюючи одночасно, що спасіння — дар Божий і людина не може врятуватися сама, і що людина має співпрацювати (syn-ergo) з Богом у процесі спасіння.

Федір Достоєвський, російський православний прозаїк, запропонував багато аргументів за і проти свободи волі. Відомі аргументи можна знайти в розділі «Великий інквізитор» у «Братах Карамазових» і в його праці «Записки з підпілля» . Він також висунув аргумент, що самогубство, якщо воно ірраціональне, насправді є підтвердженням свободи волі (див. Кирилов у романі «Демони»). Що стосується аргументу, викладеного в розділі «Бунт» братів Карамазових, що страждання невинних не варті ціни вільної волі, Достоєвський, схоже, пропонує ідею апокатастасису (або загального спасіння) як одне з можливих раціональних рішень.