Відкрити головне меню

Людовік II (фр. Louis II d'Anjou; 5 жовтня 1377 — 29 квітня 1417) — король Неаполю у 13891399 роках.

Людовік II
Louis II of Anjou, King of Naples and Sicily after an ink and watercolor drawing in the Bibliotheque Nationale, Paris.jpg
Народився 5 жовтня 1377(13771005)
Тулуза
Помер 29 квітня 1417
Анже
·захворювання сечового міхура
Поховання Замок Анже
Громадянство
(підданство)
Bannière de France style 1500.svg Франція
Національність француз
Діяльність монарх, Король Неаполя, Q21099946
Титул король Неаполю
Термін 1389—1399 роки
Попередник Владислав I
Наступник Владислав I
Конфесія католицтво
Рід Анжу-Валуа
Батько Людовік I
Мати Марія де Блуа
Брати, сестри  • Charles of Anjou[d] і Mary of Anjou[d]
У шлюбі з Yolande of Aragon[d][1]
Діти 3 сина і 2 доньки
Arms of Louis dAnjou.svg

Зміст

ЖиттєписРедагувати

ГерцогРедагувати

Походив з роду Анжу-Валуа. Син Людовіка I, герцога Анжу, графа Мена і Провансу, й Марії де Блуа. Народився у 1377 році в Тулузі.

Після смерті батька 1384 року успадкував герцогство Анжу і графство Мен у Франції, графство Прованс і претензії на корону Неаполя. Того ж року перебрався до Провансу, який повстав проти його влади. За допомогою матері до 1387 року зміг знову втихомирити графство.

КоролюванняРедагувати

У 1389 році авіньйонський антипапа Климент VII дарував Людовіку інвеституру на Неаполь, оскільки Владислава I, короля Неаполю, було відлучено цим антипапою в 1386 році.

У 1390 році Людовік II і його мати зуміли за допомогою найманого війська захопити Неаполь, а король Владислав і його мати-регентша Маргарита Дураццо втекли до Гаети. Фактично Людовік II протягом 10 років володів практично усім Неаполітанським королівством з столицею Неаполем, де втаборився. У 1399 році Владислав I зумів зібрати значне військо і змусив вигнати Людовіка II з Неаполя.

Подальша діяльністьРедагувати

1400 року оженився на доньці Хуана I, короля Арагону. З 1407 року, після вбивства Людовіка Орлеанського, брав участь на боці арманьяків у міжусобної війни арманьяків і бургіньонів за королювання Карла VI. Запекло протистояв Жану Бургундському. У 1409 році в місті Екс-ан-Прованс заснував університет.

У 1409 році Людовік Анжу за призовом антипапи Олександра V звільнив Рим від Владислава I, короля Неаполя. Спільно з наступником Олександра V — антипапою Іваном XXIII — Людовік вдерся в межі Неаполітанського королівства і переміг Владислава I у битві при Роккасекка в 1410 році. Проте незабаром Людовік II і Іоанн XXIII розгубили підтримку неаполітанської знаті й були змушені відступити. У цей період, після смерті у 1410 році Мартина I, короля Арагону, висувався як претендент на арагонський трон, але був відкинутий місцевою знаттю.

У 1415 році після поразки французьких військ під Азенкуром від англійців на чолі із королем Генріхом V, герцог Анжу перебрався до родинного володіння. Він помер в Анже у 1417 році.

РодинаРедагувати

Дружина — Іоланда (1384—1443).

Діти:

  • Людовік (1403—1434), герцог Анжу
  • Рене (1409—1480), король Неаполю
  • Карл (1414—1472), граф Мен
  • Марія (1404—1463), дружина Карла VII, короля Франції
  • Іоланда (1412—1440), дружина Філіппа I, герцога Брабанту; у другому шлюбі Франциска I, герцога Бретані.

ДжерелаРедагувати

  • Romolo Caggese, Italia, 1313—1414, in Storia del mondo medievale, vol. VI, 1999, pp. 296—331 (італ.)
  • Kekewich, Margaret L. (2008). The Good King: René of Anjou and Fifteenth Century Europe. Palgrave Macmillan. (англ.)

ПриміткиРедагувати

  1. Cawley C. Medieval Lands: A prosopography of medieval European noble and royal families — P. http://fmg.ac/Projects/MedLands/ANJOU,%20MAINE.htm.