Монгольське завоювання Аланії

Монгольське завоювання Аланії — низка військових кампаній монголів у 1222—1240 роках, наслідком чого стало встановлення зверхності Монгольської імперії над аланами.

Монгольське завоювання Аланії
Монгольські завоювання
Дата: 1222 — 1240 Місце: Північний Кавказ Результат: Встановлення монгольської зверхності
Сторони
Монгольська імперія	Аланія
Командувачі
Субедей Мунке	Качир-Укуле

Передумови

У 1220 році монголи завдали удару Державі Хорезмшахів, внаслідок чого відбувся його занепад. В цей час Аланське царство вже давно перебувало у кризі, внаслідок чого розпадається на декілько частин. В одній наприкінці 1210-х років панував Качир-Укуле, в іншій Владислав, родич Давида Сослана (чоловіка грузинської цариці Тамари).

1222 року монгольські війська завдали поразки Державі Ширваншахів та Дербентському емірату, з боями пройшли Дагестан, вийшовши до долини Тереку.

Перебіг подій

Перша кампанія

Аланське військо, об'єднавшись з кавказькими половцями на чолі із ханом Юрієм Кончаковичем та дурдзуками і зигами, внаслідок чого у битві зуміли зупинити монгольське військо. Розуміючи неможливість протистояти цій коаліції, Субедей і Джебе потай від алан посланців до половців, де переконали їх у тому, що монголи зовсім не збираються боротися з такими ж кочівниками, як вони, кипчаками, а прийшли воювати виключно проти алан. Половці розірвали союз з аланами, внаслідок чого монголи атакували аланські війська, що залишилися без підтримки. Повністю розбивши армію, субедей рушив проти половців, яких розбив у битві на Дону. Втім аланська державність зберіглася. Їх правителі відступили у гори, а потім приступили до відновлення господарства.

Друга кампанія

1236 року монгольські війська під проводом Бату захопило Надволжя, а у 1237 році — Волзьку Болгарію. В свою чергу аланський володар Качир-Укуле (цар асов) уклав союз з половецькими ханами Бачманом і Беркуті, розпочавши маневрену війну проти ворога. Масштабні бойові дії розпочалися в 1238 році, коли монголам вдалося спочатку підкорити північноруські князівства, а потім Зигію та Дурдзукетію — союзників алан.

Втім успіхи алано-половецької коаліції на Кубані, біля Дону та Криму призвели до того, що Бату відправив проти аланів та половців Субедея з Мунке і Бучеком, які змогли перетягнути на свій бік деяких аланських князів та алдарів (намісників провінцій) в обмін на збереження володінь та посад. У 1239 році Бачман зазнав низку поразок, внаслідок чого відступив до гирла Ітіля, де загинув у 1240 році. Беркуті відступив до Кримського півострова, де невдовзі зазнав поразки, потрапив у полон й був страчений. Загинув також цар Качир-Укуле під час захоплення монголами своєї столиці Магасу. 1240 року решта аланських князівств було підкорено монголами.

Наслідки

Після запеклої боротьби Аланська держава припинила своє існування, значна частина рівнинної Аланії виявилася захопленою монголами. Це була найбільша для середньовічного Північного Кавказу катастрофа, що різко змінила співвідношення політичних сил у регіоні, перекроїла все його життя і започаткувала нову історичну епоху пізнього середньовіччя.

Частина аланів відступила в гори, де часто діяли спільно з зигами. Вільгельм де Рубрук, посланець Франції до Сартака, перебуваючи в цих місцях у 1253 році вказував, що зигі й алани чинять спротив монгольським військам. У 1278 році було придушено повстання гірських аланів. Після цього панування монголів було спокійним. Всі, хто не підкорилися відступили до Грузинського царства.

В той же час низка аланських князів підкорилося монголам й стала сплачувати данину. Відомо, що аланські війська перебували на службі в ханів Золотої Орди та імператорів Юань. Частину аланів було переселено до Кримського улусу, де вони утворили окремий тумен.

Джерела

• Minorsky V. Caucasica III: The Alān Capital *Magas and the Mongol Campaigns // Bulletin of the School of Oriental and African Studies. — 1952. — Vol. 14, № 2. — P. 221—238
• Лавров Л. И. Эпиграфические памятники Северного Кавказа. На арабском, персидском и турецких языках. Ч. I. — М., 1966.
• Кузнецов В. А. Алания в X—XIII вв. — Орджоникидзе: ИР, 1971