Ліза Гарроу
Ліза Гарроу (25 квітня 1943) — новозеландська акторка, що здобула популярність за свої ролі в британському театрі, кіно і телебаченні.
| Ліза Гарроу | ||||
|---|---|---|---|---|
.jpg) | ||||
| Народилася | 25 серпня 1943[2] (81 рік) Окленд, Нова Зеландія | |||
| Громадянство |  Нова Зеландія | |||
| Діяльність | акторка, акторка театру, кіноакторка | |||
| Alma mater | Університет Оклендуd і Королівська академія драматичного мистецтва (1968)[3] | |||
| У шлюбі з | Сем Нілл | |||
| IMDb | nm0366027 | |||
|
| ||||
 Ліза Гарроу у Вікісховищі | ||||
Кар'єра
ред.Народилася 25 квітня 1943 року в місті Окленд, передмісті Маунт-Едена[en] в сім'ї Кеннета Мейо Гарроу і Елеонор Джоан Гарроу (уродж. Стекпул)[4]. Навчалася в Оклендському університеті, пізніше, 1968 року закінчила Королівську академію драматичного мистецтва в Лондоні і вступила на роботу в театральну трупу BBC Radio.
Театральна кар'єра Лізи Гарроу розпочалася в трупі Королівської шекспірівської компанії[en], зігравши ролі Олівії в комедії «Дванадцята ніч» режисера Джона Бартона[en] разом з Джуді Денч і Порції в п'єсі «Венеційський купець» разом з Патріком Стюартом. Вона грала такі провідні ролі в британських театрах як Джульєтта (разом з Джоном Гертом, який виконав роль Ромео) на сцені Бєлградського театру міста Ковентрі і Енн Вітфілд у п'єсі «Людина і надлюдина» разом з Пітером О'Тулом на сцені Королівського театру на вулиці Геймаркет у Лондоні.
Гарроу виступала на сцені по всій Америці. Вона зіграла центральну роль Вівіан Беарінг у п'єсі Wit, (що отримала Пулітцерівську премію[ru]) яка йшла довгий час на сценах Офф-Бродвею в Нью-Йорк-Сіті. Вона була названа виконавцем 2001 року у Піттсбурзі за роль Медеї. Також вона виконувала ролі Раневської у «Вишневому саду» в Єльському репертуарному театрі[en] і роль Каті Келлер у п'єсі «Всі мої сини[en]» на сцені Чаттанукського театру (Chautauqua Theatre Company). Від 3 жовтня до 4 грудня 2009 року вона грала роль Креуси в п'єсі «Іон» Евріпіда на сцені Вашингтонського театру Шекспіра[5].
Гарроу відома за роллю Ненсі Астор (першої жінки-депутата Палати громад) у драмі 1982 року каналу ВВС «Nancy Astor». Фільм показали і в США в рамках серіалу Masterpiece Theatre[en] компанії PBS.
Першою її роллю в кіно стала роль Гленди Джексон в італійському фільмі The Devil Is a Woman[en] (1974). 1975 року Гарроу зіграла роль Гелен Андерсон в екранізації книги «Про всіх створінь, великих і малих[en]» (All Creatures Great and Small) Джеймса Герріота, у фільмі також взяли участь Симон Вард[en] і Ентоні Гопкінс. Наступного року вона зіграла ту ж роль у сиквелі «It Should not Happen to a Vet», разом з Джоном Алдертоном[en] і Коліном Блеклі[en].
1978 року Гарроу стала запрошеною акторкою в серії «The Rack» другого сезону серіалу The Professionals[en], за сценарієм Брайана Клеменса[en], виконавши роль адвокатеси, яка виступає в суді з розслідування про розформування CI5. Також цього року вона зіграла роль помічника контролера Лінн Блейк у телесеріалі «1990[en]» каналу ВВС2.
Гарроу зіграла роль журналістки Кейт Рейнольдс у фільмі жахів «Омен-3: Остання битва» (1981) зігравши разом з Семом Ніллом. Також вони працювали разом у фільмі Кшиштофа Зануссі «З далекого краю[pl]». 1985 року Гарроу знялася в новозеландському фільмі «Shaker Run». 1987 року виконала роль Ліззі Дікінсон в серіалі каналу ВВС «Картинки Ліззі» (Lizzie's Pictures). 1990 року Гарроу зіграла роль гострої на язик дружини-інтриганки в родині багатих пивоварів у 13 серії «Sins of the Father» телесеріалу «Інспектор Морс» каналу ITV разом з актором Джоном Тоу[en]. У цьому році вона також зіграла в міні-серіалі телеканалу ABC «Come In Spinner» і зіграла роль Імоґен Донаг'ю у фільмі про Пуаро «Викрадення прем'єр-міністра» (The Kidnapped Prime Minister) за твором Агати Крісті. 1992 року Гарроу виграла Премію Австралійського кіноінституту за кращу головну жіночу роль за роботу у фільмі «Наші останні дні[en]» (The Last Days of Chez Nous) (1992). Вона зіграла роль Ліззі дружини Кавагха у британському телесеріалі «Kavanagh QC», де також грав Тоу. Після знімання у третій серії (показаній 1997 року) вона залишила роботу над програмою, щоб переїхати в Америку.
2014 року Гарроу зіграла Маріон у новозеландському телесеріалі «Step Dave[en]».
2015 року за заслуги в галузі драматичного мистецтва вона здобула нагороду Орден Заслуг[en][6] .
Особисте життя
ред.У 1980-х роках була одружена з актором Семом Ніллом[7]. Їхній син Тім народився 1983 року.
В даний час[коли?] замужем за біологом, фахівцем з китів Роджером Пейном[en] і проживає в штаті Вермонт, США. Пейн є засновником і президентом організації Ocean Alliance[en]. Він і вчений Скотт Маквей відкрили, що горбаті кити видають тривалі складні і, очевидно, безладні сигнали, які вони назвали «піснями китів[de]». Вчені написали цикл лекцій/вистав під назвою «SeaChange: Reversing the Tide» (Зміна моря. Ослаблення припливу)[8].
Ліза Гарроу — автор книги про навколишнє середовище «What Can I Do?» (Що я можу зробити?), опублікованої окремими виданнями в Австралії, Новій Зеландії, Великій Британії і США. У неї є вебсайт для просування книги[9]. Назва видання в США зазначена нижче.
Література
ред.- Lisa Harrow. What can I do? : an alphabet for living : []. — White River Junction, Vermont : Chelsea Green, 2004. — ISBN 1-931498-66-0.
Примітки
ред.- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #139174656 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ https://www.rada.ac.uk/profiles?aos=acting&yr=1968&fn=lisa&sn=harrow
- ↑ Births. New Zealand Herald. 27 серпня 1943. с. 1. Архів оригіналу за 15 січня 2018. Процитовано 14 січня 2018.
- ↑
Ion - 2008-2009 Season - Cast Biographies (Lisa Harrow). Washington, D.C.: The Shakespeare Theatre Company. с. 20. Архів оригіналу за 1 травня 2009. Процитовано 8 квітня 2009.
She is the author of the environmental handbook What can I Do? with her husband, whale biologist Roger Payne.
- ↑ New Year honours list 2015. Department of the Prime Minister and Cabinet. 31 грудня 2014. Архів оригіналу за 12 січня 2018. Процитовано 14 січня 2018.
- ↑ Catherall, Sarah (28 березня 2018). Lisa Harrow reflects on the pivotal moments in her colourful career. The New Zealand Listener. Архів оригіналу за 15 липня 2018. Процитовано 12 березня 2020.
- ↑ Сайт SeaChange. Архів оригіналу за 9 березня 2021. Процитовано 12 березня 2020.
- ↑ What Can I Do? | Hosted by Lisa Harrow (website). Архів оригіналу за 29 березня 2018. Процитовано 12 березня 2020.